Якщо хтось призабув, нагадую: вибори глави держави, з якою Україна чотири роки нібито не воює, відбудуться в березні наступного року. Кінцевий результат виборів відомий заздалегідь, але у виборчій кампанії з’явилися нюанси.

«ДЯДЯ ВОЛОДЯ» І ГІБРИДНА ДЕМОКРАТІЯ

Володимиру Путіну на майбутніх виборах потрібна не просто перемога, а перемога за всіма правилами і процедурами західної демократії. Щоб ніхто з лідерів вільного світу не згадав, що чекіст середньої ланки за вісімнадцять років правління закатав в асфальт права і свободи громадян найбільшої країни Європи і де-факто переписав під себе конституцію.

Реалізація «демократичної» затії, загалом, не виглядає складною. Адже йдеться не про реформу політичної системи, не про скасування жорсткої цензури в засобах масової інформації, не про горбачовську «перебудову», хай їй грець, а про те, щоб у виборчій кампанії разом з системною «опозицією», вірною Кремлеві, брала участь несистемна. Але добре керована.

Заради цього на якийсь момент можна поступитися принципами і дозволити «несистемній» кандидатці Ксенії Собчак (Путіна ця пані кличе «дядя Володя») виступати на радіо «Эхо Москвы» і на центральному каналі російського телебачення. І заявляти, порушуючи заборони, що «Входження Криму до Росії не визнала буквально жодна світова держава. Навіть Білорусь».

Для світової держави Білорусь слова Ксенії Собчак нічого не значать. Але, можливо, у США ці слова почують? Можливо, у Брюсселі здогадаються, що в Росії настала полі-тична відлига і саме час зняти економічні санк-ції? Можливо, у Парламентській Асамблеї Ради Європи зрозуміють, що російській делегації треба повернути повноваження?

На Заході Путіну дорікають, що, розв’язавши дві війни, зруйнувавши систему мирних договорів та основу світової безпеки, він чотири роки тупо стоїть на своєму і не йде на жодні поступки. Не робить жодного кроку назустріч західним миротворцям. Не робить? Так зробив. Цього тижня «дядя Володя» своїм указом помилував двох лідерів Меджлісу кримськотатарського народу — Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова, незаконно засуджених російською окупаційною владою.

Звільнення двох невинних україн-ських політиків, певна річ, факт позитивний. Але розцінювати його як крок назустріч Заходу або в бік примирення з Україною здатні лише ті, хто заплющить очі і закриє вуха. Жоден з останніх виступів Путіна, жоден коментар керівника кремлівської прес-служби Пєскова не дає підстав говорити про принципову зміну російської зовнішньої політики щодо вільного світу. Судячи з недавнього виступу Володимира Путіна на «Валдайському форумі» в Сочі, ця політика після перемоги на виборах стане ще жорсткішою.

І все ж, прагненням глави російської держави до «демократичної» показухи під час президентських виборів треба терміново скористатися. Від «дяді Володі», можливо, вдасться домогтися звільнення ще кількох українських політзеків. Підтримка Кремлем терористів на Донбасі на час теж може ослабнути. Але щоб такого досягти, треба не послаблювати, а посилювати тиск на Росію. Не під час виборів, а завжди.

ВЕРХОВНА РАДА — СЛАБКА ЛАНКА

В Україні вибори президента теж відбудуться в березні, але не в наступному році, а через рік. На відміну від Росії, де результат відомий заздалегідь, у нас переможець визначиться, швидше за все, в кінці дня голосування і після тижневого підрахунку голосів. Тож треба чекати 31 березня 2019 року, якщо не станеться дива або (за іншими оцінками) катастрофи, коли українським виборцям до урн доведеться йти достроково.

Президент України не втомлюється повторювати, що дострокових президентських і парламентських виборів він не допустить, оскільки вибори завадять проведенню реформ. Але політична погода в країні нестабільна, і навряд чи нею може розпоряджатися навіть глава української держави. Враховуючи це, наші політики почали виборчу кампанію вже сьогодні.

Стартувала виборча кампанія, як завжди останнім часом, зі спроби силового тиску на чинну владу. Те, що намети протестувальників тепер розташувалися під Верховною Радою, а не перед Адміністрацією Президента, говорить багато про що. Насамперед про те, що парламент у нинішній системі влади — слабка ланка.

Президентові ціною великих зусиль вдається утримувати в робочому стані парламентську «більшість». Головну роль у ній грає фракція «Блок Петра Порошенка». Але навіть у цій фракції у народних депутатів є різні погляди на те, як будувати майбутнє країни. Друга за чисельністю фракція більшості, «Народний фронт, така незалежна, що Банковій перед кожним голосуванням доводиться щоразу узгоджувати позиції з її керівництвом.

Але для результативних голосувань цього недостатньо. Умовній парламентській більшості для проходження президентських та урядових законопроектів доводиться добирати голоси позафракційних депутатів й опозиції. А владі доводиться за це платити. Не стільки грошима, скільки політичними поступками і захистом від звинувачень прокуратури. Тобто «дахом», підтримкою корупції. У той же час корупцію в Україні мають намір якщо не викорінити, то зменшити в масштабах, а політика децентралізації, що проводиться, позбавляє уряд важелів для підкупу депутатів-мажоритарників.

Одне слово, об’єктивно виникли умови, коли слуги народу перестали почуватися в безпеці. А якщо втратять правовий імунітет (депутатську недоторканність), що цілком реально, здатні підняти бунт і згуртованими рядами виступити проти Банкової. Це зробить неминучими дострокові парламентські, а потім президентські вибори.

Такий сценарій, зрозуміло, один з можливих. Але його не можна не враховувати і краще готувати сани, не чекаючи зими. Соціологи цим уже зайнялися, і в засобах масової інформації з’явилися результати опитувань та рейтинги як можливих кандидатів у президенти, так і політичних партій, здатних пройти в парламент наступного скликання.

Блок Петра Порошенка, за результатами опитувань, утримує перше місце. На другому — партія «Батьківщина». А в кандидатських позиціях — різноголосся. Перші два місця, відповідно до одного з опитувань, займає пара Петро Порошенко і Юлія Тимошенко. В іншому опитуванні — за чинним президентом впритул іде соліст «Океану Ельзи» Святослав Вакарчук.

Перша пара суперників звична, друга — несподівана. Але несподіванка в політиці, як і в будь-якій грі, — запорука успіху.