«Жечпосполіта» розповідає про пригоду з польського досвіду в обстоюванні прав пересічного громадянина. Випадок, судячи з тону статті, не такий вже й типовий для країни. Але газета розглядає його як приклад належного розв’язання справи, хоча й не без хиби. Дев’яностодев’ятирічна жителька Познані мешкала в одному зі старих багатоквартирних будинків у центрі міста від 1959 року. Кілька років тому змінився власник споруди, який вирішив її зруйнувати, а натомість поставити нову сучасну. Щоб зреалізувати свою мету, він погіршив умови проживання, сподіваючись таким чином спонукати мешканців до виселення.

Бюро уповноваженого з прав громадян, яке займається цією справою, поінформувало: коли до пані П. приїхала медслужба, виявилося, що сходовий майданчик заставлений грубими дерев’яними колодами, тож санітари не мали змоги винести стару на ношах із помешкання. У будинку були відрізані газ і електромережа. Мешканців також сповістили про наказ до розбирання споруди, хоча інспекція будівельного нагляду такого розпорядження не віддавала.

Після візиту медслужби пані П. вже додому не поверталася. Вона звернулася до познанського суду з позовом про захист особистих інтересів громадянина та відшкодування збитку. Окружний суд у Познані виніс ухвалу, згідно з якою власник мусив випросити у мешканки пробачення і водночас заплатити 10 тисяч злотих (майже 70 тисяч гривень) компенсації. Власник будинку склав на ту ухвалу апеляцію. Апеляційний суд відхилив її як цілковито безпідставну. Суддя Роман Стахов’як підкреслив на обґрунтування рішення, що власник будинку таки порушив особисті права мешканки.

Після вироку Зузанна Руджинська-Блущ із Бюро уповноваженого з прав громадян коментувала, що 99-річна познанчанка «скінчила нині своє змагання у захисті гідності». Її було «вичищено» з помешкання заходами, вельми далекими від передбачених чинним правом. Сам же власник будинку пояснював свої дії піклуванням про нерухомість, мовляв, приватна власність – то святе. Однак апеляційний суд у Познані наголосив, що найперше треба забезпечити права людини, а вже потім перейматися нерухомістю, про що відповідач у позовній справі забув.

Радіо «Познань» повідомило, що донька позовниці вдоволена фактом визнання дій власника протиправними. Проте її не вдовольняють обсяги призначеної компенсації.

Бюро уповноваженого з прав громадян поінформувало, що власник завдавав прикрощів пані П., починаючи з більш-менш легальних дій, які належали до його повноважень, а що успіху в намірі не було, то вдався до хитріших засобів, штучного створення турбот, підштовхнувши жерт­ву до почуття безпорадності та страху за власне здоров’я й навіть життя. До поглиблення стану занепокоєння старенької призвела недбалість хазяїна, який не виконував наказів санінспекції щодо утримання приміщення в належному санітарному стані, навмисно ігнорував дані йому розпорядження.

Бюро наголосило також, що за законом власник дійсно має право спорудити новий будинок на місці старого, але питання звільнення помешкання окреслене законодавством. Натомість пан власник поставив собі за мету руйнування будинку раніше, ніж відповідні громадські інституції зроблять висновок, чи підлягає взагалі його намір виконанню, чи можливо виселити мешканців.

З коментарів до статті видно, що поляки ставляться до справи приблизно так само, як і донька потерпілої, тобто сума компенсації видається їм замалою. «Для власника будинку це відчіпна заплата, аби спекатися клопоту. І наступного разу він поведеться так само», – пише один із коментаторів. Отже, поляки реагують саме так, як реагували б на подібне й ми, попри те, що приватна власність у Польщі – майже священна корова, яку не дали зарізати навіть у похмурі часи соціалізму.

Бюро уповноваженого з прав громадян звертає увагу на те, що справа має прецедентовий характер, тож судова ухвала набуває істотного значення для подальшого розвитку практики захисту прав громадян і належного ставлення до особистих інтересів людей, що мешкають у будинках, підлеглих реприватизації. Гідним прикладом також є те, що польська Феміда демонструє безсторонність стосовно майнового та соціального статусу конфліктуючих сторін, причому застосування закону подається публічно не як якийсь зорієнтований на самого себе принцип, а як вмотивоване зрозумілою пересічній людині логікою налагодження справедливих відносин між громадянами.