Веб-ресурс «Імеджинейтив консерватив» позиціонує себе як видання, що намагається зберегти найліпше зі створеного західною цивілізацією на ниві політичної, філософської, економічної думки та естетичних знахідок. Його автори мають амбіцію «освіжити оазу посеред пустелі, що поширюється в царині сучасного обміну між поглядами на світ». Тобто можна визначити головну ідею цього інфоресурсу як песимістичну у стосунку до соціальних процесів. Але було б несправедливо застосовувати це саме визначення щодо ставлення до людини як розумної істоти. Здається, з цього боку думка авторів сайту є якраз оптимістичною і полягає в тому, що людина спроможна зберегти свою гідність як вершини творіння за будь-яких обставин.

Дописи стосуються ключових моментів нашої історії. Нашої – тобто тієї, що виникла на ґрунті грецько-римської культури та християнської релігії. І в цьому стосунку однією з найхарактерніших серед численних публікацій сайту є міркування Тадеуша Козинського, які назагал можна озаголовити «Навіщо читати Платона?».

Автор зокрема вдається до найвідомішої Платонової притчі – про печеру. Ми, люди, у своєму житті мовби сидимо в глибині темної печери, а справжні події світу відбуваються десь там під сонцем. І ми лише споглядаємо тіні речей, які фрагментарно виблискують на стінах нашої оселі, проникнувши сюди через вхід до неї.

Печера – це метафора душі, що втрапила в пастку гріха. Або, – якщо відступити від суто релігійного дискурсу, – в пастку непорозуміння. Мисляча людина не може позбутися інтуїтивного почуття, яке свідчить, що реальність значно багатша, ніж те, що ми з неї безпосередньо сприймаємо. І Платонові діалоги покликані розбурхати цю інтуїцію, не дати їй загаснути в колотнечі буднів.

Не тільки греки, але й інші народи розглядали історію людства як трагедію. Звичайне для людини уявлення полягає в тому, що всі речі світу кимось створені або ж якось самі собою виникли у певному позитивному порядку – тобто якось так, що між ними є бодай мінімальна гармонія, що утримує світ від саморуйнації. Але реальне життя пропонує нам купу негараздів. Нечисленні втіхи лише інколи втручаються в суцільну низку турбот, марних сподівань, болісних втрат, прикрих конфліктів, несподіваних хвороб… У християнській парадигмі ця ситуація змальовується сюжетом вигнання першолюдей із раю. Але розуміння такого становища було властиве і язичницькій грецькій культурі, стверджує Тадеуш Козинський. Світ занепадає – ось основна схема, що лежить в основі нашого уявлення про цивілізацію, в межах якої ми живемо. І навіть коли ми віримо у безумовний прогрес, у неминуче поліпшення обставин нашого існування, у глибині душі залишається чортик скептицизму. Позбутися його можна лише скинувши з себе цілий вантаж європейської культури. Тобто ставши цілком дикуном – і, якщо вдасться, створивши щось геть нове та рівноцінне тому, на що людство витратило щонайменше три тисячі років.

Ми, люди пострадянського простору, чудово знайомі з такими експериментами і досі переживаємо їх наслідки. Біда в тому, що перетворитися на дикуна – не така вже й тяжка справа. Проблеми починаються лише згодом, коли треба спорудити на місці руїн будівлі, що замінять собою інші – вивершені попередньою цивілізацією, – і щоб це було бодай щось придатне для життя. Та ще й щоб завершити роботу до настання холодів… Щоразу чи з новобудови цеглина випадає, чи будівельники до роботи у понеділок не стали. Та й із проектом постійні негаразди: який би хмарочос не викреслювали архітектори – все одно гулаг виходить.

Кажуть, що наукове узагальнення ґрунтується на емпіричному спостереженні за поведінкою природних тіл. Наприклад, намагаючись занурити тіло в окріп, треба стерегтися, щоб не обпекти ноги. Або руки. Тож узагальнюючи спостереження за історією суспільних катаклізмів, слід зауважити, що спроба поламати культурну традицію дорівнює спробі вийти з літака в повітрі.