Одеська обласна федерація спорту інвалідів почала свою діяльність у 1995 році. Її фундатором була заслужений працівник фізкультури України, заслужений тренер України Тамара Маричева. Федерація об’єднує людей з обмеженими можливостями. Методика роботи покликана не тільки зміцнювати їхнє здоров’я, а й дати можливість відчути впевненість у своїх силах і повернути радість спілкування. Півтора року тому Тамара Сергіївна пішла з життя, її справу продовжила дочка — Олена Маричева.

Ми попросили Олену Олександрівну розповісти про аспекти роботи з інвалідами, про те, яку роль відіграє баскетбол у соціальній адаптації людей з обмеженими можливостями.

— Можна сказати, що головне у вашій діяльності не спортивні результати інвалідів, а залучення їх до повноцінного життя.

— Часто інваліди залишаються наодинці з собою, вони не задіяні в житті нашого суспільства, їм нічим зайнятися і нема змоги себе проявити. Цим людям дуже важливе спілкування. І саме залучення до спорту дає їм такі можливості.

— З якими організаціями і структурами ви співпрацюєте?

— Ми дуже тісно контактуємо з інвалідним клубом «Одеса-Баскет», місією «Добрий Самарянин», з консультативною організацією інвалідів, з Харківською федерацією спорту інвалідів. Наша федерація входить у Всеукраїнську конфедерацію інвалідів, і ми підтримуємо зв’язок з подібними організаціями в багатьох містах України. Нам завжди допомагає Одеська обласна федерація баскетболу в особі Валерія Степановича Горбатка, Бориса Давидовича Литвака, Сергія Миколайовича Назаренка. Вони нас підтримують і фінансово і духовно. Охоче відгукуються на наші прохання про допомогу і з радістю приїжджають на наші змагання.

— Олено Олександрівно, а держава, місцева влада якимось чином підтримують вашу діяльність?

— Як вам сказати... Міськвиконком, поки ми не напишемо листа з проханням, нічим не допомагає. Звертаємося до них вкрай рідко. У нас щорічно проводяться традиційні міжнародні змагання з плавання. У них беруть участь команди з Польщі, Росії, Молдови, з різних міст України. І на ці змагання міська влада виділяє нам 5000 гривень. Ці кошти йдуть на придбання призів та на оплату суддівства. Одне слово, ні ініціативи влада не виявляє, ні стабільної допомоги не надає. Щоправда й відмахнутися від нас їм, напевно, совість не дозволяє.

— І все ж ви проводите змагання, берете участь у багатьох спортивних заходах...

— По можливості, залежно від надходження фінансової допомоги від партнерів та спонсорів ми намагаємося проводити змагання для інвалідів. Адже їм теж цікавий не лише сам процес, а й кожному хочеться стати першим, вибороти кубок чи отримати медаль, грамоту, подарунок. Ми намагаємося брати участь, знову ж таки по можливості, в багатьох змаганнях і не тільки в Україні. Виїжджаємо в Польщу, Німеччину, Голландію, Данію. У планах на цей рік — проведення баскетбольного турніру серед інвалідів.

— А яким видам спорту ви віддаєте перевагу?

— Стараємося об’єднати всі види спорту. Але найбільшу популярність мають плавання, настільний теніс, легка атлетика і, звісно ж, баскетбол. Про баскетбол мова особлива. Це дуже емоційна гра. А нашим підопічним просто необхідні позитивні емоції. Адже відомо, що будь-яка травма тіла — це, насамперед, травма душевна і психологічна. І цю травму завжди супроводжує депресія, озлобленість та агресивність, втрата сенсу життя й інтересів. Щоб вийти з цього складного стану, людей необхідно зацікавлювати, щоб у них з’явився стимул, прагнення до активності, творчості. І в цьому сенсі баскетбол підходить якнайкраще. Цей вид спорту виступає моделлю життя і боротьби. Під час гри люди забувають про свої болі і проблеми, не думають про те, що вони інваліди. У них зникає тривожне відчуття неповноцінності. Формуються навички суспільного життя, самовладання, з’являється відповідальність. Вони підтримують одне одного у грі і таке колективне спілкування для них дуже корисне. Фактично, граючи в баскетбол, люди проходять реабілітацію і психологічно адаптуються до нових умов життя.