Протягом двох днів, 28 і 29 вересня, в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського проходив ХХІ обласний фестиваль української книги пам’яті Михайла Гру­шевського.

Час обрали не випадково – саме 29 вересня виповнився 151 рік від дня народження визначного наукового і політичного діяча, справді великого українця Михайла Сергійовича Грушевського, чиє ім’я сьо­годні й носить бібліотека.

Тема фестивалю досить символічна і актуальна – «Від­родження української державності: 2017 рік – рік Української революції 1917 – 1921 років». Тобто рівно століття назад, як відзначив у своєму виступі один із учасників заходу, «із стану селян-хліборобів українці перейшли у стан політичної нації».

…Простора, світла бібліотечна зала заповнюється людьми, переважно молоддю. Але, звичайно, фестиваль зацікавив і науковців, літераторів, журналістів… Тож перед офіційним відкриттям телевізійники намагаються взяти інтерв’ю у якомога більшої кількості гостей і господарів, час від часу зблискують спалахи фото і телекамер. Загальну увагу привертають експонати пересувної виставки «Нам пора для України жить!» від Одеського історико-краєзнавчого музею. Тут в історичних документах і світлинах відображено події столітньої давнини, розповіді про найактивніших їх учасників, зокрема й вихідців з Одеси.

Майданчик перед глядачами заповнює хор Одеського училища мистецтв і культури ім. К.Ф. Данькевича. Юні дівчата та хлопці з урочистими, серйозними обличчями за помахом руки диригента починають спів. І в залі всі встають. Звучать спершу державний, а потім духовний гімн України – молитва «Боже великий, єдиний, нам Україну храни»… В ті хвилини здавалося, що такого нат­хненного виконання я ще не чула. Виступ закінчився під бурхливі оплески.

Далі – офіційна частина. Вмикаючи «зелене світло» фестивалю, директорка бібліотеки Юліана Амельченко особливо наголосила:

– Грушевський – непересічна особистість в історії України. Його справедливо називають будівничим української державності. Мені дуже приємно, що сьогодні в цій залі так багато молодих людей, студентів, яким не байдужа наша історія і долі людей, що її творили…

В радянські часи бібліотека на Троїцькій, 49, носила ім’я В.І. Леніна. Зі здобуттям Україною незалежності заклад перейменували, давши йому ім’я М.С. Грушевського. Курйозність ситуації в тому, що Ленін робив усе, щоб Українська держава не відбулася, безжально потопив у крові першу українську революцію, одним із найвидатніших ідеологів і очільників якої був Михайло Сергійович Грушевський. І сьогодні, через сто років, бібліотека його імені – яскраве свідчення перемоги світоглядних ідей Грушевського над ідеями вітців радянської імперії.

Україна відбулася як держава, її визнає світ. І підвалини її свого часу закладав професор історії, організатор української науки, голова Центральної Ради (1917-1918 рр.) академік М.С. Грушевський, сформулювавши доктрину національно-територіальної автономії України. Його ідеї так заволоділи масами українців, що навіть після повної своєї перемоги більшовицький уряд був змушений визнати Україну, хай і залежною у Союзі РСР. А щоб українці, не дай Боже, не переймалися надалі звитягою справжньої незалежності, радянські ідеологи зробили все, аби стерти з пам’яті народу героїв визвольних змагань 1917–1921 рр. Для досягнення цієї мети не гребували ні репресіями, ні засланнями, ні вбивствами, ні голодоморами…

Цієї теми, зокрема, у своєму виступі торкнувся доктор історичних наук, професор кафедри історії України ОНУ ім. І.І. Мечникова Тарас Гончарук:

– Багато поколінь українців тривалий час вивчали лише історію більшовицької революції, хоча сам Ленін називав її «жовтневим переворотом». Про українську ж революцію в радянських підручниках навіть не згадувалося. Нині кожен школяр, готуючись до ЗНО, знає, що українська революція почалася 4 березня 1917 року, коли в Києві було створено Українську Центральну Раду, яка заочно обрала своїм керівником Михайла Сергійовича Грушевського. На той час він був на засланні в Симбірську.

Цікаво, що того ж дня –

4 березня 1917 року – в Одесі було створено Український керівничий комітет на чолі з видатним юристом Сергієм Павловичем Шелухіним, згодом призначеним на посаду міністра юстиції Центральної Ради. В Одесі він мешкав на вулиці Пастера, 36. І сьогодні вирішується питання про встановлення меморіальної дошки на спомин про нього…

Розповідаючи про непересічний внесок М.С. Гру­шевського у розвиток української історичної науки, а це понад дві тисячі наукових праць (до того ж не всі вціліли), Т. Гончарук згадав і майже анекдотичний випадок зі своїх студентських років:

– Один із третьокурсників запитав у викладача історії Української РСР: «Як ми можемо критикувати концепцію Грушевського, коли не читали жодної його праці?». Ситуація справді була безглузда: критику студенти проходили, а критикованих творів в очі не бачили.

Так було. Радянська пропаганда вкупі з репресивним апаратом працювала чітко та злагоджено, викоріню­ючи історичну пам’ять цілих народів, знищуючи будь-які, найневинніші прояви «інакомислія». Інакше як спровоковане божевілля сьогодні не сприймається масовий психоз під час гоніння на чимось незручних для влади митців, науковців, літераторів, коли мільйони людей ставили свої підписи під листами типу: «твору не читав, але автора засуджую»…

Коли тоталітарна влада так боялася окремих людей, що нацьковувала на них весь народ, то що вже говорити про національно-визвольну революцію?! Вона просто жахала.

Доктор історичних наук, доцент кафедри історії України ОНУ ім. І.І. Мечникова Тарас Вінцковський вважає, що «найкраще, найлаконічніше і найгучніше» пояснив, що таке наша революція, американський професор Каліфорнійського університету: «Українська революція – це прагнення українців побудувати власну державу». А заступник директора з наукової роботи Одеського історико-краєзнавчого музею Юрій Слюсар, презентуючи пересувну виставку «Нам пора для України жить!», зазначив:

– Революції завжди починаються з надії, з позитиву. Участь у них беруть різні люди, і лише час і історія здатні оцінити їхній внесок об’єктивно. Минуло сто років, а революція триває досі!

Сьогодні лише захоплення викликає те, як багато було зроблено для відновлення національного життя за тодішній надзвичайно короткий і дуже важкий період української державності. Ось лише кілька фактів: у листопаді 1917 року УЦР ухвалила ІІІ Універсал про свободу слова і друку; 14 листопада 1918 р. гетьман Павло Скоропадський затвердив законопроект про заснування Української академії наук (до речі, саме гетьманський уряд заснував Одеський політехнічний інститут); у січні 1919 року ухвалено Закон Директорії УНР про державну мову; були створені і діяли Українське Пресове Бюро, Бюро преси та Українського телеграфного товариства. І це лише невеликий перелік зроб­леного в царині комунікацій, науки і освіти.

– Один із найвидатніших учасників революції письменник Володимир Винниченко у 1920 році, вже перебуваючи у Відні в еміграції, розпочав роботу над своїми знаменитими спогадами «Відродження нації», які згодом вийшли в трьох томах, – розповів Т. Він­ц­ковський. – І в першому з них він написав: «Ми творили історію з нічого». Маючи на увазі, що протягом багатьох століть в Україні не існувало власної держави, а її землі перебували у складі інших держав, у тому числі двох імперій – Російської та Австро-Угорської…

Саме завдячуючи звитязі лідерів української революції багатомільйонна етнічна спільнота, народ, який представляв майже не відому Європі країну, таку собі терру інкогніту, навесні 1917 року несподівано постала на руїнах Російської імперії і заявила: «Я – Україна». І наше завдання – її зберегти.

…В рамках фестивалю відбулася низка презентацій нових українських книжок, виставок, диспутів, виступів митців, журналістів. Голова Українського клубу Наталя Чайчук і редактор газети «Чорноморські новини» Іван Мельник вручили одеським історикам премії «Лицар українського чину» за наукові досягнення.

Залишається лише поділитися «таємницею», яку мені відкрила заступниця директора бібліотеки з наукової роботи Ольга Булгакова:

– В нашій залі пароль для Wi-Fi – це день народження Михайла Грушевського. Не знаєш дати – до мережі не підключишся. Такий от симбіоз історії та сучасності.

А що? Актуально.