Якщо пригадуєте, то у Радянському Союзі багато чого «поганого» не водилося, в тому числі не було й психічно хворих людей. Насправді вони були, вони є й сьогодні, однак про їх існування воліли не згадувати. Нині згадують переважно зі скандальних причин.

На пам’яті сумнозвісний Новосавицький будинок-інтернат у Великомихайлівському районі, де санітари забивали до смерті тяжко хворих людей. То виходить, що тільки якась трагедія змушує порушувати глибоко занурену у забуття тему, бодай на мить сколихнути громадську думку, а потім — знову тихо?

В Україні сьогодні діє понад півтори сотні психоневрологічних інтернатів для людей із тяжкими психічними розладами, які здебільшого не можуть жити самостійно, а рідня, у кого вона є, не бере на себе тягар доглядати їх. Чимало серед хворих і таких, хто не має ні рідні, ні власного кутка. Зокрема, в нашій області працює 10 будинків-інтернатів, у стінах яких перебуває 1950 підопічних, 529 з них — діти з інвалідністю.

Ці люди — часто забуті й безпорадні, відірвані від рідних, буквально відгороджені від самого життя, адже суспільство саме відгородилося від них відстанями, височенними парканами, довічними штампами «спец-» та «психо-».

Кількома рядками з історії питання. Після Другої світової війни міста, особливо великі, були переповнені інвалідами-жебраками, до яких загал ставився переважно презирливо. Серед інвалідів були люди не лише з фізичними вадами, а й психічно хворі. У розбитій війною країні, в умовах повної відсутності системи надання соціальних та медичних послуг вони залишалися наодинці зі своїми недугами. Тоді влада розв’язала проблему надзвичайно просто, швидко і дешево: інвалідів ешелонами відправили подалі від міст, щоб ніхто їх більше не бачив, поселивши в непристосованих бараках, на виживання.

Практично те ж саме, тепер знаємо, було зроблено і перед Олімпіадою-80, коли з великих міст колишнього СРСР примусово повивозили не лише повій та злодіїв, але й людей з інва-лідністю, поставивши між ними практично знак рівності.

Так, саме на 50-і роки минулого століття і припадає заснування в Україні більшості інтернатних закладів для догляду за дорослими інвалідами психоневрологічного профілю. Ні про яке надання соціальних послуг цим людям ніколи не йшлося, головним завданням новостворених закладів було просто забезпечити місце, де інваліди могли б дожити віку. А для запобігання самовільного залишення будинків-інтернатів тими, хто не бажав проживати там, частину цих закладів перетворили на будинки закритого типу з особливим режимом.

За великим рахунком, ця практика залишилася і по сьогодні.

Про необхідність оптимізації системи таких закладів на Одещині, які обходяться державі у мільйони гривень щороку, говорили в рамках засідання «круглого столу». Гурт зацікавлених у такій непростій предметній розмові зібрався невеликий: волонтери, громадські активісти, кілька медиків, представники влади. До слова, зібралися з ініціативи обласної державної адміністрації, яка, за словами заступника голови ОДА Сергія Колебошина, прагне вирішувати такі проблеми, консультуючись із громадськістю.

Це правильний крок, оскільки при оптимізації мережі не останнє слово мусять сказати об’єднані територіальні громади, адже один із варіантів (забі-жу наперед) — створювати маленькі заклади, оскільки так легше та ефективніше надавати допомогу цій категорії людей.

— Такі міні-інтернати будуть максимально наближені до тієї громади, де підопічні народилися чи проживали. Це для того, щоб родичі або люди, що їх знають, могли їх відвідати, посильно підтримати. І, звичайно, в маленькому закладі складніше щось приховати, — пояснила керівник обласного управління соціального захисту населення Лілія Коваленко.

Такі заклади прийдуть до гурту громад не утриманцями, адже за ними закріплені землі, часто — великі наділи, людям призначені пенсії з інвалідності. Причому держава всіляко підтримуватиме громади, які візьмуть під свою опіку міні-інтернати, у першу чергу фінансово.

Волонтери та громадські активісти під час «круглого столу» на таку непросту тему не обій-шли увагою порушення прав пацієнтів, які сьогодні існують в багатьох закладах, починаючи із незаконного застосування психотропних препаратів, використання праці підопічних та нажитих юридичних проблем, зокрема дуже багато питань щодо надання статусу недієздатності. А умови, в яких там мешкають люди, не відпо-відають жодним нормам.

Дитячі заклади ще більш-менш забезпечені необхідним, чого не сказати про профільні заклади для дорослих. Часто інтернати перевантажені, в одній палаті можуть перебувати хворі з різними діагнозами, що абсолютно недопустимо, як, власне, і будь-які порушення стосовно лікування та утримання людей з інвалідністю.

Є завдання, наголосив В’ячеслав Полясний, директор департаменту охорони здоров’я ОДА, детально розібратися у цьому: розділити за участі консиліуму медиків, кому справді надавати психоневрологічну допомогу, забезпечуючи місце в державному закладі, а кого достатньо соціалізувати, надавши відповідний супровід, що є давно випробуваною світовою практикою.

Почастішали випадки кримінального ґатунку: цілком нормальних людей спроваджують до закритих інтернатів, щоб заволодіти їхнім майном. І за цими сигналами розбиратимуться за сприяння поліції.

Жорстоке поводження для багатьох клієнтів інтернатів — також звична справа. І не тому, що там працюють нелюди, а тому, що вони не навчені елементарних навичок поводження із людьми з особливими потребами, не знають, як їх кваліфіковано обслуговувати, особливо в періоди загострення захворювань. Більшість персоналу таких закладів — з місцевих, які колись працювали в сільському господарстві, а при розпаді колгоспів були раді отримати бодай якусь роботу. І тримаються її. Хоча робота й складна, вимоги до молодшого персоналу надзвичайно прості, на порушення адміністрація закриває очі, а пацієнти через власну немічність вимушені терпіти все, що випадає на їхню тяжку долю.

Є чимало фактів відвертої експлуатації праці психічно недужих. Примусову працю часто називають «реабілітацією» та «профе-сійним навчанням», хоча такі заходи не є частиною жодної реальної програми реабілітації.

Більшість закладів так і залишилися існувати у глибоко віддалених селах і, крім даху над головою та мінімального раціону харчування й ліків, нічого пацієнтам запропонувати не можуть. Родичам дуже складно відвідувати своїх близьких (з багатьма селами, де розташовані інтернати, нема навіть системного автобусного чи залізничного сполучення), а громадським активістам і волонтерам (яких поки що небагато, але вони хочуть допомагати) — робити свою добру справу.

Депутати, як правило, туди не навідуються, адже гарні фото за надану благочинність там, даруйте, не виходять.

Територіальна віддаленість також непогане прикриття для численних порушень прав людини і посадових зловживань, яких предостатньо.

Суспільство практично нічого не знає ані про проблеми пацієнтів, ані про те, чим їм можна допомогти, ані про позитивний досвід окремих закладів. Велосипед вигадувати не треба: цивілізований світ уже знайшов оптимальні рішення для лікування та соціальної адаптації людей із психоневрологічними розладами.

Зі свого боку вітчизняні психоневрологічні інтернати зде-більшого обирають позицію цілковитої ізоляції, а право відкритості — це прерогатива винятково адміністрації окремо взятого закладу.

Окрема розмова — про перебування у таких закладах неповнолітніх. Усі діти потребують любові та догляду в родині, і якщо вони не навчаться формувати емоційні прив’язаності в ранньому віці, то можуть втратити цю здатність, коли подорослішають. Крім того, дослідження показали, що діти будь-якого віку чим довше залишатимуться відокремленими від суспільства під наглядом в інтернаті, тим більше накопичуватимуть дедалі серйозніші вади розвитку. Дослідження в галузі психіатрії та соціології зафіксували втрату соціальних функцій та «вивчену безпорадність», які формуються від перебування в інтернатах.

У рамках проведеного засідання було запропоновано, як перший крок до змін, створити групу з профільних спеціалістів та представників громадськості, які працюватимуть по кожному з окреслених проблемних питань. А цих проблем значно більше, ніж озвучено в цій публікації.

Проведена розмова не залишиться на рівні добрих намірів. На вимоги Конвенції ООН з прав людей з інвалідністю (КПІ), яку ратифікувала Україна, встановлено чіткі обов’язки держави щодо дітей та дорослих із інвалідністю, і пацієнти психоневрологічних закладів — серед них. А відтак — спустити все на гальма ніяк не вдасться. І до порушеної теми ще доведеться повертатися не раз.