ІА «Контекст-Причорномор'я»
логін:
пароль:
Останнє відео
Прес-конференція «Нові терміни проведення зовнішнього незалежного оцінювання у 2020 році»
Инфографика
Курси валют. Долар США. Покупка:




ШЕВЧЕНКО СЬОГОДНІ І ЗАВЖДИ
20.05.2017 / Газета: Чорноморські новини / № 48(21839) / Тираж: 8525

На віки сполучені два поняття — Шевченко і рідна українська мова. Дві найважливіші ознаки, два символи нації. Допоки вони з нами — доти жива нація. А забрати — не дано нікому: з нами сила духу пращурів наших і сила Божа. І сила та — мудрість рідного Слова…

Біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Одесі люди зазвичай збираються зрання. Вітають одне одного зі святом, купчаться, розмовляють… Прийти — це як ритуал. А потім…

Майданчик перед пам’ятником повнився, обіч постаті Тараса Шевченка дитячий хор прегарно заспівав національний славень. Відтак і українські пісні, на слова Кобзаря. Людей все прибувало, хоч і не так багато їх тепер збирається, як бувало тамтими роками. Та все ж простір перед пам’ятником залюднювався. Час до часу якийсь поважний чоловік, певне, розпорядник абощо, пропонував одійти набік, звільнити доріжку. «Здєсь будет проходіть почотний караул», — попереджував цей ввічливий чоловік та вказував рукою, де саме треба звільнити. Військовики мали проходити після ритуалу покладання квітів представниками влади. Оте «почотний» не тулилось ні до чого. Та найшовся таки один козак з-поміж багатьох свинопасів (це з Шевченка), поправив стримано: «Почесна варта — буде українською». Достатньо голосно, але не звертаючись до нього безпосередньо. Дарма. Чоловік той своє зна: за хвилю — знов той «почотний караул»…

Шевченко не добирав толе-рантних висловів у своїй поезії. Говорив, як бачив, а бачив прозірливо. Як відчував, а відчував — болісно. З нами не хочуть розмовляти нашою мовою, яку зобов’язані знати, коли — при державному ділі. Та хоч би й не при державному… «Почотний караул» — і ніяк інакше. Виглядало — звучало — блюзнірством: біля самого Шевченка — властиво, в часі його, Шевченкового, свята, в Україні, у місті, яке трохи таки пов’язане з його долею, — отут і тепер, та ще й виконуючи службові обов’язки, отак безборонно-звично — нехтувати державною мовою!.. Але що ж… У такий час живемо. В час недовладців, недопатріотів, недовчених, недогромадян, недоукраїнців, недо… Вам продовжити перелік?..

Тарас Шевченко дивився похмуро — а з його висоти видно далеко. Виповнювався камінним гнівом. І враз… Камінний господар нашої української хати — національної нашої недобудови — ступив крок, ступив другий… Задвигтіла земля, звіявсь вітер, наче при землетрусі, і вжахнулися всі оті «недо» — по всій Україні вжахнулися. Вся та челядь запопадлива, варшавське сміття, грязь Москви, почвар перегодована, зрадлива й давно запродана, удекорована депутатськими значками, міністерськими портфелями, суддівськими мантіями, чиновницьким лоском, тупа, ні на що не здатна — окрім як рахувати власні зиски; вся нечисть, що пожадливо крутить в руках цілу прекрасну країну, мов той кубик-рубик, щоби ще і ще сипало їм до кишень, у мішки, у слоїки, на далекі відсіль рахунки… Кинулась уся ота зграя навсібіч, перекидом, зо всіма бебехами, штани аж гублячи зо страху, всі оті олігархи, в яких замість сердець — машинки для лічби грошей, всі оті недорікуваті депутати всіх рівнів з помічниками своїми, міністри, судді та прокурори, ціла велетенська армія нероб, що на шиї українців розкошує; а вітер усе підганяв, а камінний черевик усе піддавав добряче куди слід, й з усіх місць у них, з усіх кишень та портфелів крокодилячих сипались та встеляли дорогу ту асигнаціями срібняки — немовби листом опалим, й летіли услід паспорти їхні чужинецькі, і попереду вже чекали гостинно розчахнуті для них в’язничні ворота, а іззаду наздоганяв гнів народний…

Ступав широким та впевненим кроком, і хрускотіли під кам’яними підошвами їхні найдорожчі у світі авта, розкішні палаци, вілли, маєтки, замки… А позад його лише хрещатий барвінок слався услід й люди радісно ступали навстріч сонцю. «Не гості ви тут, — гукав до краян своїх, — це вони, поганці, зробили вас тут чужими, одібрали все… Навіть на мову — єдиний скарб ваш, останню криївку волі — зазіхнули… На Слово те, що вам дав… Не здалі заповіт мій виконати? Почну за вас це святеє діло, цей обов’язок — вам призначений! — перед усіма віками, що минули… І не приходьте більше сюди!..» — вже зоддаля: і голос той, і ті слова…

«Освободітє дорожку для почотного караула» — привели до тями, завернули назад, у день нинішній, чужомовні слова… Тарасе Григоровичу, пане-отамане, Батьку, це ж задля вас лишень. Оці корзини з квітами й ці букетики в руках, і щирі слова, й ці пісні, що так гарно линуть з діточих вуст… Насолоджуйтесь, бо святкова година борзо пощезне, он уже й «камери» всі розійшлися, вдоволені отриманою картинкою, отриманими красивими словами. Правильними словами, аякже! «Наш геній і Пророк», «Наш Кобзар», «Наш великий…», «А пам’ятаєте, він же сказав був...» і так далі, і так далі, і так далі…

А ви — добре пам’ятаєте, що він сказав? Ви, що розійдетеся оце хто куди, і в буденних клопотах, балачках забудете і рідне слово своє, і яких батьків діти. Бо це таки легше — раз чи двічі на рік принести сюди квіточки, аніж твердим голосом заговорити зранку рідною солов’їною, бо ніхто ж, окрім вас — окрім нас усіх! — не заговорить, і триматися так цілий день, усі сім днів, тридцять днів… усе подальше життя. Щоби самому замилуватися цією красою, і власною своєю гідністю, на Майдані усвідомленою, нарешті, а потім негідно забутою. Й ці милі дітки — наше, звісно ж, майбутнє, що так гарно оце співали, — вони, вже скуштувавши подвійних стандартів, он вже чужинською московською щебечуть, ще не одійшовши й кількох кроків. Бо ж так і вдома у них… А в школі… та не в тому річ, скільки там годин тих куцих відведено на вивчення державної, а в тому, що на всіх уроках з усіх предметів вони її майже не чують... Й повернуться з цього покладання ці вишколені наші хлопчики з «почотного караула» у свою чужомовну казарму… «Дастьбі, колись будем по своєму глаголить»…

Ох, той «каравул»!.. Начувся й набачився без жодного рідного слова муштрований рядовий оренбурзького «лінєйного №5 батальйона». Хіба який земляк трапиться, та що з його візьмеш?..

«Микито, рідний брате, скоро вже більше півтора року, як я до тебе не писав ні словечка. Вибачай, голубе сизий, так трапилось. Скажу щиру правду: не то щоб ніколи було абощо й так собі ні се, ні те, ще раз вибач. Воно хоч і так, і не так, а все-таки лучче, коли получиш і прочитаєш хоч одно слово рідне, серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. А сам як тільки получиш письмо, зараз же мені напиши, щоб я знав. Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по московському, а по нашому, бо москалі чужі люди, тошно з ними жити, немає з ким поплакати, ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами. Ще раз прошу: напиши мені письмо, та по свойому, будь ласкав, а не по московському. Не забудь же, зараз напиши письмо, та по свойому».

«Треба б тебе полаять, а я не сердитий. Я твого письма не второпаю, чорт знає по якому ти його скомпонував, не по нашому, не по московському, ні се, ні те. А я ще тебе просив, щоб ти писав по свойому, щоб я ще з твоїми письмами побалакав на чужій стороні язиком людським. Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окреме, та тілько не по московському, а то й читать не буду».

«…Шкода, що твої хлопці написали до мене чорт зна по якому. Вони хоч би в Прісі вчилися писати по людському»…

Шевченко — це українська мова. Рідна материнська мова наша — це Шевченко. З дитячих літ і на все життя. Нам кажуть: а він же, бачте, писав і по-московськи, і взагалі… був двомовним. Ох, лукавії!.. Знав наш Тарас добре ту мову. А як же було не знать, коли з дитинства, у пана служачи, тільки її чув? Коли вивчав її, обов’язкову дисциплі-ну, в Академії, нею складав іспити. І всі його співрозмовники — за рідкісним винятком — розмовляли, звісно, російською. Сам же він — завжди і всюди — лише українською. Траплялися подеколи й «землячки» — зазвичай перевертні, зрідка — таки ж українці щирі. І книжок, по-українському писаних, не читав, бо не було їх в тім часі. «Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногорки, москалі… Всі друкують. А в нас анітелень. Неначе всім заціпило». Тож багато читав російською, в тім числі й світову літературу. Читав і по-французьки — під ту пору без цього не можна було, а він же не відставав у тій столиці їхній. А що вже казати про ту салдатчину!.. Де всі команди, накази, все спілкування були, звісно ж, по-московськи. Й оце безперервне звучання її у вухах, постійна потреба та необхідність вживати її — то були найкращі — хоч і вимушені — університети його із засвоєння російської мови.

Неважко уявити, як повелися б за тих умов ті з наших сучасників, котрі, ледь зачувши сусід-ську мову, одразу ж і забувають за свою рідну. І то не будь-хто — інтелігенція… Творча — артисти, режисери, письменники українські… Та якби всі українці — звісно, ті, котрі вважають себе такими — завжди і всюди послуговувалися українською мовою, — будьте певні: всі в Україні давно б забули два слова цих: «мовна проблема». Бо ніякої проблеми якраз і нема. Кожен балака, як собі хоче. От ви, приміром, українською, будь з ким. І правильно робите. А то, бува, наче звихнувся чоловік: щойно оце розмовляв по-свойому, по-українському, та враз і перескочив на московську, бо… А чому — спитать його, то й не скаже. Отож і впевняють нас тепер у тому, що половина суспільства послуговується, мовляв, російською, і новий закон, ще лишень на підході, нібито чимось порушить їхні права.

Так, Шевченко розмовляв зі своїм оточенням по-українському. І вони його там розуміли — у тій своїй північній столиці. Дай, Боже, отим «захисникам» ніким і нічим не загроженої російської так знать ту мову, якою вони захищають… власне своє невігластво. Якої вони самі до пуття не знають, бо ж вимова їхня, та й лексика теж, добре таки різняться від тієї, що нею розмовляють у Рязані чи де-небудь у Тулі. Та Господь із ними, з тими «захисниками», всі ми добре знаємо, що то ніякий не захист російської, а справдешня війна з українською мовою — частина отієї «гібридної». Отож, розуміємо добре, на чий млин вода. І, врешті, ще один лист Шевченка.

«Переписав я свою «Слепую» та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав, за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, пане-отамане, їй-Богу, лихо. Мене тут і земляки, й не земляки зовуть дурним. Дурним за те, що пишу кацапською мовою»…

А оце вже цариця, котрій уклін-но — по-рабськи — вклоняються тут ментально вічні холопи: «Народ, доколе сохраняет свою веру, язык, обычаи и законы, не может считаться покоренным». Це про оте російщення українців, яких «надлежит легчайшим способом привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки к лесу».

Ото й заціпило… Та так, що рідного слова соромимось перед своїми таки співвітчизниками. Тож не варт і дивуватись такому феномену, як «російськомовні українці» — подібного словосполучення не почуєте в жодній країні: винятково україн-ський феномен. І ніяк не вибратися з того ступору. Може, скам’яніли, як наче пам’ятник самим собі — тим, давнім, часів Гайдамаччини та Холодного Яру? Якого, до слова сказати, в Україні так і не поставили й досі.

…А вам — не вчувається той хрускіт із-під кам’яних черевиків?

Автор: Роман КРАКАЛІЯ

Пошук:
розширений

Сергій Токарєв
Сергій Токарєв розказав про заходи, що покращать стан українського IT-сектору
Втрати контрактів та складнощі із залученням іноземних інвестицій — це ті виклики, з якими сьогодні найчастіше стикаються українські IT-компанії. На цьому наголошує Сергій Токарєв — IT-інвестор та бізнесмен, співзасновник інвестиційної групи Roosh. На його думку, становище вітчизняного сектору може покращити активний міжнародний іміджбілдинг.

SHABO провело серію дегустацій Великих вин України
Одне з провідних українських виноробних підприємств SHABO провело серію дегустацій, присвячену 20-річчю компанії.

Останні моніторинги:
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса


© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2024 S&A design team / 0.012