У травні 2000 року до школи № 5 у Смілі Черкаської області з’їжджався і сходився люд. Тут учителька-методист вищої категорії Валентина Осинська проводила літературно-краєзнавчу конференцію «Шістдесятництво. Опозиційний рух». Філологи міста зустрічали гостей — черкащанина, письменника, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, колишнього політв’язня Василя Захарченка, одесита, поета Олексу Різникова, двічі репресованого за часів імперії, письменницю Людмилу Тараненко, народного депутата з Києва Віктора Терена, молодших — поета Анатолія Горбівненка та завідувача кафедри літератури Черкаського університету Володимира Поліщука. Тему, яку опрацювали й натхненно розкрили учні, розвинули, доповнили гості.

Конференція мала великий розголос, про неї писала навіть українська газета «Свобода» (США). Валентина Сергіївна Осинська подібних зустрічей провела багато. Деякі з них лягли в основу книги «Черкащина, освячена у слові. Збірник уроків учителів Смілянщини з української літератури та краєзнавства» (Сміла, «Блискавиця», 2006). У ній представлені такі унікальні постаті, як Ю. Горліс-Горський, М. Драй-Хмара, Т. Осьмачка, Н. Лівицька-Холодна, В. Коваленко, В. Захарченко та інші. На це видання були розлогі рецензії Анатолія Горбівненка (Черкаси), Тетяни Ананченко (Одеса), Надії Максимець (Вінниця)... Уроки з книги передруковували фахові часописи, зокрема «Дивослово».

Валентина Сергіївна чимало писала на теми виховання. Так, її рецензію на чудову книгу подруги Тетяни Ананченко «України часточка — в мені» опублікували кілька газет і журналів. Така співпраця двох педагогів була дуже корисною для обох випускниць філологічного факультету Одеського (тоді ще державного) університету ім. І.І. Мечникова.

В.С. Різникова-Осинська закінчила українську філологію («Філфак Одеси — диво з див», — сказав її брат, Олекса Різників) Одеського університету в 1971-у. І все, чого там навчилася, чого надбала за всі 40 років учительської праці, щедро віддавала дітям, школярам, згодом — молодшим колегам.

Шлях до педагогічних вершин був надзвичайно нелегким. Бо ж її брат був двічі репресованим, відбувши у таборах 7 років, тож нагляд за нею з боку КДБ не припинявся.

Втім, у студентські роки це сприймалося якось несерйозно — молодість вимагала активної діяльності, а не остраху. Відвідини Одеського українського музично-драматичного театру, філармонії — це було природним і постійним. Так, одного разу, побувавши з подругою Тетяною Ананченко на концерті капели бандуристів України, познайомилися з артистами, запросили їх до гуртожитку, і студенти, що жили на Пастера, 29, чули чудові українські пісні, що лунали з дівчачої кімнати. А дружба з Лесем Харченком, який незабаром став солістом гурту «Явір», народним артистом України, лауреатом Шевченків-ської премії, триває й донині. Запрошені до Києва на його весілля із солісткою хору імені Г. Верьовки світлої пам’яті Валентиною Деркач, дівчата (Валентина й Тетяна) побували не просто на шлюбній церемонії, а стали свідками театралізованого дійства, проведеного в народних традиціях. Це треба було бачити! З боку молодого — капеляни-бандуристи, а з боку нареченої — хористи-верьовківці! тоді ж познайомилися і з Марічкою Миколайчук, і з юною зіркою Ніною Матвієнко та її майбутнім чоловіком Петром Гончарем.

В Одесі Валентина брала активну участь у народному хорі при Палаці культури зв’язку на Островидова, 100, де буяла студентська енергія і веселощі, організувалися щорічні колядування. Де ви зараз, тодішні колядники, ворохобники Одеси-мами — Павло Гриценко, Юрко Лесюк, Михайло Піпан, Богдан Балицький, Орест Заборський, Анатолій Андрусяк, Катерина Горбняк, Надія Максимець, Сашко Могильницький, Валерій і Лариса Янкевичі? Однокурсники — Сергій Мефодовський, Тарас Шевченко, Микола Суховецький, Софія Галайко, Михайло Стрельбицький… Це все був цвіт тодішньої Одеси.

Незабутні зустрічі з Миколою Вінграновським, який знімав на Одеській кіностудії фільми, з Лесем Танюком, котрий ставив тоді п’єсу в нашому українському театрі, з Миколою Холодним, який захищав диплом у нас на філфаці 1968 року, з Олексою Шеренговим, Анатолієм Колісниченком, Валентином Морозом, Володимиром Гетьманом, Георгієм Горстом, Володимиром Яворівським, Олегом Олійниковим, Галиною Могильницькою, тоді ще молодими і сповненими геніальних задумів поетами й прозаїками…

Тоді, ще студенткою, Валентина читала й поширювала «самвидав». До слова, у Києві дівчата познайомилися з Іваном Дзюбою та Євгеном Сверстюком, тож, вертаючись із весілля Харченків, Валентина везла чергову партію «самвидаву». Згодом Іван Дзюба саме на її ім’я прислав на головпоштамт свою знамениту працю «Інтернаціоналізм чи русифі-кація?», яку вона передала братові для подальшого розповсюдження.

Пережила вона й обшук, коли в 1971-у арештували брата. Була на тому судилищі в травні 1972-го, коли за любов до України судили брата і Ніну Антонівну Строкату… А потім разом з батьком побувала на побаченні з братом Олексою у сумнозвісному концтаборі № 36 на Пермщині. Батькові, Сергієві Івановичу, довелося пережити тоді подвійне хвилювання від відвідин того концтабору, бо, народжений 1907 року, він з батьками та двома сестрами і братом були розкуркулені й вивезені з донбаського села Різни-ківка саме сюди, на Пермщину. Тут Сергій Іванович жив-поневірявся кілька років, поки не вдалося втекти до Єнакієвого. Там він і зустрів Катерину Василівну Сологуб, уродженку Вільшанського району на Кіровоградщині, там вони побралися, там і народився первісток Олекса. Таке неможливо забути.

Олекса Різників написав про ці концтабори —

№ 35, 36 і 37 — такі слова:

О тридцять п’ятий, шостий, сьомий...

Це ж треба так, щоб не роки,

А пріснопам’ятні, знайомі

Концтабори! Концентраки.

В потопі лісу, іншомов’я,

Оскотеніння, лжі та зла —

По волі Бога віднайшов я

Святої людяності сплав:

Сюди імперія сплавляла

Все, чужородне сатані,

Все, що сідало, осідало,

Не розчиняючися в ній.

Після «зачистки» і «прополки»

Свято-українських Карпат

Тут сіли золоті осколки

Козацьких відділів УПА,

Народу падала невинність,

Одвічна праведність селян,

Левка Лук’яненка левиність,

Сталевість Стуса Василя,

Невловна Чорновола ртутність,

Крицевість віри Сверстюка,

Руденка й Тихого могутність,

Сокульського і Пронюка.

Горіння Гориня розлоге,

Жар Горбаля, Мельничука

І Марченка, і Лісового,

Крута Красівського краса,

Світличних світлість, що від Бога,

І Калинці — всі йшли в осад.

Сюди — Осадчий, Овсієнко,

Гриньків, Здоровий, Попадюк,

Мотрук і Ребрик, і Гайдук,

Два Мармуси, Калениченко,

Мороз і Бондар, Антонюк,

Чупрій, Демидів, Сергієнко,

Сеньків, Гірчак і Мельничук,

І Чорномаз, і Берничук...

Усіх міцних, стійких — на випроб!

На гарт — за ґрати і на сніг!

Тупа імперія, не хитра,

Собі убивць кувала з них.

Під тиском товщі каламуті

У них крицевіли серця,

І вибуховість, і могуття,

Щоб їй наблизити кінця.

За вампіризм, який народи

Навкруг знекровлює, в’ялить, —

Святе апостольство Свободи

Її намірене звалить!

Серед тих, хто протистояв комуністичній системі, була й Валентина Сергіївна Осинська. Стаття про неї, про її життя і діяльність вміщена у ґрунтовній книзі «Рух опору в Україні. Енциклопедичний довідник» (Київ, «Смолоскип», 2012). А серед багатьох нагород найдорожча для неї — відзнака Руху «За заслуги перед українським народом».

До здобуття Україною незалежності, каже, працювати було дуже важко. Бо ж за часів імперії дикості й зла українська мова всіляко утискувалася, принижувалася. Бували моменти, коли хотілося покинути роботу, але любов до мови, до дітей усе перемагала. Коли ж Україна постала державою, коли наша мова з Попелюшки почала ставати в своєму домі Королевою, на вчительській ниві Валентини Осинської настали золоті часи. Це була своєрідна компенсація за роки принижень. Вона була учасницею установчого з’їзду Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, першого з’їзду Руху, стала не просто головою ТУМ, а основним авторитетом з українознавства у Смілі. Читала лекції з українознавства та історії культури у військових частинах, на підприємствах. Має безліч нагород за цю роботу. Деяких колег це дратувало: «Мало того, что сама говорит по-украински, еще и ребенка свого настраивает. Представляете, звоню ей домой, а трубку взяла дочь. Я говорю по-русски, а она отвечает мне по-украински! Я снова по-русски, а она все равно по-украински!». А одна знайома дивувалася: «Странно, но ее ученики, когда говорят с кем-то о Валентине Сергеевне, переходят на украинский язык. И это в русской школе!..»

Так, дивно, якщо знати, що народилася Валентина Різникова 17 травня 1947 року в Єнакієвому, що виростала не у Львові, а в Миколаївській області. Втім, не будете дивуватися, якщо почуєте, що навчалася вона у Богопільській школі № 17, знаменитій тим, що там здобували освіту відомі письменники Микола Вінграновський, Віталій Колодій, Станіслав Павловський, заслужений художник України Андрій Антонюк. Всі вони добре знали і любили Валю, яка завжди відвідувала їхні виступи, коли вони приїжджали до Богополя. У цій школі, яка нині носить ім’я Миколи Вінграновського, якнайкраще втілилися слова Олександра Олеся: «Рідна мова — в рідній школі».

І ще одне, чим заслужено пишається Валентина Сергіївна, — це знання польської мови. Навчив її брат, коли весною 1961 року повернувся з мордовських таборів. Потім поглиблювала знання в університеті. Тетяна Ананченко згадує, як вони, живучи в одній кімнаті гуртожитку на Пастера, 29, співали польські пісні широко знаних тоді Марилі Родович чи гурту «Червоні гітари», чи гурту «Філіппінки» з їхньою знаменитою піснею «Валентина-твіст», зачитувалися польськими журналами «Шпільки», «Пшекруй» та «Горизонт». Багато допомагав доцент Микола Володимирович Павлюк, який керував на філфаці гуртком польської мови. Цей гурток відвідували й студенти інших вишів Одеси, і саме там Валентина познайомилася з медиком Анатолієм Осинським, майбутнім своїм чоловіком. До слова, їхні діти, Мирослава і Богдан, також закінчили Одеський університет. Отака прекрасна сімейність…

Тож не дивно, що пізніше Валентина Осинська стала головним фахівцем з польської мови у Смілі. Багато хто почав їздити до Польщі, а відтак хотів освоїти бодай ази цієї мови. Й кілька занять у гуртку-семінарі, створеному в школі, було достатньо, щоб у чужій країні не ходити «без’язиким». Учитель-методист вищої категорії, «Відмінник освіти України» і в цій освітянській царині стала неперевершеною. Під її керівництвом діти вивчають вірші, пісні, складають діалоги, переглядають відеофільми, знайомляться з історією держави-сусідки. Валентина Сергіївна очолила польську громаду Сміли, не раз возила дітей в посольство Польщі до Києва, де вони перемагали в конкурсах й отримували нагороди. Та й самій Валентині Сергіївні консул Польської Республіки Едвард Добровольський з великим пієтетом вручив Почесну грамоту. Кілька разів учителька на запрошення посольства побувала з дітьми у сусідній країні. «Ми повинні, ми мусимо дружити з Польщею, бо інакше Москва знову поглине поодинці наші держави», — упевнена Валентина Сергіївна Осинська.

Отаких успіхів досягають випускники Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. Справжні патріоти, справжні подвижники своєї справи, красиві зовні й багаті душею жінки України!