Оксамитова пора триває не лише на Чорноморському узбережжі Одеси. Минулої п’ятниці відбулось урочисте відкриття фестивалю мистецтв «Оксамитовий сезон в Одеській опері» — до 175-річчя Миколи Лисенка. Великий двогодинний концерт «Українські шедеври на всі часи» — про це промовляв напис на заднику сцени, час до часу поступаючись місцем тематичному відеоряду, — немовби на єдиному подиху прозвучав у вщерть виповненій залі.

Перше відділення було повністю вибудуване сценами з героїчної опери «Тарас Бульба» — найвагомішого твору Миколи Лисенка.

Славетна увертюра… Музика — й це не лише образний вислів — знана в цілому світі, принаймні, і вже точно — всюди, де лишень побували наші оркестри. Вповідають: щойно лишень пролунають перші акорди, люди встають зі своїх місць, надто коли в залі — українська діаспора. Чи хтось чув про музику — окрім державних славнів — яку люди слухають стоячи? В Україні два таких шедеври — це «Молитва за Україну» та увертюра до «Тараса Бульби», й обидва створені нашим геніальним композитором. (До слова сказати, «Молитву за Україну» співають у своїх церквах після завершення літургії греко-католики та парафіяни Київського патріархату).

Скільки б не слухав цю надихаючу, величну й разом закличну, пориваючу музику, завжди щось наче підступає до горла, бентега охоплює душу… У ній — все. Наше минуле, від якого ми лишень тепер вчимося брати найголовніше — певність в історичній своїй правоті, у своїй перемозі. Наше майбутнє, з яким вже назавше визначились.

І наше сьогодення також — трудне, розбіжне… Це, направду, музика на всі часи, тому й звучить вона так актуально саме сьогодні, в цю важку пору становлення, самоусвідомлення нації — хоч це, може, й занадто патетично…

А на екрані поза сценою — відеокадри Майдану. Їх можна дивитись до без кінця, і завше це будуть вражаючі картини невтримного гніву та відчайдушної рішучості змінити життя країни, і своє власне життя — так само… А також відеокадри нинішньої священної війни на сході країни… До слова сказати, відеоряд до кожного музичного твору, вдало підібраний, скомпонований часто з відомих творів малярства, не ілюстрував, а значно доповнював музику, поглиблював її сприйняття візуальними образами.

Звучить прекрасна музика у прекрасному виконанні оркестру Одеського оперного. От-от злетить, здавалось часами, зі свого містка маестро диригент. Натхненний цією музикою, чуйний, уважний. Можливо, потребувало б його диригування ще крапелинку жорсткості, а втім, це питання особистого сприйняття і музики, й колективу, котрий, відчувалось, у ці хвилини становить одне ціле з одухотвореним маестро. Ця музика звернута саме до нас, до всіх, котрі в ці самі хвилини переживають це саме життя. Зі свого часу, понад роки, наш геніальний композитор своєю гордою музикою доносить до нас і свої думки, і мрії, він звертається саме до нас, нинішніх — розчарованих, обізлених, розгніваних: щоби не згасли той запал і та рішучість… Саме такий месидж, по-сучасному кажучи, такий посил дає нам оркестр під управою Віктора Пласкіни — головного диригента Національного академічного Большого театру опери та балету Республіки Білорусь, заслуженого артиста України. Надто — фінальним наспівом «Засвистали козаченьки», що пориває до дії, до героїзму, до своєї історії… Цю мелодію вписав до увертюри Левко Ревуцький, редагуючи оперу.

А по тому — знову хвилини високої естетичної насолоди й душевної наснаги: величальний хор «Слава нашим господарям, слава!». Це хор нашого театру, котрий того вечора був на висоті не лише у прямому сенсі, а й в образному осмисленні, показавши ідеальний приклад злагодженого, одухотвореного співу, — здавалось, то був його зоряний час.

Того вечора артисти театру контурно представили публіці славетну оперу. Запам’яталася пісня Тараса «Гей, літа орел» у потужному виконанні народного артиста України Василя Навротського. Його упізнаваний голос вільним птахом линув понад широким, без кінця-краю, степом у високому вкраїнському небі. І майстерно виконаний артистами Ганною Литвиновою та Олексієм Репчинським дует Андрія і Марильці «Зоре моя вечірняя», Шевченків текст з поеми «Княжна», що став народною піснею. Та особливо причарував публіку своїм проникливим голосом, природним темпераментом соліст Гаррі Гукасян. У цілковитій злагоді з музикою, а проте дуже тонко, по-свойому інтерпретуючи популярний романс Анатолія Кос-Анатольського «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» на вірш Івана Франка. Своїм виконанням співак викликав захват у публіки. Довгими бурхливими оплесками глядачі змусили артиста повністю виконати романс «на біс», продовжуючи й далі аплодувати…

У другому відділенні публіці була представлена музика сучасних композиторів. Властиво, не так нинішніх, як дещо, сказати б, уже віддаленої епохи. Окрім нашого сучасника Олександра Щетинського зі Сковородинською тематикою, це, зокрема, Адажіо і Смерть Командора з балету «Камінний господар» Віталія Губаренка, а також музика вже згадуваного Анатолія Кос-Анатольського, Левка Колодуба, чиї імена асоціюються з гуцульськими мотивами. «Гуцульська рапсодія» Георгія Майбороди й «Українська карпатська рапсодія» Левка Колодуба дуже споріднені між собою, як і з твором Анатолія Кос-Анатольського «Ой, піду я межи гори». Тож карпатська тематика була досить широко представлена в концерті — можливо, що й на шкоду іншим вагомим творам. До того ж, автори музики з другого відділення не дуже й сучасні. Поняття ж «сучасна музика» здебільшого асоціюється з іншими іменами. Хоча цілком зрозумілим є бажання театру і, вочевидь, режисера Ольги Тараненко показати музику, на яку не впливають різкі часові перепади.

І дуже добре, що в час, коли нав’язана нам війна, яка триває на сході країни, навсібіч простягаючи свої жала, коли щоденні фронтові зведення не дають нам забути про те, що боротьба за майбутнє триває, театр уже не вперше втілює таке мистецьке свято. Обираючи патріотичну музику та переважно орієнтуючись на вітчизняних авторів.