Хтось із мудреців сказав, що вітчизна там, де знайшли вічний спочинок твої предки. Таким місцем стала для мене Одеса.

Про Одесу написано безліч добрих, теплих слів. Слова-одкро­вення дають нам поживу для міркувань, стають поштовхом до дії, здатної бодай на трішечки примножити славу цього міста.

Одеса, як ми знаємо, бурхливо розвивалася тривалий час. Її називали у ХІХ столітті третьою столицею Російської імперії. У ній більшість населення становили українці.

Одеса у припортовій частині вражала будинками-красенями. Їх споруджували за проектами і запрошених іноземців, і місцевих зодчих, які, здобувши освіту у Північній Пальмірі або й за кордоном, поверталися творити красу у рідні краї. На будинках – пам’ятках архітектури звертають увагу таблички з іменами представників багатьох народів, які залюднили Одесу.

Місто славилося дешевизною квартир (це якщо порівнювати з Петербургом). Умебльованих кімнат, що здавалися помісячно, було багато. Майже в кожному новому будинку. Самі ж будинки з довжелезними коридорами за часів більшовицької влади стали притулками приїжджого люду. Умебльовані кімнати перетворювалися на комунальні квартири. Мені, наприклад, довелося жити в такій «комуналці» на вулиці Островидова (нинішній Новосельського). Завдяки мешканню в цьому районі міста поступово пізнавав його унікальність.

Одного разу я зайшов у двір будинку № 74 набрати води з водопровідної колонки. У дворі високий літній чоловік дивився на бокову стіну, що зяяла розбитими вікнами, на уламки дерев’яних сходів, що вели на другий поверх.

Незнайомець привітно усміхнувся і запитав:

– Мабуть, кличе стара домівка?

Я заперечно похитав головою.

– А я приходжу ніби і в гості, і попрощатися. Тут жив мій друг, майстер-скрипаль Левко Воло­димирович Добрянський. Його скрипки звучали не згірш від страдіварівських. На жаль, ми забули про нього.

З довідкової літератури, зокрема «Музичної енциклопедії», я дізнався, що Л.В. Добрянський – корінний одесит. Навчався в Ришельєвській гімназії. З дитинства захопився музикою. Грав у гімназійному оркестрі. Скрипка досить рано привернула його увагу як конструкція. Поволі проростали і міцніли наміри створити досконалий та недорогий інструмент, що міг би позмагатися із зарубіжними моделями. Численні експерименти привели зрештою до успіху. 1901 року скрипка конструкції Л.В. Добрянського вперше зазвучала на естраді притулку для літераторів, художників та артистів в Одесі. Скільки ж скрипок створив Л.В. Добрянський? Перші три творіння майстра нині зберігаються у Петербурзькому музеї музичних інструментів, одну скрипку на початку ХХ століття придбав лондонський колекціонер, три – відомий чеський скрипаль Ян Кубелік, по одному інструменту – директор Ерфуртської консерваторії Розенмайєр, ерфуртський адвокат Шреккер, скрипаль Віллі Бурмейстер, берлінський мільйонер Мендельсон. Найвідоміші інструменти майстра, а серед них «Шутка», зберігаються в музеї музичної культури ім. М. Глинки у Москві.

11 липня 1935 року музична громадськість Одеси зібралася в Будинку преси. Концерт – громадський огляд скрипки нового типу, створеної Левком Добрянським, очікували з великим нетерпінням. Були присутні найвідоміші представники музич­ної культури міста: П. Столярський, М. Вілінський, Й. Прібік.

А через два тижні в обласній газеті «Чорноморська комуна» з’явилася стаття «Громадська оцінка скрипки т. Добрянського» зі схвальними відгуками фахівців.

Постало питання про створення в Одесі майстерні для масового виробництва інструментів нового типу під керівництвом Добрянського.

І «питання» почало свій тернистий шлях від старої мансарди на тодішній вулиці Островидова до майстерні на Малій Арнаутській, від якої сьогодні, як і від її засновника, не залишилося й сліду.

…І от завершальне десятиріччя двадцятого століття. З внутрішніх дворів поприбирали чавунні колонки, де можна було в екстремальний час набрати води, з’явилися бювети – спочатку на Базарній, а потім і на Ольгіївській. Мені було зручніше ходити з бутлями на Ольгіївську. Було цікаво розглядати старі будинки, згадувати інформацію про їхніх талановитих пожильців.

Ось тут, у непримітному будинку на Торговій, неподалік Нового Базару, мешкав Олександр Михайлович Дерибас – автор своєрідної книжки «Стара Одеса» (побачила світ уперше 1913 року). У третьому тисячолітті книжку двічі перевидавали.

З Україною Олександра Михай­ловича пов’язувало не лише постійне побутування упродовж вісімдесяти «з гачком» років – від середини дев’ятнадцятого до кінця першої третини століття двадцятого, а й одруження з Вірою Семенівною Яхненко, донькою купця Семена Яхненка, родове коріння якого слід шукати у Подніпров’ї.

Олександр Михайлович Дерибас також автор нарису про унікального одесита, що прожив увесь вік у катакомбі. Свій твір нащадок засновників Одеси опублікував у місцевій пресі уже після встановлення більшовицької влади. Називається він «Останній запорожець». «Його дев’яносто чи й більше літ, – читаємо про Данила Ковтуна, мовби вихопленого з відомої картини Іллі Рєпіна, – зовсім не обтяжували ані його тіла, ні його душі. Він був підсліпуватий, але бачив зірко. Він був глухуватий, коли з кимось розмовляв, проте чув найтихіше шарудіння. Нюх у нього був надто гострий: на своїй нивці він легко розрізняв, де яка трава росте, за поширюваними нею у повітрі пахощами. Смак його був тонкий: йому не можна було догодити борщем, не поклавши в нього побільше сала. Чудовими були міць і гнучкість його ніг: він легко перестрибував через усілякі канави, а в веселу хвилину міг так вибити гопака, з такими вихилясами, що з ним не міг позмагатися ніхто з молоді».

…Торговою вулицею виходжу на ріг Старопортофранківської. Тут мені зручніше переходити. Дивлюся на наріжний будинок. У перші роки більшовицької влади тут було відкрито будівельну професійну техшколу № 1, де навчався Сергій Корольов. Уже тоді було помітно, що Сергій тяжіє до точних наук. Багато читав. І пригодницькою літературою захоплювався, і фантастикою. Щодня він ходив вулицею Приморською до Потьомкінських сходів, піднімався і йшов до Торгової, а потім униз.

В Одесі, стверджують дослідники, Сергій Корольов спроектував перший планер.

…Переходжу вулицю. Йду вздовж трамвайної колії до Ольгіївського скверу. На Ольгіївській народився і виріс Валентин Глушко, «конструктор ракетного вогню». Спочатку у нього було багато захоплень. У дитинстві вабила музика. І батьки, що приїхали до Одеси із села, хотіли дати синові все. Вони повели його до

П. Столярського, і Валентин навчався у нього грати на скрипці. Потім захопився живописом – і хлопця відвели до художника Стілі­ануді, друга К. Костанді. А коли Вален­тин заявив батькам, що хоче вивчати космос, йому запропонували відвідувати Державну народну астрономічну обсерваторію на Садовій. Перша стаття Валентина Глушка була опублікована в одеській газеті «Известия губкома КП(б)У» 18 травня 1924 року і називалася «Завоевание Землей Луны».

…Черга до бювету була порівняно невеликою, бо вода текла з усіх кранів. Та все-таки трохи стомився, доки відніс сумки. Але тільки-но я зачинив вхідні двері, з кімнати вибігла трирічна Настуся.

– Дідусю, де ти так довго ходиш? Я чекаю на тебе, чекаю… Мама дозволила нам погуляти.

Бажання онуки для мене священне. Швиденько перевдягаємося. Беремо два яблука і зачерствілий хліб для голубів. Виходимо на вулицю. Гуляємо зазвичай на дитячому майданчику біля собору, а потім у Міському саду.

До Міського саду завжди йдемо через Пасаж. Тут Настуся розглядає яскраві вітрини. Інколи запитує, скільки коштують іграшки. Я відповідаю, що тут усе дорого, дешевше купити на Привозі. Домовляємось, що коли я одержу гроші, то разом підемо купувати. Вона погоджується.

Меморіальна дошка при вході до нинішнього Пасажу інформує, що на цьому місці стояв будинок, де мешкав попечитель Одеського навчального округу М.І. Пирогов.

Цікава подробиця діяльності М.І. Пирогова в Одесі. На той час єдиним друкованим органом у цьому південному краї була газета «Одесский вестник». У ній до 1858 року друкувалися лише різноманітні інформаційні замітки: про біржові курси, археологічні знахідки, повідомлялися дати приходу або відправлення морських суден, оприлюднювалися розпорядження міського начальства тощо.

З прибуттям до Одеси Пирогова для місцевої преси настала нова доба. За клопотанням попечителя газету було передано у відання Ришельєвського ліцею. Професійний рівень публікацій значно зріс. Того часу друкувалися дослідник краю Аполлон Скальковський, педагог

Р. Орбін­сь­кий, поет і етнограф, друг Тара­са Шевченка О. Афанасьєв-Чуж­бинський.

…Перетинаємо Дерибасівську. Біля фонтану Настуся кришить хліб. З усіх карнизів до неї злітаються голуби. Вона біжить, розкидає перед собою крихти, а за нею хмарою – голуби. Здавалося, що й у Настусі виростають за плечима крила.

Дівчинка задоволена прогулянкою. Вдома розповідає мамі (тато допізна на роботі), як за нею літали голуби, як сідали їй на руки.

Я готуюся до чергового робочого дня. У ліву кишеню піджака кладу маленький нотатничок і авторучку. Дорогою знадобляться… На дорогу витрачаю близько сорока хвилин. Йду пішки. Спочатку Новосельською. Доходжу до Тираспольської. На розі колись була гімназія, де навчався видатний болгарський поет Христо Ботев. Одеські краєзнавці В. Шерстобитов і В. Нетребський запевняють, що гімназія розташовувалася не в тому будинку, де прикріплена меморіальна дошка, а навпроти. І справді… Будинок показніший. Либонь, краєзнавці праві. Але я вже подумки розмовляю з Ботевим. Доки доходжу до Куликового поля, слова мої стають віршованими рядками.

Щоранку я вітаюся із Ботевим.

Усмішку він ховає в бороді.

«Ти постривай, устигнеш ще

з роботою,

Я пилом тут припав на самоті.

Мене тут оточили легковушками

І ятками з товаром – не пройдеш.

А нумо ближче – почитаєм Пушкіна,

Шевченка почитаємо – авжеж».

«Спасибі, Христо,

краще вже «Молитву»

Або рядки оті, що про корчму,

Коли удавані борці кричать

про битву,

Сп’янілі ж поринають у пітьму.

Спасибі, Христо, дуже я зворушений

Увагою твоєю, порадій:

В твоїй країні рясно квітнуть ружі

Розвою, щастя і нових надій.

Я вдячний, Христо… Той не помирає,

Хто за свободу в землю рідну ліг.

Душа зліта на сонячнім крилі

І пилом забуття не припадає».

Промайнуло кілька років. У цент­рі міста тепер буваю не щодня. Радію змінам на краще, що відбулися біля залізничного вокзалу, на Тираспольській вулиці, прилеглому майдані, на Потьомкінських сходах.

Одеситам обіцяють, що позитивні зміни триватимуть. Та трохи сумно, що все рідше «душа зліта на сонячнім крилі».