Старожитності. Двадцять п’ятого жовтня Музей образотворчих мистецтв міста Чорно­морськ відзначив свій сорокарічний ювілей. Фахівці кажуть, що за своєю колекцією порцеляни на пострадянському просторі він поступається хіба московському.

...Так сталося, що цю порцелянову тарілку із зображенням його дочки Олександри Павлівни імператор Павло І не зміг побачити. Тарілка бо ця була в тому сервізі, що його вперше поставили на царський стіл саме в ніч убивства Павла. А ось ми цей витвір ужиткового мистецтва цілком можемо споглядати в експозиції Музею образо­творчих мистецтв містечка Чорноморськ. За словами наукової працівниці музею Зої Шерухіної, тут і тільки тут – принаймні на теренах колишнього СРСР – збереглися предмети сервізу з імператорського Михайлівського Палацу.

Аматор, з яким радилися вчені

Всі ці предмети царської розкоші та народного вжитку – сама історія, втілена у різнобарвному фарфорі та фаянсі, – дійшли до нас завдяки людині, яка своє соціальне походження в автобіографії визначала як «міщанин-робітник». Син більшовика, учасника трьох революцій Олександр Білий народився в Запоріжжі (тоді – Олександрівськ), в інтелігентній єврейській сім’ї. Він був електротехнік за фахом, причому справу свою робив дуже добре – за 15 років своєї роботи в Харківському трамвайно-тролейбусному управлінні (це було у 40-50 роках минулого століття) він подав понад 70 рацпропозицій і по праву вважався найкращим раціоналізатором підприємства. Водночас Олександр Мойсейович, завзятий колекціонер-аматор, остаточно зупинив свій вибір на російському художньому фарфорі. Він став не лише збирачем порцелянових артефактів, але й справжнім дослідником, знавцем того мистецького явища, яким займався більшу частину свого життя без відриву, як то кажуть, від виробництва. На його думку як фахівця зважали визнані наукові авторитети. В колі його спілкування був багаторічний керівник Ермітажу, видатний археолог, академік Борис Піотровський.

За сорок років Білий зміг зібрати одну з найбільших на пострадянському просторі колекцій порцеляни. Вона у середині 70-х і стала основою музею, який нині носить ім’я Олександра Білого. Чому саме в Чорноморську? А просто в Одесі, де на той час жив Олександр Мойсейович, академічні ревнощі науковців не дозволили пристати на єдину вимогу колекціонера – він хотів до кінця своїх днів бути директором створеного ним закладу. Новонароджене ж на той час портове містечко радо прийняло і колекціонера, і його щедрий подарунок. Тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року тут відкрили музей, який нині вважається другим за значущістю зібранням російського фарфору після Державного музею кераміки у Москві.

На знак визнання унікальності колекції 1993 року пітерський Ермітаж подарував музеєві тарілки орденських сервізів, що ставилися лише на імператорських столах.

Динаміка застиглої глини

Чи не найстарішим експонатом тут є скульптура Пана часів імператриці Єлизавети Петрівни – власне тоді й виникло таке явище в царині вжиткового мистецтва, як російський фарфор. До того часу ані в Російській імперії, ані десь іще у світі по суті не було іншого фарфору, крім китайського. У Піднебесній він з’явився ще на початку VІІ століття.

А ось тарілка із зображенням фортеці Павловська, що була відправлена графу Аракчеєву на Кавказ як вітання з перемогою над Шамілем.

Сюжети скульптур показують, що читали, у що грали, чим займалися сучасники майстрів порцелянової справи. Ось зображення кулачних боїв, а там – персонажі популярного колись театру тіней та посуд з ілюстраціями до першого видання «Войны и мира». Популярний мотив – зображення представників народностей, що населяли безмежну Російську імперію. Цю традицію згодом успадкував і радянський уряд.

А ось вироби, що походять з села Волокитиного (нині Сумщина), з заводу Миклошевського, частіше відтворюють образи західноєвропейської культури. Тут і Жанна д’Арк, і Генріх VІІ.

– Картини з часом змінюють кольори, – говорить Зоя Шерухіна, – а зображення на фарфорі зберігають барви, якими вони були і у ХІХ, і у XVIII століттях.

Водночас наукова працівниця зауважує, що найвишуканішим вважається все ж так званий бісквіт – не розписана і не покрита поливою порцеляна – вона, мовляв, залишає простір для фантазії.

При цьому порцеляна від початку має поєднувати вжиткову раціональність і художню декоративність. І справжнім майстрам було до снаги досягти такого поєднання. Відтак з’являвся крилатий посуд – одне крило – ручка, інше – носик, вся посудина – чудернацьке крилате створіння. А от чайникові – гарячому, паруючому – чому б не бути казковим драконом?

Зоя Шерухіна особливо зауважує, що російському фарфорові був притаманний рух: «Його образи не статичні, вони – в динаміці». Це робило російську порцеляну доволі витребуваною на світовому ринку. Настільки, що починаючи з 1825 року під неї почали з’являтися підробки. Їх виготовляли у Німеччині.

Порцелянова легенда. Український внесок

Українці зробили неабиякий внесок у створення цьо­го мистецького феномена (згадаймо вже назване Волокитине).

Це зараз ми згадуємо Межигір’я в одному лише, практично, контексті. А колись, іще далекого 1789 року, тут був заснований Казенний Києво-Межигірський фаянсовий завод, що став найбільшим фаянсовим підприємством свого часу. Він проіснував до 1875-го, залишивши по собі чимало фаянсових шедеврів, які сьогодні можна побачити на полицях музеїв.

І досі, з-поміж інших 17 українських порцелянових та фаянсових підприємств працює на Житомирщині Баранівський фарфоровий завод, заснований ще 1803 року. Тож ми маємо всі підстави на своїх теренах і далі плекати порцелянову легенду. А долучитися до її витоків можна у зовсім молодому Чорноморську, який містом став лише 1973-го, і, таким чином, є ледь старшим від музею. Попри те що місто є не надто великим (його населення – 75 тисяч городян), музей не має дефіциту у візитерах.

– Ми ще в серпні повністю виконали річний план за відвідувачами та екскурсіями, – говорить наукова співробітниця Музею образотворчих мистецтв ім.

О. Білого Людмила Деми­дова. – Деякі випадкові гості стають нашими регулярними відвідувачами, ми постійно проводимо різноманітні тематичні заходи, виставки. Третього листопада, наприклад, відкрили експозицію київського колекціонера порцеляни Володимира Щербини.

Чорноморськ – чи не найуспішніше містечко на Одещині – крім іншого, робить ставку і на розвиток туризму, часом навіть складаючи конкуренцію славнозвісній сусідці Одесі. І в цьому сенсі наче й випадково отриманий музей порцеляни є тут дуже доречним. Адже, крім гарно облаштованих пляжів, упорядкованих міських ландшафтів та закладів дозвілля, місто може запропонувати й дещо з царини високої культури та багатої історичної спадщини. А це вже заявка на невеличкий рай для туристів.