Як уже повідомляли «ЧН», український парламент на законодавчому рівні затвердив, що зовнішньополітичною метою країни є вступ до Північноатлантичного альянсу. За це рішення проголосували 276 народних депутатів. Автори пояснюють, що після анексії Криму Росією та розв’язання війни на Донбасі вступ до організації, яка гарантує колективну безпеку своїм членам, — найефективніший захист.

Законопроект ініціювали голова Верховної Ради України Парубій, віце-спікер Ірина Геращенко, депутати Мустафа Найєм, Ірина Фріз, Ольга Белькова, Олексій Скрипник, Юрій Береза, Борис Тарасюк і голова комітету ВР у закордонних справах Ганна Гопко.

«Верховна Рада України ухвалила сьогодні надважливе рішення! 276 народних депутатів підтримали ініціативу законодавчо закріпити членство України в НАТО як пріоритет державної зовнішньої політики. Це голосування продемонструвало, хто дійсно бажає Україні справж-нього захисту і добра, хто дійсно дбає про безпеку країни.

9 липня виповнюється 20 років з дня підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору. Це один з основоположних документів у відносинах України з НАТО. Угода була підписана Україною, генеральним секретарем НАТО Хав’єром Соланою та лідерами 16 країн-членів НАТО 9 липня 1997 року під час Мадридського саміту. Тому уже давно настав час чітко законодавчо встановити наш безпековий зовнішній курс — курс на членство в НАТО.

НАТО — єдине об’єднання вільних країн, яке може ефективно стримувати агресивну путінську Росію. Тепер членство України у НАТО — наш державний зовнішньополітичний пріоритет. Разом з країнами вільного світу — переможемо!» — написав на своїй сторінці у Фейсбуці Андрій Парубій.

Безперечно, це надзвичайно важливе рішення. Але згадаймо історію: таке рішення наш парламент вже одного разу проголосував. Було це аж 14 років тому, в часи президентства Леоніда Кучми. Стаття 8 закону «Про основи національної безпеки», ухваленого у 2003-у конституційною більшістю Верховної Ради, визначала, що метою України є набуття членства у НАТО та Європейському Союзі.

Березень 2008-го, Бухарест. Саміт НАТО виявився успішним, але… для Москви. Путін був там присутній особисто і повертався додому тріумфатором — «всєх пєрєіграл!». Справу зроблено: Україна та Грузія не отримали ПДЧ. Тодішні російські друзі — Франція та Німеччина — сказали «ні!». Україні та Грузії ПДЧ не надали, хоча в декларації зазначили: «НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії щодо членства в НАТО. Ми погодилися сьогодні, що ці країни стануть членами НАТО». Нам залишилася надія.

Серпень 2008-го — на територію суверенної Грузії напала російська регулярна армія. Від російських авіабомб Тбілісі врятував несподіваний візит президентів України, Польщі, Литви, Естонії та прем’єра Латвії. У Чорне море були введені бойові кораблі 6-го флоту США «для гуманітарної допомоги». Стара Європа демонструвала неспроможність вплинути на агресію і висловлювала «глибоку стурбованість», від якої безкарний Путін отримував не менш глибоке задоволення.

У липні 2010-го Віктор Янукович, чиєю місією була не розбудова, а послідовний демонтаж української держави, підписує Харківські угоди, за якими тер-мін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі продовжено з 2017-го до 2042 року. Того ж 2010-го змінено закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». На законодавчому рівні закріплений позаблоковий статус держави, знята перспектива вступу до Північноатлантичного договору, домінуючим у зовнішній політиці став російський вектор.

Здавалося, після перемоги Революції Гідності прийняття закону, де буде чітко сформульована мета України на вступ до НАТО, — справа кількох тижнів. Але… Спочатку не хотіли дратувати Путіна, а в грудні 2014-го внесли зміни до закону «Про основи національної безпеки України» у досить роз-пливчастій редакції: «поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації». Тобто наша мета — не членство у НАТО, а «досягнення критеріїв». Чому не поставити ціль, зрозумілу нашому суспільству, нашим партнерам по НАТО, і рухатися до неї? Українська практика показує, що ілюзорних критеріїв можна намагатися досягати десятки років, щось робити, щось імітувати, а чогось і не робити. Але ж час працює проти нас.

За словами народного депутата від фракції «Батьківщина», одного з кращих очільників МЗС в історії новітньої України Бориса Тарасюка, своїм нинішнім рішенням парламент повернув редакцію закону, який був ухвалений ще 9 червня 2003 року.

Отже, ми вдруге увійшли у ту саму ріку, добре, що, врешті, спромоглися. Що спонукало наших депутатів голосувати саме зараз? Більшість громадян підтримує вступ до НАТО, активізувалися інші країни-претенденти на вступ до Альянсу.

7 червня минув третій рік президентства Петра Порошенка. Президент про НАТО висловлювався загальними складними фразами, уникаючи конкретики. Про співпрацю — «так», але коли доходило до заявки про вступ, знаходилися аргументи, щоб сказати «ні». Ми чули, що спочатку треба досягнути критеріїв, що через 5—6 років буде проведений референдум (тобто на наступний термін президентства Петра Олексійовича, якщо такий буде).

А ось і президентська реакція на рішення Верховної Ради від 9 червня: «Президент Петро Порошенко вважає передчасною подачу заявки на членство України в НАТО, оскільки критерії для претендентів є надзвичайно високими»; «Давайте ми сьогодні будемо говорити не про формальну сторону подачі заявки, а про те, що Україні треба зробити для того, щоб реформувати нашу державу, щоб вона відповідала тим критеріям, які необхідні для членства». Про це повідомляє УНІАН. Водночас Президент України пообіцяв підписати цей закон.

А як же інші претенденти?

Поки керівництво України робило не надто послідовні кроки до вступу в Альянс, 5 червня Чорногорія офіційно стала 29-м членом НАТО. У 2003 році, коли нашою метою вже було приєднання до Північноатлантичного договору, цієї країни ще не було на політичній мапі світу (незалежність вона здобула лише 2006-го). Хтось скаже: подумаєш, маленька країна з населенням менше мільйона — які в неї проблеми? Є там, звісно, і проблеми, і критеріям вона сьогодні відповідає не всім. А чи не найбільша проблема — великий російський вплив. У країні вагомою політсилою є щедро оплачувана Кремлем проросійська опозиція. Росіяни скупили кращі землі та нерухомість на мальовничому узбережжі. По місцевому FM ріже слух російська попса та «шансон». У семи найбільших містах країни «вєщаєт» «Русское радио». З усіх туристів, які відвідують Чорногорію, за статистикою, найбільше росіян — 30%.

Путін погрожував Чорногорії, змушуючи її відмовитися від вступу до НАТО. Саме Росія причетна до організації там невдалого державного перевороту в день виборів у жовтні 2016 року. Російські офіцери і проплачені ними сербські найманці тоді атакували парламент країни і мали вбити прем’єра Міло Джукановича, щоб занурити Чорногорію в хаос напередодні її вступу до Альянсу. Нещодавно Верховний суд в столиці Подгориці підтвердив обвинувальні висновки в організації спроби перевороту 14 підозрюваним, серед яких — росіяни і лідери проросійської опозиції. Ось приклад для наслідування: керівництво країни проявило політичну волю, мало поставлену мету, йшло до неї, і навіть Путін не зміг цьому завадити.

Кілька днів тому Путін погрожував Швеції військовою відповіддю, якщо вона стане членом НАТО, повідомив «Голос Америки».

Прем’єр Македонії Зоран Заєв заявив про готовність до компромісу щодо назви країни заради вступу до НАТО та прискорення інтеграції до ЄС. Зокрема, він запевнив у готовності країни вступити до НАТО під назвою Колишня югославська республіка Македонія, на чому наполягає Греція. Нагадаю, на саміті у Бухаресті Македонія не отримала ПДЧ саме через назву, з якою не погоджувалася та ж таки Греція.

Грузія також є реальним претендентом на вступ до Північноатлантичного альянсу — два тижні тому у Тбілісі відбулася сесія парламентської асамблеї НАТО.

Як не парадоксально, але керівництву нашої держави треба скористатися історичним моментом і докласти максимум зусиль для вступу до НАТО, поки ще живий-здоровий В.В. Путін. Поки він не скінчив свій злочинний життєвий шлях чи то в Гаазі, чи, за нез’ясованих обставин, десь на російських просторах. Замість цього кривавого президента-ізгоя може прийти якийсь респектабельно-«демократичний» Навальний чи хтось інший, нам не відомий. А далі — ще одна «перестройка», різке потепління між Заходом і Росією, мир-дружба-зняття санкцій, і тоді шансів на вступ до НАТО в України буде значно менше. Але демократія в Росії завжди була швидкоплинно-короткотерміновою, а імперські апетити — вічними. Пам’ятаймо про це і дбаймо про власну безпеку.

І соціологія. Як повідомила народний депутат Ірина Фріз, за останніми дослідженнями, вступ України до НАТО підтримують 72% (від явки) громадян, на відміну від 15% у 2004 році. А це свідчить, що євроатлантична інтеграція є свідомим вибором українського народу.