Дві тисячі чотирнадцятий рік. Олексію 40. Його дім – повна чаша. Кохана дружина, два сина-козака – Петро й Андрій, красуня донечка Анна-Марія, достойний заробіток. До всього цього він ішов багато років. Здобув економічну освіту, займався приватним підприємництвом. Чого тільки не доводилося робити – торгувати лісом, автомобілями, розводити рибу, вирощувати яблуневі сади, займатися виробництвом харчових продуктів. Олексій працював директором фотостудії, в аудиторській компанії, охоронній фірмі, був директором дитячого магазину модного одягу, аналітиком на Аграрній біржі КМУ, журналістом, торгував на українській біржі. Найвдалішим проектом стала мережа дитячих магазинів «Бамбіно» (один з 2000 року працює й по сьогодні). Міста, в яких жив, змінювалися одне за одним. У 2008 році родина переїхала до Києва. А далі… Далі в Україну прийшла війна.

Олексій захлинався від обурення. Як чужинець посмів прийти на його рідну землю і нав’язувати свою правду?! Він мусив щось робити. За його спиною родина і країна, за кожен клаптик якої Олексій стоятиме до кінця. Така відповідальність перед суспільством і тверда громадянська позиція Кулішова – це результат його виховання. Батьки, які весь вік вчителювали, а сьогодні живуть на Закарпатті, з дитинства прищепили йому безмірну любов до Батьківщини. Хіба він міг вчинити інакше? Рішення прийнято.

Чоловік пішов добровольцем у батальйон «Фенікс». Вирішилося все швидко: приїхав до Миколаєва і незабаром уже був на полігоні. Потрапив до 3-го батальйону 79-ї бригади. Посада – головний сержант роти. Служба була цікава і водночас складна. «Фенікс» був першим добробатом в складі Збройних сил України, і тому колектив там був дуже вмотивований. За лічені місяці батальйон, у якому нічого не було, починаючи від елементарних речей особистої гігієни до матеріально-технічного забезпечення, перетворився на сильний бойовий підрозділ. Всі працювали не складаючи рук: батальйонні волонтери і особисті волонтерські групи, та й самі солдати.

– Лютий 2015 року. Рубежі Широкиного. Це були мої перші бойові враження, які складно описати. В цілому війну взагалі неможливо передати у словах та зобразити на папері – її можна тільки відчути. Перший свист кулі над головою, перша міна, що падає за 50 метрів від тебе, машина, в яку влучив снаряд, і вона палає, мов сірник, перший загиблий товариш – у всіх цих моментів свій колір, смак і запах. Військовики знають – те, що було вчора великою подією на позиції, вже через тиждень стає буденною річчю. Міни, снаряди, кулі і, на жаль, втрати – все перетворюється на роботу, мою роботу, ім'я якій – війна, –розповідає Кулішов.

Тоді він втрапив у засідку. Був ранок. Група їхала на БТРах перевірити ферми, а там виявилися «сєпари». Хтось десь помилився і дав невірні координати цих злощасних ферм. У результаті бійці потрапили під перехресний вогонь і втратили двох хлопців. Пішли з боєм через село. Це був його перший близький контакт із супротивником. Так, у період служби в «Феніксі» було багато всього, але Олексій надзвичайно пишається, що йому випало воювати пліч-о-пліч із тими людьми.

У 2015 році Олексій повернувся додому, але довго насолоджуватися мирним життям не зміг. І вже у березні підписав контракт і розпочав службу у складі 36- ї бригади морської піхоти на посаді головного сержанта піхотної роти. Неодноразово йому доводилося впритул зустрічатися з ворогом, який намагався захопити наші позиції. І завжди вдавалося дати гідну відсіч. У пригоді, звісно, став досвід строкової служби, яку він проходив у підрозділах спецпризначення.

– У морській піхоті мені подобається. Тут кожен – професіонал своєї справи. Доказом цьому є бій за Водяне у березні 2017 року. Тоді супротивник атакував мої позиції, і я разом із дев’ятьма морськими піхотинцями пішов у контратаку. Зайняли дві позиції противника, вони були розміщені поруч. Бій був складний. Ми атакували з відстані 300 метрів. Йшли під сильним вогнем, прикриваючись бронею спереду і збоку. Потім був бій в окопах. Загинули двоє моїх товаришів, але позиція була зайнята, – згадує Олексій.

Під умілим керівництвом старшого сержанта Олексія Кулішова тоді було знищено шістьох бойовиків та більше десятьох поранено, решта взводу супротивника з пораненими відступила.

Старшому сержанту Кулішову довелося особисто керувати обороною під час бою за спостережний пункт «Лісабон». Він уміло керував вогнем відділень під час атаки супротивника та безпосередньо очолював штурмову групу, яка висунулася на переслідування, у плині якого під його керівництвом було захоплено позицію супротивника «Волга-2». Старший сержант особисто знищив трьох і поранив двох ворогів. Надалі під час відходу до спостережного пункту «Лісабон», незважаючи на шквальний вогонь ворога, військовослужбовець організував евакуацію поранених побратимів.

– Морпіхи завжди готові до просування вперед, чекаємо лише на відповідну команду. Супротивник деморалізований і погано угрупований по лінії фронту. Я впевнений, що під час нашої наступальної операції він просто накиває п’ятами. Манера у сєпара стара: максимум арти і мінімум прямого контакту, – говорить Кулішов.

На передовій Олексій знайшов чимало вірних друзів, з якими без жодного сумніву готовий йти у бій і поділити радість. Хоча війна не дає приводів для жартів, але без кур­йозів і тут не обходиться. Про них, за словами Кулішова, можна просто книгу писати. Адже військові – просто генератор жартів та історій. Він пригадує, як одного разу два морпіхи захотіли зробити салат «Олів’є». Вони пішли нишпорити по позиції в пошуках необхідних складових. Щойно полишили бліндаж, почувся залп далекоствольної артилерії супротивника, і за кілька секунд у їхній бліндаж прилетів снаряд 152-го калібру, залишивши по собі величезну воронку. Відтоді на цій позиції було заборонено готувати цей салат. З’явилася крилата фраза: «Тільки б олів’є не захотілося!».

У свої 43 роки Олексій має усталений світогляд. Вірить: змінити можна лише те, що тобі під силу. Тож він готовий до останнього стояти на захисті України заради майбутнього своїх дітей. Адже опускати руки і відступати ми просто не маємо права.

За мужність і героїзм, проявлені в боротьбі з ворогом, старший сержант Олексій Кулішов нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.