Скандальний процес позбавлення недоторканності шести слуг народу став чи не центральною темою для преси тижня, що минає. Однак початок показової боротьби з корупцією у Верховній Раді відвернув увагу від інших важливих тем. Включаючи головну — відсіч російській агресії.

ОБГОВОРЮВАТИ РАНО. ПОГОДЖУВАТИ ПІЗНО

На 10 липня було призначене засідання Ради національної безпеки й оборони України. З єдиним пунктом порядку денного — обговорення законопроекту «Про особливості державної політики щодо відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованою територією Луганської та Донецької областей України».

До вказаної дати з текстом законопроекту могла ознайомитися обмежена кількість осіб з вищого керівництва країни. Зате чуток ходило безліч. Включаючи ту, що «історичний» документ внесуть до Верховної Ради від імені Президента України як пріоритетний і схвалять до кінця нинішнього тижня. Тобто перед канікулами.

Раптово чутки обірвалися, а секретар РНБО Олександр Турчинов повідомив пресі, що за-планованого обговорення не буде, оскільки законопроект слід узгодити зі стратегічними партнерами. Звучало це, принаймні, дивно. Таким узгодженням під час закордонних візитів у США та Францію, наскільки відомо, займалася українська делегація на чолі з Президентом Петром Порошенком. А між цими візитами і після них активні переговори щодо законопроекту довгий час вели українські дипломати.

Якщо у відносинах з партнерами зберігалися розбіжності, усунути їх, здавалося б, міг недільний візит до Києва держсекретаря США Рекса Тіллерсона. Але не усунув. Висновок: розбіжності у поглядах україн-ської влади та закордонних партнерів на проблему млявої але неспинної війни мають принциповий характер.

У середині нинішнього тижня в нашій пресі з’явилися дві публікації, які прояснюють ситуацію. На сайті «Громадське ТБ» опублікований, по-перше, текст законопроекту «Про особливості державної політики щодо відновлення державного суверенітету...», нібито розроблений в РНБО. По-друге, того ж дня різні ЗМІ в Україні та за її межами розмістили додаткові відомості про «план Макрона» щодо врегулювання ситуації на Донбасі.

Автентичність тексту РНБО — під питанням. Про «План Макрона» поки що знаємо у загальних рисах. Але розбіжність двох позицій можна побачити відразу. Почнемо з французької. Вона, в принципі, не відрізняється від тієї, яку впродовж тривалого часу на засіданнях Тристоронньої контактної групи в Мінську озвучують представники нашої країни.

Основний зміст — послідовність кроків України і Росії щодо деескалації конфлікту в рамках Мінських угод:

всі сторони повинні припинити вогонь;

сторони повинні відвести важке озброєння від лінії зіт-кнення;

зони частих зіткнень повинні бути демілітаризовані;

сторони забезпечать СММ ОБСЄ доступ до всієї зоні конфлікту без обмежень і зобов’язані сприяти спостерігачам;

сторони обміняють заручників та військовополонених.

Ці кроки французи називають компромісом, хоча який це компроміс? Все чорним по білому прописане в угоді «Мінськ-2».

ЯК ВИЙТИ ЗА РАМКИ «МІНСЬКА»

За рамки «Мінська-2» виходять заходи двох держав, де компроміс досяжний. Україна, наприклад, на думку Макрона, скасує економічну і транспортну блокаду ОРДЛО, а Росія у відповідь поверне Україні контроль над захопленими там під-приємствами. Путін скасує свій указ про визнання документів, виданих «владою» ОРДЛО, а українська влада створить умови для отримання таких документів населенням непідконтрольних територій.

План Макрона, включаючи компроміси, не новина. Його встигли обговорити й схвалити три лідери «нормандської чет-вірки» і фактично підтримав Держ-департамент США. Але цей план на переговорах з Меркель і Макроном під час саміту G-20 в Гамбурзі відкинув Путін. Зі звичайними аргументами — «нас там нема», Україна з усіх питань повинна домовлятися з «народними республіками».

Відмова Путіна стала, схоже, краплею, яка переповнила чашу терпіння Порошенка. Він дав відмашку Турчинову на оприлюднення радикального варіанту законопроекту про відновлення суверенітету. Але водночас розпорядився не поспішати з його обговоренням і реєстрацією в парламенті. У разі схвалення Верховною Радою цей закон справді може порушити сформований за три роки статус-кво, становище «ні миру, ні війни», яке влаштовує владу в Україні і владу в Росії.

Серед одинадцяти статей законопроекту про відновлення суверенітету коментатори часто виділяють ті, де містяться формулювання на зразок «агресія Росії» або «окупація територій». В ООН, в міжнародних судах, куди зверталася і звертається Україна, такі формулювання справді мають значення. Наприклад, у статті першій чітко визначено, що окупованою є «сухопутна територія, в межах якої формування збройних сил Російської Федерації, незаконні збройні формування, створені за сприяння збройних сил Ро-сійської Федерації, підпорядковані їй, керовані, контрольовані і фінансовані нею, та окупаційна адміністрація РФ встановили та здійснюють свою владу...».

Так само у законопроекті чітко визначено й особливий правовий режим цих територій, включаючи правила перетину їх кордонів, укладення торговельних угод, реалізації та забезпечення прав і свобод людини.

Важливим є визнання недійсними будь-яких актів, включаючи права власності, виданих на окупованій території, і підтвердження прав української держави та біженців на залишене майно. Крім того, в статті шостій підкреслюється, що Україна не несе відповідальності за проти-правні дії держави-агресора і незаконних збройних формувань.

У заключних статтях законопроекту конкретизовано право України на самооборону, перераховуються заходи щодо звільнення окупованих територій, визначено, в якому порядку Президент України може залучати Збройні Сили, Національну гвардію та інші структури для стримування та відбиття агресії Російської Федерації.

Правові норми, викладені в законопроекті, справді виходять за рамки Мінських угод. Але знехтувати рамками можна і навіть потрібно. Якщо «Мінськ» зберегти ще на рік, про відновлення суверенітету України доведеться забути назавжди.