ІА «Контекст-Причорномор'я»
логін:
пароль:
Останнє відео
Прес-конференція «Нові терміни проведення зовнішнього незалежного оцінювання у 2020 році»
Инфографика
Курси валют. Долар США. Покупка:




СЕРГІЙ ГРИНЕВЕЦЬКИЙ: «ЗЕМЛЯ — ЦЕ ЯК ЯДЕРНА ЗБРОЯ, ЯКУ МИ МАЛИ І ВІДДАЛИ...»
15.07.2017 / Газета: Чорноморські новини / № 66-67(21857- 21858) / Тираж: 8525

Традиційна зустріч колективу «Чорноморських новин» з давнім другом нашої газети, відомим політиком, народним депутатом Верховної Ради 3-го, 6-го і 7-го скликань, колишнім головою Одеської облдержадміністрації, знаним меценатом Сергієм ГРИНЕВЕЦЬКИМ вилилася у цікаву і глибоку розмову про минуле, сьогодення й перспективи України. Відбулася вона напередодні святкування столітнього ювілею газети.

— Нинішній день народження «Чорноморських новин» вартий того, щоб його святкували на державному рівні, якщо ми говоримо про питання єдності, демократичних процесів, простої людяності і поваги до таких знаменних подій, як сторіччя регіональної газети, — зазначив Сергій Рафаїлович. — «Чорноморка», як називають газету в народі, за час моєї політичної та суспільної діяльності відігравала доволі серйозну роль у державницьких процесах. Зверніть увагу: роль засобів масової інформації у проведенні державницької лінії, у питаннях суспільно-політичного життя раніше була настільки важливою, що тодішній редактор газети Олексій Білоус був у складі бюро обкому Компартії. За роки незалежності сталося так, що ми прийшли до повної депрофесіоналізації, починаючи від вищих щаблів державних органів і закінчуючи регіональною, місцевою владою.

— Як же так сталося, що ми прийшли до такої ситуації в нашій незалежній державі?

— Ще в 2008—2009 роках у своїх брошурах я давав прогнози на майбутнє нашої держави. Тоді я презентував цю книгу всім депутатам, у тому числі Віктору Януковичу, Миколі Азарову, Андрієві Клюєву, Раїсі Богатирьовій...

«Непередбачуваність розвитку України народжує дуже різні, а іноді й невірогідні сценарії щодо її майбутнього. Традиційно розглядається варіант розпаду України на кілька — дві, три, а то й більше частин. Параліч влади у Києві може призвести до того, що місцева влада буде перетягувати на себе повноваження. Можливо, зовні це виглядатиме як парад суверенітетів, однак остаточно порушить керованість країною, підштовхуючи місцеву владу до роботи в автономному режимі. Втім, зважаючи на стрімке погіршення ситуації в економіці та можливі сер-йозні потрясіння в Україні, не можна виключати й інші сценарії. Наприклад, чому б не допустити, що на певному етапі Росія могла б запропонувати викуп Криму?..»

Харківські угоди 2010 року — це, по суті, був варіант викупу Криму.

«У контексті необхідності вирішення проблем із базуванням Чорноморського флоту Російської Федерації і незрозумілими економічними перспективами української економіки такий варіант розвитку подій на якомусь етапі може стати реальністю. У випадку зміни політичної еліти в Україні і на фоні економічних та полі-тичних проблем можна допустити відхід східної частини України під «парасольку» Росії. Сьогодні подібне важко уявити. Однак через 5—10 років, залежно від балансу сил, що складеться між Росією, Європою та США, і з урахуванням внутрішніх українських процесів, ці та інші сценарії розвитку ситуації можуть стати цілком реальними. Якщо в найближчі роки Україна не напрацює спільної національної ідеї, то її доля залежатиме від волі світових геополітичних гравців, скоріше за все, вона гратиме роль напівзабутого санітарного кордону між Європою та Азією. Для України важливо знайти оптимальний варіант виходу з політичного та правового тупика, в якому вона опинилася. Це можливе лише за радикальної зміни полі-тичної та економічної ситуації. До цього моменту Україна перебуватиме у стані стабільної невизначеності, політичного та правового хаосу, який може призвести або до повного перезавантаження громадсько-політичної системи в державі, або ж до того, що країна повністю зникне з політичної карти світу».

Це був 2009 рік. Як депутат Верховної Ради я працював тоді у Комітеті національної безпеки й оборони, вечорами читав великий масив документів: довідки, донесення усіх розвідок, аналізував їх. Як перший заступник голови комітету багато їздив на різні форуми та конференції з безпекових питань, зустрічі з експертами, аналітиками. Сім років поспіль очолював делегацію Верховної Ради України в Міжпарламентській асамблеї СНД і зустрічався з колегами з Росії, Середньої Азії, Білорусі. Тож для мене розвиток подій був абсолютно зрозумілим. У 2008-у, коли сталися події в Грузії, я був членом Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань з’ясування обставин поставок української зброї в Грузію, вилітав на місця, бачив своїми очима, що сталося, і буквально після того видав книжку, яка називається «На шляху до активного нейтралітету». Книга була видана трьома мовами: українською, російською та англійською (на прохання Європейського Союзу) на початку 2009 року. Цитую:

«Виконання Будапештського меморандуму, на погляд експертів, повинно продемонструвати готовність світових лідерів дотримуватися норм міжнародного права, відмовитися від практики подвійних стандартів. Очевидно й те, що отримання таких гарантій, у тому числі й через надання Будапештському меморандуму сили міжнародного договірного, тобто обов’язкового, документа, вимагає окремої роботи зовнішньополітичного відомства. На жаль, його позиція, як і позиція вищого керівництва країни, зокрема й Президента, суперечить здоровому глузду і сприяє тому, що нас усіма силами намагаються втягнути у НАТО. Якщо раніше керівництво України прагнуло до фрагментарного використання Будапештського меморандуму, застосовуючи його у питаннях з Росією як аргумент в обговоренні ціни на газ, то нині керівництво повністю забуло про його існування».

Тоді я наполягав, щоб влада України поверталася до Будапештського меморандуму, надала йому статус міжнародного правового документа, оскільки мої стосунки із зарубіжними політиками, в тому числі й з російськими, давали зрозуміти: так далі не можна.

«Відмовившись від вирішення питання підвищення статусу Будапешт-ського меморандуму, керівництво країни фактично залишає Україну беззахисною перед тиском з боку Росії, яка є не лише основним постачальником енергоносіїв для України, але й обширним ринком для україн-ських товарів».

Вже тоді ми бачили, чим це все можне закінчитися.

«Інтереси української економіки та добробут українського народу принесені в жертву сліпій зовнішній полі-тиці, що підігрівається внутрішньою боротьбою за владу. У цих умовах завданням для мислячих політичних сил України повинна стати боротьба за узаконення статусу постійно нейтральної держави і міжнародне визнання цього статусу з боку провідних держав світу. Ця боротьба пов’язана з серйозними внутрішніми змінами, зокрема з посиленням подальшої демократизації системи управління, рішучим переглядом виборчої системи, що є однією з основ бюрократично-олігархічної системи управління, яка склалася...»

Цю книжку, зважаючи на наведені в ній аргументи, аналіз ситуації і ризиків, попросили у мене представники Європейського Союзу, на їхнє прохання я видав її англійською мовою.

— Чому так сталося, що сьогодні наша незалежність у дуже хиткому становищі?

— Незалежність ми отримали дуже легко, ми за неї не боролися і не знали, що з нею робити. Навколо Президента Кравчука з’явилися перші ділки, котрі й заклали фундамент корупції, починаючи з продажу Чорноморського пароплавства, у якого були потужні активи. Вони відразу розплачувалися готівкою, з’явилося багато готівки. А далі пішли питання прийняття законів. Коли прийшов Кучма, як радянський директор він розумів, що таке відповідальність і партком, мав доступ до секретних документів, він розумів, що далі економіка не може так працювати і треба переходити на ринкову модель. Але він не розумівся на ринковій економіці. Тоді з’явився Павло Лазаренко, який закаламутив так цю ринкову економіку, що ми й до сьогодні не можемо її розкаламутити. І це призвело до того, що навколо Кучми почали створюватися групи, які переросли в олігархічно-корупційну модель. Тягар Павла Лазаренка і досі тягне Україну назад...

— Усі олігархічні клани, які сьогодні існують, сформувалися саме тоді?

— Саме тоді почалася кар’єра Юлії Тимошенко, з’явилися Пінчук, Суркіси... А коли Павла Івановича затримали — процес уже пішов, і його ніяк не зупинити, бо в їхніх очах долари блищать. Створена олігархічна модель, яка призвела до спроби змінити Конституцію. У квітні 2004 року була перша спроба змінити модель на парламентсько-президентську, щоб далі підтримувати Кучму або когось іншого на цьому посту. Але тоді ця спроба не пройшла і невдоволення вилилося у Помаранчеву революцію.

— Якщо узагальнити, то які, на вашу думку, головні причини нинішніх проблем?

— По-перше, не завершена конституційна реформа.

По-друге, відсутність погодженої стратегії соціально-економічного розвитку держави.

По-третє, ганебне ставлення до права і законності. Досі нема голови Центрвиборчкому, він перебуває під слідством. А Центрвиборчком легітимізує політичну модель. Нема голови Рахункової палати, яка, відпо-відно до Конституції, контролює державний бюджет — як дохідну, так і витратну частини, легітимізує фінансово-економічну модель. Нелегітимні органи сьогодні легітимізують полі-тичний режим і фінансово-економічну модель країни. Голова фіскальної служби заарештований — це податки. Голова Нацбанку — у відставці. Це грошова політика. Служба зовнішньої розвідки півтора року не має керівника — це очі і вуха держави...

Можна одним реченням сказати, що відбувається, але аргументи — ось вони. Коли обирали Генерального прокурора — змінили конституційні норми під конкретну особу. Голови Фонду державного майна теж нема — це та структура, що відповідає за приватизацію.

Тепер МВФ і ЄС нам ставлять умови: медичну, пенсійну, земельну реформи, приватизацію. Але від-сутність усіх цих відповідальних посад — це і є корупція в державі. Це політична корупція — якщо не призначають конституційні органи, які легітимізують режим.

Головне — Конституційний Суд. Нема легітимного голови Конститу-ційного Суду, а сім суддів КС перебувають під слідством...

— Яким вам бачиться суспільство сьогодні? Як змінилася його структура за останні 25 років?

— Раніше в країні було три класи: робітники, колгоспне селянство та інтелігенція. Сьогодні суспільство роздробилося, і з поля зору майже зникли робітники, колгоспники та інтелігенція. Сьогодні в країні окремі класи: олігархи, митники, волонтери, активісти, патріоти...

— Як виглядає нинішня політична еліта?

— Політична еліта сьогодні — це олігархічні клани, які дуже погано знають свою країну, не знають її історії та культури. Аморально проклинати минуле людям країни, які на її багатствах зробили свої статки. Ніхто із нинішніх політичних лідерів не відмовився від диплома про вищу освіту, який отримав у СРСР з гербом Радянського Союзу, які складали науковий комунізм, історію КПРС, марксистсько-ленінську філософію… Це теж наша історія, і не можна від неї відмовитися.

Досить дивна поведінка політеліти не лише стосовно минулого, але й стосовно сучасних подій, наприклад Мінських домовленостей. Коли їх підписали, я одразу зрозумів, що вони не можуть бути виконані, бо там є один пункт, виконати який неможливо, — амністія. Щоб виконати Мінські угоди, потрібно щороку проводити перевибори Верховної Ради, щоб підігнати її під той склад, який проголосує за цей пункт. Це була, однозначно, перемога дипломатичної школи Росії, яку не порівняти з дипломатичною школою нашої держави. Мінські угоди були одноголосно затверджені Радою Безпеки ООН. Усі згодні нам допомагати, але Мінські угоди повинні виконуватися, а там є амністія...

— Про корупцію. Чому ми її ніколи не переможемо?

— Бо кожна нова влада бореться не зі своєю корупцією, а з корупцією попередників. Потрібно подолати корупцію у собі. А у нас кожна попередня влада — злочинна. І ця влада теж буде злочинною для наступників. Ми усі з вами працюємо при злочинних владах...

— Про свободу. Що таке свобода для держави?

— Ступінь свободи в країні визначається тим, з ким ми дружимо. От ми дружили з поляками, і раптом вони нас — хлоп — і вся свобода закінчилася. Але ми розуміємо, що це висока політика і все це відбувається не просто так.

Справжній патріот не кричатиме «Слава Україні!», знаючи, що 80% українців жебракує. Краще стала жити тільки еліта.

Зараз у країні відбувається децентралізація, об’єднання територіальних громад. Відверто скажу: це потрібно робити дуже виважено, не підбурювати населення, бо такі території, як південь Одеської області, де компактно проживають представники нацменшин, потрібно об’єднувати винятково на добровільних засадах. Тільки-но буде невеликий тиск — буде опір, повірте моєму досвіду.

Там дуже виважено це потрібно робити, пам’ятаючи, що за цим усім стоїть земельне питання. І за землю люди готові боротися.

І ще про децентралізацію. Ми поспішаємо виконати вимоги Міжнародного валютного фонду, але МВФ не володіє ситуацією в країні. Такі регіони, як південь Одещини, — це темний ліс. Ті, хто об’єднався, об’єд-нуються через земельні питання. Але чи збільшилася кількість робочих місць? Чим займається незайняте населення? Контрабандою? Скільки створено робочих місць? Відремонтували будинок культури? Добре. А скільки днів на рік він завантажений? Чому відремонтували? Бо голова таким чином виконав свою передвиборну програму, бо йому потрібно обратися на наступний термін, щоб надалі регулювати питання земель. От і все. І це було зроблено за рахунок субвенцій, а не за рахунок власних коштів та податків, які залишаються в громаді.

Чому по сьогодні нема керівника Біляївського району? Найбільший район у державі!

Говорячи про децентралізацію та об’єднання громад, вважаю, на півночі області, де, так би мовити, хутірська система, — там треба це робити, а на півдні, де одне село — одна сільрада, три, п’ять тисяч населення, — це треба робити дуже виважено.

— Чи є така небезпека — перетворення об’єднаних громад в удільні князівства, де довіку владарюватиме певна родина?

— На цьому етапі, можна погодитися, є така небезпека. Але в ідеалі: є об’єднана громада, є районна адміністрація, є районна рада — потрібно тільки розподілити повноваження та важелі. Але до цього ще не дійшли. Система виборів до місцевих рад, яку маємо, порушує Конституцію. В Основному Законі виписано, що районна рада — представницька, кожна сільрада повинна мати свого представника у районі, але зараз деякі сільради не мають такого представника, тоді як інші мають 5—6. І те саме у нас в обласній раді: деякі райони взагалі не представлені. Це нісенітниця! Треба починати з цього — з виборчої системи. І, звичайно ж, має бути державний контроль за процесом. Інакше не може бути. Маю таке відчуття, що Європа дотисне нас, щоб ми знову повернулися до партійних списків. Далі так, як нині, не може бути.

— Чи насправді Європа так глибоко переймається нашими проблемами?

— Звичайно. Як автор Виборчого кодексу, який у Венеціанській комісії отримав позитивну оцінку, але який і досі не ставлять на голосування, бо вважається, що це «політично недоцільно», я переконаний, що для Європи це важливо. До сьогодні нам не показали списків парламентської коаліції. Бо її нема. Була б коаліція — були б списки.

— Наскільки цей Виборчий кодекс враховує зміни, що сталися, зокрема наявність об’єднаних громад?

— Там усе це закладено, оскільки, опрацьовуючи його, ми вивчали європейський досвід. Але у пояснювальній записці ми писали, що потрібно вирі-шити питання закону про політичні партії. Сьогодні зареєстровано 340 політичних партій, і лише маленька частина з них — діючі. Партія повинна мати реальну, дієву структуру, починаючи від первинних організацій і до центральних органів...

— Як ви думаєте, чи Європа теж нас дотисне стосовно партій?

— Дотисне, бо Україна стає для Європи дуже токсичною. Європа дуже зацікавлена у нашій робочій силі, чорноземах і в наших природних ресурсах: бурштин, ліс, газ, нафта...

— А наші місцеві олігархи хіба не зацікавлені в тих же ресурсах?

— Вони заробляють на природних ресурсах. Сьогодні на світові ринки ми постачаємо переважно сировину, глибокої переробки нема, доданої вартості нема...

— Чи потрібна на нинішньому етапі приватизація землі?

— Такі чорноземи, як в Україні, є лише у двох точках світу: у Каліфорнії та в провінції Харбін у Китаї. Али ми — перші по якості земель. Земля — це як ядерна зброя, яку ми мали і віддали. Як можна йти на приватизацію землі, коли конституційні органи, про що вже мовилося, не сформовані? Як можна йти на такі реформи, коли населення не довіряє владі?

— Чи потрібно Україні ставати членом НАТО?

— Моя думка про НАТО не змінюється. НАТО — це геополітичне непорозуміння. Ірак, Лівія, Єгипет, Афганістан, Сирія... Мета цих загарбницьких дій — доступ до природних ресурсів. США визначає основні параметри НАТО. НАТО — це, перш за все, Америка.

У 2010 році було ухвалено Постанову Верховної Ради, ініціатором якої я був, де йшлося про надання Україні реальних гарантій безпеки за Будапештським меморандумом. Постанова Верховної Ради в 2010 році мала силу закону, тобто була обов’язковою до виконання. У ній йшлося про те, що Кабінет Міністрів повинен «забезпечити підготовку міжнародного правового документа, спрямованого на розвиток положень Будапештського меморандуму і створення реальних міжнародних правових реалій національної безпеки без’ядерної України; здійснити необхідні кроки і процедурні формальності щодо його підписання провідними державами світу: Російською Федерацією, Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, Сполученими Штатами Америки, Китайською Народною Республікою та Французькою Республікою». Якби ми почали цю процедуру, все було б інакше. Але ми втратили цей шанс. Бездар-но і тупо «пробикували», даруйте на слові.

Якщо Мінські угоди були прийняті одноголосно на Раді Безпеки ООН, то повірте мені, що доля Сирії, Катару й України вирішуватиметься п’ятьма державами — постійними членами Радбезу ООН.

— На які аспекти міжнародної полі-тики нині, на вашу думку, слід зважати передусім?

— Китай і Росія майже завжди голосують однаково. Європу представляли Велика Британія і Франція. У Британії настали важкі часи. Вийшовши з ЄС, вона вестиме зовсім іншу гру. Люди такого рівня як королева Єлизавета дуже тонко відчувають момент. Завдяки своєму досвіду, мудрості вона відчуває майбутній крах Європейського Союзу, який сьогодні поділений на три категорії: перші, другі і треті країни. Велико-британія займатиме свою прагматичну позицію. У Сполучених Штатах Америки — незрозуміло, як там далі піде, чи утримає Трамп свої повноваження, чи ні. Але навіть якщо відбудеться імпічмент Трампа, не факт, що демократи зможуть перемогти. Бо Трампа підтримує сьогодні численний середній клас. Що ж стосується Франції... Можливо, це вплив сучасних технологій — побачимо... Молода людина, що створила електронну партію, виграла вибори...

Але всі ці питання, про які ми говорили, їх глибина полягає в економіці.

Із 1999 року світовий ВВП виріс удвічі. За цей період ВВП України скоротився на 40%. Це найгірший показник серед 166 країн. Лише п’ять країн скоротили свій ВВП за цей період. Китай примножив ВВП у 10 разів.

Мусимо пам’ятати й про інші важливі показники. Скажімо, демографія. В Україні смертність перевищує народжуваність. Міграційні процеси. Сьогодні черга на біометричні паспорти становить чотири місяці. Про що це говорить? Молодь виїжджатиме з країни.

— Що ж маємо робити, аби вивести країну з кризи?

— Головне завдання найближчого періоду — перехід на високоефективну економіку. Потрібно почати системно вирішувати питання продуктивності праці. Сьогодні ніхто про це навіть не говорить. Вітчизняний ринок праці перестав бути конку-рентним і привабливим для високо-кваліфікованих робітників: вони виїхали за кордон.

Потрібно визначитися з моделлю економіки. У світі їх існує три — соці-ально орієнтована ринкова економіка, ліберальна модель і глобальний корпоративізм, коли домінують олігархи. Отримавши незалежність, ми почали розбудовувати першу модель, відразу перескочили до третьої, й у підсумку опинилися на роздоріжжі. Тепер ми думаємо, що робити, як перейти до реформ, коли олігархи контролюють цілі галузі.

— І як у цій ситуації проводити реформи?

— Як їх можна проводити, якщо вони не узгоджуються між собою — податкові, медичні, адміністративно-територіальні округи не збігаються. Все розбалансоване.

Населення не довіряє владі. Цікава річ: ті, кому 90% населення не довіряє, кажуть, що у цій країні ліпше жити, ніж у тих країнах, де 90% населення довіряє керівництву. Тобто, ті, кому не довіряють, — їм тут комфорт-но. Де здоровий глузд? Тобі 90% не довіряють, а ти кажеш, що тут чудово.

Нещодавно я готував виступ на міжнародну конференцію «Права людини та урядування в секторі безпеки» на тему «Виклики реформ в Україні». Ось кілька нотаток:

«Якщо говорити про забезпечення громадян правами і свободами, гарантованими Конституцією України, є всі підстави вважати, що ніколи наші люди не були такими беззахисними перед беззаконням, свавіллям і злочинністю, як тепер. Про це переконливо свідчать матеріали Центру Разумкова, вручені учасникам конференції.

Згідно з ними, захищеними від протиправних дій влади вважають себе лише 9,5% респондентів, від корупції і вимагання грошей чиновниками — 10,2%, від пограбувань і крадіжок — 5,7%. В ефективності звернень до судових органів переконані 6,7%, до прокуратури — 3%, до інших владних органів, включаючи Президента, — 3,9%, до омбудсмена — 2,1%.

Цифри мізерні і ще гірші, ніж у 2016-у. Чому після трьох років гучно проголошених реформ різко погіршилася ефективність діяльності державних органів, прокуратури та судової системи? Фахівці відзначають катастрофічне зниження професіоналізму в усіх сферах державного життя, передусім у секторі безпеки. Вкрай негативну роль відіграв прийнятий Верховною Радою «Закон про люстрацію» і політика, що проводиться у зв’язку з ним. Жодна резонансна справа, трагедія, що відбулася в Одесі 2 травня, — ніщо не розкрите. Чому? Почали боротися з корупцією — вийшли на себе. Прийняття закону про люстрацію викликало серйозне питання — він порушує понад 10 статей Конституції, але зауваження були проігноровані. Навіть Венеціанська комісія дала висновок про те, що він порушує права людини і не підтверджує демократичну практику.

Та ж Верховна Рада брутально порушує закони, ставлячи на голосування багато разів один і той же законопроект, щоб його протиснути. Це правова катастрофа. І все починається з повної депрофесіоналізації всіх сфер.

Але найболючіше питання — питання наших атомних станцій. У нас 15 ядерних реакторів. Я це відслідковую, бо 28 листопада 2013 року мене послали від імені держави як основного доповідача на Всесвітній форум з ядерної безпеки.

Сьогодні питання безпеки україн-ських АЕС дуже хвилює Захід. «Вашингтон Таймс», досліджуючи ядерну галузь, писав, що сьогодні ризик повторення Чорнобильської катастрофи вищий, ніж прийнято вважати, через корупцію і неефективне управління. Вчені б’ють на сполох: у 2016-у порівняно з попереднім роком кіль-кість аварійних ситуацій зросла у п’ять разів. Цьому сприяє погіршення кваліфікації персоналу і перехід на новий вид палива від американської компанії Westinghouse. Воно вже використовується на п’яти реакторах двох атомних станцій. І це дуже небезпечний експеримент. Через нерівномірність добового споживання електроенергії необхідно регулювати потужності виробництва. Зараз це робиться за допомогою ТЕЦ, ГЕС, ТЕС. «Енергоатом» прийняв рішення про маневрування потужностями самих атомних станцій, хоча це притаманне їхнім властивостям.

Друга складова проблеми — продовження строків експлуатації реакторів, що, за словами вчених, ЄС вважає нелегітимним: Україна не підписала відповідну конвенцію про основи безпеки.

Через два роки у нас завершується термін експлуатації семи ядерних блоків. Щоб продовжити його, потрібно 2 мільярди доларів. Нині атомна енергетика виробляє 60% елек-троенергії, решту — теплові та гідроелектростанції, але коефіцієнт їх зносу — 90%. Через кілька років вони можуть зупинитися. Наші атомні станції повністю змодельовані під російське паливо, під твели. Що далі — важко собі уявити. Але цими питаннями фахівці не займаються. Ті, хто це розуміє, — дистанціюються, не хочуть нести відповідальність. Ось де головна наша проблема. Це до речі, відповідь на запитання, чи не бомбитимуть нашу державу. Ні, не будуть. Навіщо? У нас є 15 реакторів...

— Ваш рецепт — як подолати ситуацію?

— Скасувати закон про люстрацію. До речі, Конституційний Суд ухвалив таке рішення, але його не оприлюднюють. Повернути на робочі місця фахівців.

Зустрічаючись з китайськими колегами, я бачив повне нерозуміння нашої політики. Що це за перший запис у трудовій книжці: «депутат Верховної Ради»? Що це за міністр у 30 років? Який у нього авторитет у галузі, яку очолює, у фахових міжнародних колах? Що він може? Як з нього питати? Який такий менеджмент? Цього китайські колеги не розуміють...

По-друге, прийняти нормальний закон про вибори і не змінювати його хоча б 25 років.

По-третє, виборність керівників районів і регіонів — те, що пропонує нам Європа.

І, врешті-решт, визначити державний устрій, форму правління та полі-тичний режим і не змінювати ці показники хоча б якийсь час. Україна була унітарною державою — втратила Крим. Потрібна сильна державна регіональна політика. Особливості Півдня і Волині — зовсім різні. На Західній Україні лише чекають: хай тільки приймуть закон про особливий статус Донбасу — ми вам покажемо! Прийде час, і ми зрозуміємо сенс сміттєвого переполоху у Львові. Це продумана політика, спрямована проти центральної влади.

— Які ваші прогнози на майбутнє України? Чи будуть дострокові вибори?

— А за яким законом? Поки не буде нормального закону про вибори — виборів не буде. Може бути революція, і тоді депутати за одну ніч приймуть усі закони. Це буде дуже сильний імпульс. Ситуація напружена. Дуже багато зброї на руках у населення.

Якщо вже зараз не вийти на потужні кроки, які сприятимуть зайнятості населення, на реформи правоохоронної та судової влади, реформи у трудовому законодавстві, що стосуються завантаження людей, я не виключаю революційної ситуації. І повірте мені, що детонатором тепер буде Західна Україна.

Ви не задумувалися: чому у нас нема закону про референдум? Чому не запитають у народу, що робити? Олігархи керують країною через комітети у Верховній Раді.

— Яким чином олігархи — жадібні, нахабні — керують країною?

— Так і керують. Не займалися державою, а займалися своїм бізнесом і проґавили країну…

— Чи є можливість змінити країну знизу, через громадські рухи?

— Ні, я не бачу такої можливості. За нашого олігархату...

Та й мусимо враховувати, що ни-нішню Україну створили три комуніс-ти: товариш Ленін, коли приєднав Донбас, товариш Сталін, коли приєднав Західну Україну і Буковину, і товариш Хрущов, який приєднав Крим. Усі вони були під різними імперіями, і це позначилося на ідентичності регіонів. Ми всі різні...

— А який регіон ви вважаєте найбільш автентичним, таким, навколо якого можна було б склеювати нинішню Україну?

— Біда наша в тому, що у нас нема навіть столиці. Бо як столиця могла двічі обирати Черновецького, а тепер — Кличка? Отака столиця...

— Але ж Америка обрала Трампа...

— Ви недооцінюєте Трампа. Він — видатна людина. Ви читали його книги з економіки? Це людина, яка піднімалася, двічі падала, втрачала все і знову піднімалася...

— За вашою оцінкою, хто він, Путін?

— Про нього говорять як про акуратного прагматика. Його мета, може, й не Радянський Союз, але об’єднати всіх слов’ян.

— А китайський лідер?

— Це людина нової формації, яка хоче для КНР створити можливість Великого шовкового шляху. Економічний пояс — це його мета. Він хоче дати можливість залучати інвестиції в Китай і дати можливість Китаю вийти за свої межі. Те, що китайці зробили за останні 10 років, — це диво, там усе працює! Там за фабриками-заводами Сонця не видно — все працює! Вони увійшли в ринкову економіку з допомогою партійних комітетів. Якби свого часу Горбачов дав таку команду партії — йдемо в ринкову економіку, все було б як у Китаї, навіть краще.

— Як колишній керівник області як ви оцінюєте ситуацію у нашому регіоні?

— Моє особисте враження, що нині Одещину очолила системна людина. Але регіон не може працювати без центральних органів. Ось у чому головна проблема. Навіть якщо нинішній керівник сформує хорошу команду, набере людей, але якщо не буде виваженої державної полі-тики, не буде функціональної центральної влади, не буде взаєморозуміння і взаємодоповнення «центр — регіон — місцева влада» — результату не буде.

— Сергію Рафаїловичу, ви входите до наглядової ради громадської організації «Одеса—Шанхай 1871». Над чим працюєте у цьому напрямку?

— Ми хочемо розвивати співробітництво регіонів Китаю з Одещиною, навчаючись у китайців, створювати технології, робочі місця, виробляти регіональний продукт. Зрештою, потрібно вирішити питання з півднем нашої області — збудувати міст через Дністровський лиман, закінчити трасу Одеса—Рені. Для цього потрібно залучити інвестиції. Китайці легко роблять такі речі, але їм потрібні державні гарантії.

— Чому ви зараз поза політикою?

— Я не балотувався, бо добре знаю людей, які прагнули потрапити до Ради. Тож я вирішив почекати — нехай цей «паровоз» проїде. До того ж, не можу займати державні посади, бо потрапляю під закон про люстрацію. Тому виступаю в ролі експерта.

Зараз очолюю Федерацію гандболу в Одеській області. До речі, є непогані результати. Щойно повернувся з Португалії, де у складі команди «Одеса» серед ветеранів вдруге поспіль став чемпіоном Європи.

— А коли цей «паровоз» проїде, кого ви бачите гідним президентом держави Україна?

— Коли можна буде зрозуміти, яка буде форма правління, політичний устрій, який політичний режим в Україні, тоді можна буде сказати, хто може бути президентом держави. В принципі, під кожну з моделей — свій кандидат, але якщо ця модель буде гарантована хоча б на 25 років. Скоріш за все, це буде зовсім невідома людина. Скоріш за все, добре освічена, але поки що не публічна... Сьогодні ж немає жодного політичного діяча, у якого б не зашкалював антирейтинг.

— Який шлях розвитку більше притаманний Україні — еволюційний чи революційний?

— Якщо взяти новітню історію, то ми маємо виразну черговість революцій та контрреволюцій. Була революція. На черзі — контрреволюція. Який може бути еволюційний шлях при такому стані економіки? Я вже мовчу, що відбувається в ідеологічному напрямку: освіта, культура, релігія...

— Як нам, українцям, сформувати спільну для усіх національну ідею?

— Нам важко наразі це зробити — сформувати спільну для, наприклад Запоріжжя і Волині, національну ідею. Це може бути ідея соціального захисту. Держави не існує без національної ідеї. Але давайте хоча б подумаємо про національні інтереси, давайте подумаємо над формою правління та устроєм держави. На Заході — одні герої, на Сході — інші... Це все непросто. Ці питання варто вирішувати через референдум, але у нас досі нема відповідного закону. І зовсім не випадково. Бо будь-який референдум змінить владу, а вона цього не хоче.

— На жаль, ваші прогнози не дуже оптимістичні...

— Якщо ми будемо писати оптимі-стичні речі, а вони не справджуватимуться, то це буде неправильно, і це нічого не дасть. ХХІ століття надворі! Ми — країна, яка випускала ракети і мала ядерну зброю, а нині наші люди стоять вздовж дороги і торгують, бо безвихідь. Краще говорити людям правду, посилаючись на першоджерела та на особистий досвід, щоб згуртуватися і щось разом далі зробити.

Автор: Записала Ольга ФІЛІППОВА.

Пошук:
розширений

Сергій Токарєв
Сергій Токарєв розказав про заходи, що покращать стан українського IT-сектору
Втрати контрактів та складнощі із залученням іноземних інвестицій — це ті виклики, з якими сьогодні найчастіше стикаються українські IT-компанії. На цьому наголошує Сергій Токарєв — IT-інвестор та бізнесмен, співзасновник інвестиційної групи Roosh. На його думку, становище вітчизняного сектору може покращити активний міжнародний іміджбілдинг.

SHABO провело серію дегустацій Великих вин України
Одне з провідних українських виноробних підприємств SHABO провело серію дегустацій, присвячену 20-річчю компанії.

Останні моніторинги:
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса


© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2024 S&A design team / 0.017