Останнім часом у ЗМІ жваво обговорюється мовне питання у сфері освіти. Це не перша дискусія за часів незалежної України, але нинішня, на відміну від попередніх, відрізняється участю у ній, крім вітчизняних політиків і громадських діячів, навіть очільників сусідніх держав. Ще однією ознакою нещодавно підписаного Президентом України Закону «Про освіту» в новій редакції стала не якась там загальна декларативність, а конкретна, чітка і зрозуміла політика держави, спрямована на укріплення україн-ської політичної нації через освітній процес. Закон «Про освіту» засвідчує також, що його розробник і виконавець, у даному випадку — Міністерство освіти і науки України, розуміють проблему, її неоднозначність і складність поступової імплементації новацій в освітній простір.

На цьому тлі видається дивною болісна реакція опонентів закону. Складається враження, що не всі зрозуміли реальну сутність документа або користуються нагодою сподобатися виборцеві, заробити політичний капітал.

Спробую викласти свої думки, зупинившись на чотирьох позиціях.

1. Чим не задоволені опоненти. Узагальнивши, виокремлю дві основні претензії. У першій вказується на нібито позбавлення можливості навчатися представникам етнічних груп рідною мовою з перспективою мовної та етнічної асиміляції. Цілком із цим погоджуюсь, якщо така практика буде введена, і підтвердженням цьому є реальність у сусідніх з нами країнах стосовно української діаспори. Однак у схваленому законі — інші принципи. Вони зважені, відображають інтереси етнічних груп і завдання держави. І в цьому суть другої позиції.

2. Не секрет, що в Україні ось уже більше 25 років відсутня адекватна концепція інтеграції національних меншин з дієвими механізмами її реалізації. Нарешті в освіті вона з’явилася. Держава, по-перше, визнала проблему, існування якої є недопустимим для європейської країни ХХІ століття, а саме — низький рівень володіння державною мовою її громадян, а то й повне її незнання. По-друге, держава гарантує підтримку міноритарних мов в освітніх закладах. По-третє, вивчення предметів українською мовою в середніх і старших класах суттєво підвищить рівень знань випускників різних національностей, що забезпечить вищу їх конкурентоспроможність при вступі у вищі навчальні заклади, адже результати ЗНО підтверджують існування цієї проблеми. Залишити її непоміченою, у невирішеному стані, означає невтішну перспективу маргі-налізації етносоціальних груп. Дивно, що цього не розуміють противники закону.

3. Досвід наших сусідів. Мовна концепція Міносвіти України спрямована на вирішення проблем, які існують у нашій країні з урахуванням обставин, що склалися. Не бачу можливостей запозичення досвіду сусідніх країн. Різниця в тому, що в Україні етнічні групи є суб’єктом з точки зору соціокультурного виміру. Вони зберегли мову, значну частину обрядовості, специфіку побуту, мають можливість вивчати рідну мову як предмет і навіть навчатися нею. Вони — реальний феномен нашого сьогодення за змістом своєї культури і самосвідомості, а не лише за самоназвою. В сусідніх країнах українці такою суб’єктністю похвалитися не можуть, хіба що самоназвою, і то далеко не скрізь.

А чому така прискіплива увага полі-тиків цих держав до національних питань в Україні, пояснюється просто. У них, наприклад, з українцями, до повної асиміляції яких залишилося одне покоління, подібних проблем уже не існує, тому впевнені, що адекватних претензій на їхню адресу не буде, тим більше — дій.

4. Одвічне «що робити?». Нам потрібно зрозуміти, що ми перебуваємо у стані міжетнічних, міжкультурних процесів, які розвиваються за своїми законами. Змінити їх неможливо, однак обирати стратегії безконфліктного розвитку спільнот можливо. Мігранти, виходячи із світового історичного досвіду, в інших країнах рано чи пізно асимілюються. Процес асиміляції можна пришвидшити чи уповільнити, використовуючи відповідну державну політику. Держави, які прискорювали цей процес, прагнули, як вважали, уникнення сепаратистських проявів чи позбавлення можливостей використовування національних меншин як інструменту політичного тиску, в тому числі і ззовні. Інший підхід — у політиці поступової інтеграції етнічних груп у національний простір, якого й дотримується Україна. Він відкриває можливості для розвитку культури представників різних національностей, які опинилися за межами своєї етнічної території, чим збагачують як культуру власного етносу, так і національну культуру країни, де вони живуть. Однак у нашій ситуації виявляється, що знайти компромісне порозуміння, щоб зберегти ідентичність етнічної групи, забезпечити її інтеграцію в українську націю, непросто.

Із власного досвіду знаю, наскільки складне це завдання. Часто буваю в українців північної Добруджі в Румунії, знаю історію та культуру, сучасний стан української діаспори, бачу незворотність завершення процесу повної асиміляції найближчим часом. На рівні емоцій виникає бажання апелювати до держави, й України також. Та усвідомлюю й інший бік проблеми. Ще в 1950-х роках там були українські школи, але тоді українцям сказали приблизно таке: якщо хочете, щоб ваші діти мали однакові з румунськими дітьми можливості вступу до вищих навчальних закладів, працевлаштування, передовсім добре вчіть румунську, а не українську. Радикально. Батьки, заради майбутнього своїх дітей, перестали спілкуватися українською навіть у родинах. І сьогодні, незважаючи на конституційні права, бажаючих вивчати українську серед українців нема.

Істина, як завжди, посередині. І новий Закон «Про освіту» відображає такий підхід, який спрямовує розвиток нашого суспільства у державотворче русло, на консолідацію україн-ської нації. До середньої і старшої школи діти мають змогу навчатися рідною мовою, а потім удосконалювати державну. А на плечі політиків і на національно-культурні товариства покладаються не менш відповідальні завдання — вкладайте кошти, мате-ріальні ресурси у підтримку розвитку традиційно-звичаєвої культури, що має не меншу вагу у справі збереження ідентичностей.

В’ячеслав КУШНІР,

декан історичного

факультету Одеського

національного університету

ім. І.І. Мечникова,

доктор історичних наук.