Після всіх необхідних — і тих, що личать нагоді, — ритуальних жестів необхідно підійти тверезо до різкого погіршення російсько-українських відносин, які проявилися у спробах блокади української продукції з боку Росії. Постараємося відповісти на два традиційні питання: хто винен і що робити?

Хто винен?

Якщо говорити загалом, то винен довірливий ідеалізм українців за відсутності національної єдності. У роки окопного помаранчево-синього протистояння сторони залучали зовнішні сили для розправи один з одним у боротьбі за владу. Це не нове в українській історії — саме так протікала Руїна. Не є зовнішні коаліції винятком і в європейській історії. Так, у середньовічній Англії Йорки і Ланкастери користувалися допомогою геополітичних конкурентів — французького короля Людовика ХІ і бургундського герцога Карла Сміливого. Результат схожий на український: до кінця війни англійці втратили всі свої континентальні воло­діння у Франції, за винятком Кале. Україна втратила можливість чинити тиск на Росію з допомогою газопроводу.

«Сині» розглядали Росію як природного союзника, і до 2009 року так і було. У пориві жадібності, що розігралася через злочинний авантюризм Тимошенко, Володимир Путін підписав з «помаранчевим» екс-прем’єром геніальний, як йому здавалося, контракт. Цей контракт був грою в одні ворота. Можна згадати, наскільки протестувала проти цього акта тодішня опозиція — Партія регіонів.

По суті, в цей час «біло-синій» рух почав розпадатися, але його енергії — і втоми суспільства від ескапад Тимошенко — ще вистачило для того, щоб посадити Віктора Януковича у президентське крісло. Остаточно ж цей рух відійшов в історію майже рік опісля, коли з грубим скасуванням редакції Конституції 2006 року «синіх» покинула частина демократично налаштованої міської буржуазії, що виступала проти популізму Тимошенко.

Сумне видовище, яке представляють собою різноманітні «антифашисти», «рускомірци», «альтернативники» — бліді тіні тієї війни, маргінали, що заблукали в джунглях ідентичності.

Доля помаранчевого руху, завдяки поразці, склалася трохи краще — він представлений радикальною, ліберальною і традиціоналістською гілками й на минулих виборах, як відомо, спільно переміг за «пропорціями». Але клеймо полі­тичної імпотенції назавжди виставило за двері політики соратників Ющенка — їхня роль нині полягає в клоунаді на користь правлячої партії, а ганебна пляма зради так і не змита з біло-червоного одягу прихильників Тимошенко.

І все ж, вина «синіх» також очевидна: страждаючи тими ж малоросійськими ілюзіями, що і Микола Скрипник, і Микола Хвильовий у 1920-і—1930-і, вони щиро вважали Росію договороздатною. Начебто не було досвіду раннього Кучми, якому протистояв більш слабкий супротивник, президент-блазень Борис Єльцин. Втім, Кучмі вдавалося справлятися і з раннім Путіним.

Банкова і Грушевського часів президентства Януковича сподівалися — можливо, сьогодні вже ні — на те, що договір буде переглянутий, а в процесі євро-азійської інтеграції Москва ставитиметься до Києва як до рівного партнера. Хоча досвід розвитку МС цього ніяк не підтверджував. Не той тепер Кремль, який у 2000-ні пожинав плоди швидкого зростання цін на енергоносії, не той тепер Путін, який, схоже, повірив у свою — і країни — особливу місію, не та тепер Росія, яка робить спроби створити свою зону впливу за рахунок сусідів.

Провінціалізм донецьких «синіх», які переважно зайняли владні кабінети, спочатку не давав їм можливості усвідомити ці зміни. Тому наша зовнішня політика довго рухалася за своєрідною інерцією.

Отож Україна:

а) відмовилася від членства в НАТО, яке при Обамі було б проголосоване одним махом, в тому числі і Німеччиною, Францією, Італією, які втомилися від боротьби Москви з «іноземними агентами» і гомосексуалістами, чесно багато років намагаючись повернути її в Європу;

б) сховавши під стіл Конституцію, продовжила на тридцять років наявність бази в Севастополі при тому, що наші судноремонтні підприємства не отримують замовлень від ЧФ РФ (і це незважаючи на те, що ми не вступили в НАТО);

в) вступила в зону вільної торгівлі СНД, яка нам поки що з низки причин невигідна, та й взагалі такою, що працює, її назвати важко;

г) підписала масу секторальних договорів з Росією;

д) ціною скандалів і розколу суспіль­ства ухвалила мовний закон, щоправда, виявилося, що він особливо нікому не потрібен, крім румунів та угорців, але хай навіть так.

Що зробила Росія за три роки для нас? Дала кілька кредитів під великі відсотки.

Додам: Україна також не перешко­джала прийняттю Росії до СОТ.

Зауважимо, що російські підприємці за цей період «відродження» — нехай і такої односторонньої — дружби спробували закрити належні їм українські підприємства, а деякі особи з вищого керівництва держави процвітають від співпраці з росіянами у сфері транспорту на шкоду інтересам національного виробника і логістики.

Іншими словами, від своєї дружньої відкритості до Росії Україна в 2010—2013 роках зазнавала лише збитків, не кажучи вже про суб’єктивний фактор, а саме про систематичні прояви неприязні Кремля до нашого глави держави...

У той же час похвальне завзяття, виявлене ЄС, а також великими ТНК у сфері енергетики і сільського господарства, низка змін у світовій геополітичній ситуації впритул підштовхнули Україну до історичної події: підписання Договору про поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі та політичної асоціації з ЄС. Очевидно, що цей крок завершить євразійську інтеграцію, яка й без того кульгає на обидві ноги, єдиним результатом якої поки що служить виграш Росії на ринках двох інших «членів» та її вступ до СОТ раніше того ж таки Казахстану.

Переляк Москви зрозуміти нескладно. Подібне завершення листопада приведе в дію сотні причинно-наслідкових зв’язків, підсумок яких очевидний — поступове припинення багатовікової подорожі східних сло­в’ян по периметру балії «особливого шляху» та вбудовування в домінуючу на планеті ци­вілізацію. Власне, Цивілізацію як таку. Що й казати, велика спокуса для середньостатистичного росіянина, який з подивом, а то й з ненавистю спостерігає за своєю елітою, що розселилася між Лондоном і Лазуровим берегом, що викидає на вітер добуті із землі і з кишень співгромадян мільярди...

Не можна не відзначити, що події 14 серпня могли бути провокацією або проявом «головотяпства зі зламуванням» — але свою роль вони вже зіграли. Всі ми розуміємо, що державні рішення у нас приймаються, в основному, людьми літніми, внутрішньо поламаними як ще радянськими страхами, так і страхами новими, серед яких найперший — страх втратити капітали, нажиті нечесним шляхом. Тому в них часто елементарно не вистачає духу діяти так, як того вимагають національні інтереси України. І все ж, ситуація аж ніяк не безнадійна.

Що робити?

Насамперед, уявлення про Росію у нас побутують по-дитячому полярні. Для одних — це якась імперія зла, яка щомиті інтригує з метою повернути Україну в кріпосне і колоніальне рабство. Для інших — це самовіддана Батьківщина-Мати, яка практично наодинці бореться з американським Змієм-Гориничем. Також їй заздрять — чи за це ж саме ледве не зневажають — за її природні багатства, або практикують те ж щодо Путіна, який є, слід визнати, неординарною для пострадянського простору політичною фігурою. Ця міфологія заважає розгледіти, з чим і з ким ми в даному випадку маємо справу.

Росія — один з великих експортерів сировини на ринок ЄС, що зберігає значну частину отриманих за цю діяльність доходів в іноземній вільно конвертованій валюті в облігаціях американської зовніш­ньої позики. В останні роки на світовому ринку енергоносіїв зростає конкуренція — і, на жаль, не на користь Росії. Але ж влада Володимира Путіна тримається на зростаючих соціальних трансферах коштів, що виручаються від експорту сировини. Тому на відміну від «огрядного десятиліття» економічна ситуація в Росії сьогодні непроста і продовжує погіршуватися. Торгова війна з Україною вдарить і по російських суміжниках, споживачах, постраждає репутація країни.

У військово-політичному сенсі Росія — володарка ядерного арсеналу і великої армії, яка, щоправда, відображає всі суспільні виразки, свідченням чому — вибух на індійському підводному човні, який стався цими днями. «Морський велетень» російського виробництва, який тільки-но пройшов повний плановий ремонт у Сєверодвінську. Путін, який повернувся із Севастополя, люто лаяв підлеглих за майже непомітні темпи переозброєння.

Зрозуміло, Росія не стане — навіть в пориві братніх почуттів — піддавати Україну ядерному бомбардуванню. Наслідки цього кроку непередбачувані, а від радіації вимре значна частина населення власне європейської частини Росії. Електоральні результати Путіна в цих регіонах і так не вселяли особливого оптимізму.

Що стосується ймовірності вторгнення під якимось приводом — зокрема, пошуку бензопірену — та окупації України звичайними військовими частинами, то (хоча виключати такого перебігу подій повністю не можна) це виглядає мало­ймовірним. Україна — не Грузія, крім того, елементарний підрив газопроводів миттєво обрушить російську фондову біржу і призведе до тяжких економічних наслідків. Та й приклад Тузли показує, що українська нація здатна об’єднуватися при виникненні зовнішньої загрози — незважаючи на «пофігізм», який слугує якимось ерзацом національної ідеї. Що ж стосується відсутності у нас боєздатної армії, то, по-перше, це не факт, а по-друге, приватним арміям олігархів доведеться прийняти бойове хрещення, оскіль­ки ніякого вибору у їх наймачів вже не буде. До того ж, у минулому Росія вже стикалася з традицією західноукраїнського тероризму і загрузла в протистоянні йому на десять років.

Ще раз повторю, що цей сценарій вкрай малоймовірний, і все ж слід підкреслити, що в разі його реалізації необхідно буде не тільки оперативно вжити всіх міжнародно-правових дій, але й забезпечити виконання інших завдань. Так, спеціальним структурам буде необхідно швидко знешкодити тих, хто здатний створити загрозу паніки в тилу. На свіжому прикладі «проблеми на митниці» можна було поспостерігати за групками моральних відщепенців, які рукоплескали спробам блокади української продукції. Думаю, що тут тролінг в стилі «табір для інтернованих японців» або «маккартизм» — недоречний, оскільки всі давно зробили свій вибір і знають правила гри.

За рамками вже сказаного Україна мало що зможе зробити сама.

Зрозуміло, необхідність втручання в подібний конфлікт в Європі стане для Білого Дому і Брюсселя холодним душем, але ні НАТО, ні ООН не зможуть діяти в таких обставинах. Тут ми вступаємо у сферу важко прогнозованих процесів і подій, однак, незважаючи на відсутність прямих союзницьких стосунків між Києвом і Вашингтоном та суперечливий союзницький досвід США (згадаймо шиїтське повстання в Басрі, залишене без допомоги під час першої війни в Затоці, і нинішню криваву Сирію), стратегія на такий випадок у США є, про що свідчать деякі розробки, які просочилися в пресу ще при Буші-молодшому.

Однак найвірогідніший сценарій — це посилення економічного, дипломатичного та інформаційного тиску Москви на Київ.

Тут Україна може обійтися своїми силами, якщо зможе ефективно використовувати європейську громадську думку, слабкі сторони російської політичної культури (наприклад, заглибленість російського істеблішменту в дрімоту вульгарної конспірології в стилі того ж Маркова) і кінець перезавантаження у відносинах Вашингтона і Москви.

Я бачу як мінімум десять способів асиметричної відповіді й отримання вигоди з реалізації Росією сценарію тиску.

Зовнішні:

1. Залучення інспекторів комісаріату з податків і митних питань Європейської Комісії (до речі, сьогодні це відомство очолює литовець Альгірдас Шемета) до оцінки ситуації на українському кордоні. Це продемонструє, що Україна згодна грати за європейськими правилами, готуючись до роботи в рамках ЗВТ. Росія в такому ракурсі постане зовнішньою силою, яка намагається пошкодити ту чи іншу цеглину в стіні спільного європейського дому.

2. Дії на рівні СОТ (і, зрозуміло, негайне відкликання недавніх безглуздих прохань або вимог Азарова до цієї організації), економічних структур ООН.

3. Організація в західних столицях, Китаї та країнах Затоки інформаційних сесій з роз’ясненням ситуації в необхідному руслі. Швидка підготовка тематичного фільму: «Шатун. Кінець сплячки» та інших медіа-проектів. Робота з англомовними ЗМІ.

4. Створення підрозділів інформа­ційно-психологічної війни для дій в Мережі, спрямованих на розхитування і розлад тилів противника з допомогою пропаганди і дезінформації.

5. Організація виступу президента у Крутах і пряма трансляція принесення присяги добровольчими батальйонами, які будуть використовуватися в медійних цілях.

Внутрішні:

1. Створення парламентської комісії з розгляду проектів поправок до закону «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики».

2. Створення міжвідомчої комісії щодо внесення змін в українське міграційне законодавство.

3. Координовані перевірки податківцями та іншими службами всіх без винятку підприємств з російськими інвестиціями.

4. Проведення відповідними органами перевірок російської харчової та іншої продукції.

5. Створення комісії з повноваженнями визначення загальної суми збитку, завданого торговою блокадою, і мандатом на стягнення компенсацій з рухомої та нерухомої власності ро­сійських фірм і громадян в Україні.

Це, звичайно, тільки квіточки — навіть Голодомор не згадано. За наявності полі­тичної волі Україна цілком здатна ефективно показувати зуби, а в подібних ситуаціях це вміння абсолютно необхідне. На жаль, невиразне бекання Азарова і заяви-відписки Міндоху — з іншої опери, що співається поганими голосами чи то в поміщицькій псарні, чи в конюшні. Склалося враження, що прем’єр-міністр нашої країни — це Дмитро Фірташ. Можливо, і справді давно слід привести формальність у відповідність з реальністю?

А поки що сміливіше Києва повела себе маленька Киргизія, яка не виявила бензопірену в продукції Roshen.