Подати заяву до РАГСу не означає одружитися. Обговорити або ухвалити два законопроекти, спрямованих Президентом до Верховної Ради як невідкладні, не означає змінити ситуацію на сході України. Нікому з допомогою прийняття законів ще не вдалося виграти війну або домовитися про мир. Про це варто було б пам’ятати главі нашої держави, який передає у парламент закони. А також народним депутатам перед тим, як у Верховній Раді вони тиснуть на червону або зелену кнопку.

ПРО МІНЛИВУ КОН’ЮНКТУРУ

Цей огляд написаний, коли голосування щодо двох невідкладних законопроектів у парламенті ще не відбулося. Але ще кілька днів тому можна вже було передбачити кінцевий результат: законопроект №7163 «Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями» підтримають у першому читанні, а законопроект №7164 «Про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької і Луганської областей» після доопрацювання, швидше за все, схвалять у першому, в другому читаннях і в цілому.

Цікаво, що підставою для такої впевненості серед політиків, журналістів та експертів була не якість поданих законопроектів, а те, що раніше називали доцільністю, а тепер — відповідністю політичній кон’юнктурі. Як на внутрішньому, так і на зовнішньому «ринках».

У липні, перед завершенням роботи чергової сесії ВР, коли Рада національної безпеки і оборони під керівництвом Олександра Турчинова розробляла первісний текст законопроекту щодо Донбасу, не було зрозумі-ло, як до ідеї перетворення антитерористичної операції у воєнну поставляться народні депутати і чи набереться для прийняття законопроекту у Верховній Раді достатня кількість голосів.

Для Банкової не було зрозумі-ло і те, як до припинення АТО і до законодавчого визначення Російської Федерації як агресора поставляться західні друзі України. Із США надходили суперечливі заяви, а «нормандська четвірка» до виборів у Бундестаг Німеччини стала тимчасово недієздатною.

Восени багато що змінилося. Упродовж місяця у Верховній Раді заради прийняття судової, пенсійної та медичної реформ з великими труднощами сформували ситуативну парламентську більшість. Поки ця більшість укотре не розпалася, її вирішили використати максимально. Зокрема, для прийняття законопроектів щодо Донбасу.

Після виборів до Бундестагу прояснилася і кон’юнктура в зовнішній політиці. У Президента і в Міністерства закордонних справ України з’явилася можливість розмовляти не з кожним західним партнером окремо, а погоджувати позиції з єдиним фронтом союзників, де стосовно України фактично нема протиріч.

Принципове невизнання захоплення агресором українського Криму і частини Донбасу, загальна позиція США і країн Євросоюзу щодо збереження та застосування економічних санкцій проти Росії дозволяли сподіватися, що узгодження президентського законопроекту щодо Донбасу пройде гладко. Воно і пройшло гладко, якщо не брати до уваги однієї висунутої західними партнерами умови. Умови, вкрай неприємної і небезпечної для України.

АЛЬТЕРНАТИВИ КОНСТИТУЦІЇ НЕ МОЖЕ БУТИ

Судячи з усього, західні партнери зажадали (а українська сторона погодилася) ввести в законопроект «Про особливості державної політики...» і в законопроект «Про створення необхідних умов...» посилання на Мінський протокол від 5 вересня 2014 року, Мінський меморандум від 19 вересня 2014-го та Комплекс заходів від 12 лютого 2015-го.

Слід нагадати, що досі ці документи не були підписані Президентом України, не пройшли законодавчого оформлення (ратифікації) у Верховній Раді і взагалі відсутні в правовому полі нашої держави. Всі три документи прямо суперечать Конституції України, яка зобов’язує президента у разі нападу на територію держави ввести воєнний стан і діяти в рамках цього положення.

Треба визнати, що починаючи з вересня 2014-го Основний Закон України в частині протидії агресії не діє. А діють папірці, які не мають юридичних підстав, підписані в Мінську другим Президентом України Леонідом Кучмою і представниками терористичних формувань. На міжнародній арені єдиним документом, що згадує Комплекс заходів від 12 лютого 2015-го, є резолюція Ради Безпеки ООН від 17 лютого того ж року. Причому в додатку №2 до резолюції РБ ООН фігурує Декларація президентів Франції, Росії та України на підтримку Комплексу заходів, ніким із згаданих осіб не підписана.

Одне слово, апологетам Мінського процесу у правовому сенсі опертися фактично нема на що. Проте, вже два з половиною роки по обидва боки океану політики хором твердять: «Мінську нема альтернативи». І вважають, що Україна фактично в односторонньому порядку повинна виконувати умови фільчиної грамоти. Включаючи проведення виборів на окупованій території. Російська сторона таку думку, певна річ, підтримує.

Якщо посилання на Мінські домовленості буде хоча б в одному з ухвалених Верховною Радою президентських законів щодо врегулювання ситуації на Донбасі, Кремль отримає на руки великий козир. Підписи терористів як представників «народних республік» будуть офі-ційно визнані українським законодавством. А самі «народні республіки» набудуть офіційного статусу. Чи стануть суб’єктами договірного процесу.

Не з Росією, а з терористами українській владі доведеться тоді домовлятися з усіх питань, включно з військовими. Збудеться мрія Путіна — прямі переговори Києва з «ЛНР/ДНР». Як результат: у кращому разі — визнання Києвом незалежності «республік», а в гіршому — так звана федералізація України, представники ОРДЛО в україн-ському парламенті і переорієнтація української політики із Заходу на Схід.

Будемо сподіватися, що нічого подібного не станеться. Але не відбудеться і того, на що сподіваються українські радикали. Що від грізних формулювань (на зразок «збройної агресії Росії проти України» або оголошення в українському законі недійсними актів російської окупаційної адміністрації) впадуть вежі московського Кремля. Не впадуть. Щоб змусити їх захитатися, потрібна перемога не у Верховній Раді, а на полі бою.