Безкоштовним сир буває лише в мишоловці. В цю просту народну істину охоче починаєш вірити, отримуючи до своєї поштової скриньки не лише «Чорноморські новини», а й безкоштовну газету, яку видає один з оді-озних депутатів обласної ради від опозиційного до України блоку. На сторінках газети, яка друкується винятково мовою окупанта, що треба розуміти як посилення московщення південноукраїнського краю, тиражується рашистська пропаганда і розпалюється міжнаціональна ворожнеча. А для багатонаціонального міста це створює вибухонебезпечну ситуацію і може мати вкрай негативні наслідки.

Вважаю доцільним підкріпити свої побоювання, проаналізувавши одну зі статей з числа за 12—18 лютого цього року. На третій сторінці цього видання вміщено допис під назвою «Пам’ятник засновникам Одеси повинен залишатися на своєму історичному місці» (тут і далі витяги з цього допису у перекладі українською для зручности української громади Одеси, якої для авторів цієї газети нема і бути не може). Згадуючи негативне для позивача рішення Одеського апеляційного адміністративного суду щодо визнання недійсним дозволу на встановлення пам’ятника російській цариці, авторка статті зауважує: «На думку представника позивача, «Одесу Катерина ІІ ніколи не засновувала» і взагалі бачила це місто як невеликий порт, а не як великий губернський центр. Але, як мовиться, їм, новим творцям історії Одеси, видніше». Спростувати думку «нових творців історії» в авторки, вочевидь, знань виявилося замало, тому вона з цього приводу сором’язливо промовчала.

Далі читаємо: «Містяни натомість обурені цирком, який влаштовується в Одесі заїжджими дилетантами від історії». Якщо місце народження здатне впливати на якість продукованих думок, то, вочевидь, його справді варто враховувати задля остаточного вирішення у ставленні до їхнього автора. Проте сумніваюсь, що біженці з підмосковних «дєрєвєнь», які прибували свого часу до Одеси разом з переселенцями з інших країв Европи, мали ліпші розумові здібності, ніж переселенці, скажімо, з Поділля чи Галичини. Авторка статті забула при цьому вказати місце свого народження і своїх предків, хоча все вказує про приналежність до московської діяспори. А щодо «заїжджих дилетантів», то знаних і поважних істориків Олександра Музичка, Олександра Болдирева, Тараса Гончарука та інших, ні до «заїжджих», ні до «дилетантів» аж ніяк не зарахуєш — вони народилися в Одесі і в своїх публікаціях неодноразово висловлювалися проти увічнення в українському місті Одесі постаті, яка випила чимало української крови, маючи при цьому вельми сумнівну репутацію як жінка, і яка справді нашого міста ніколи не засновувала, про що неодноразово писали навіть деякі московські історики.

Нижче наведу цитату краєзнавця Олега Губаря, рупора московського бачення на літопис нашого понад шістсотлітнього міста: «На сьогоднішній день ми бачимо судовий процес, який ображає будь-якого одесця». Тут заслуговує на увагу останнє слово, яким часто маніпулюють апологети «руССкаго міра». Московська нацменшина Одеси, яка за переписом 2001 року має лише 29% від усього населення міста (а станом на тепер, певен, ще менше), вважає правильним називати одесцями, або, як вони кажуть, «настаящімі адісітамі», лише тих містян, які розділяють їхні симпатії до цінностей «руССкаго міра». Усіх інших вони впевнено називають «заїжджими дилетантами, які влаштовують у їхньому місті цирк». Небажання помічати зміни, які завдяки рашистській агресії відбулися в свідомості усіх етнічних груп багатонаціональної Одеси, невміння тверезо оцінити своє місце в етнічній структурі міста, невизнання за іншими народами, що населяють Одесу, права на власну самобутність, що можна кваліфікувати як розпалювання міжнаціонального конфлікту, зрештою обернеться проти них самих.

Насамкінець торкнуся розлогої цитати політика Віктора Баранського, в якій він висловлюється «категорично проти того, аби заїжджі гастролери нам диктували, яким пам’ятникам у місті бути, якими вулицями містянам ходити» і в якому висловлює думку, що «кожен регіон має право на своїх героїв, свою історію». Тут спостерігається не лише вже звична для московітів шизофренія, що має вираження в називанні всіх, хто не розділяє їхніх цінностей, «заїжджими гастролерами», а й один з прийомів рашистської пропаганди, адже сказано не «народ має право на своїх героїв», а «регіон». Ймовірно, цей депутат розуміє, що «адісіти», які складаються з різних етнічних груп, на роль «народу» не підходять — цього «жарту» ніхто не зрозумів би, тому вважав за доцільне вжити слово «регіон», маючи на увазі, вочевидь, примарну Новоросію, яка, слід йому нагадати, сконала, так і не народившись, 2014 року, виявившись таким самим фейком, як і байка про «засновницю Одеси». Як регіон, населений переважно українцями, може мати чужих героїв замість своїх, той депутат не уточнив. Українці, поляки, болгари, греки, італійці, румуни, німці, чехи, французи, албанці, росіяни, араби, ґаґаузи — хто тільки не жив і не живе в Одесі. І в кожного народу свої герої. І якщо ті герої працювали на благо нашої землі, мешканці Одеси встановлять їм пам’ятники чи назвуть їхніми іменами вулиці незалежно від місця їхнього народження чи етнічного походження. Але якщо ті герої заподіяли кривду українцям, то українці на правах господаря цієї держави чинитимуть справедливий опір увічненню таких постатей на постаментах. Представникам національних меншин, зокрема тим, хто поширює в Одесі свою безкоштовну пропаганду, це варто розуміти.

Апофеозом цього промивання мізків моїм землякам стало невідомо до чого вплетене сюди ще й мовне питання — напевно, рашистським пропагандистам спокою не дає державна мова, яка досі ще так-сяк животіє у нашім краю. Вищезгаданий депутат ставить Україні в приклад у вирішенні цього наболілого питання Швейцарію: «Яскравий приклад — Швейцарія, де розмовляють чотирма мовами і цінують культурні традиції усіх 26 кантонів, але це нікому не заважає будувати успішну країну». Одразу виникають питання про освіту цієї особи, бо людина з вищою освітою ніколи не поставить в один ряд унітарну моноетнічну державу, якою є Україна, з поліетнічною конфедерацією, якою є Швейцарія.

Також я ніяк не збагну, чому особи з промосковською орієнтацією за всієї любови до свого «старшого брата» та його цінностей ніколи не пропонують Україні вирішити цю проблему так, як це робиться в РФ. А робиться це там так, що за всієї етнічної строкатости тієї держави, зітканої з земель близько двох сотень народів, усі громадяни зобов’язані володіти однією (!) державною мовою і в певних ситуаціях послуговуватися лише нею, будучи змушеними при цьому залишити свої рідні мови для вжитку тільки в обмеженому колі. Чому ж глашатаї опо-блоку не бажають перейняти досвід своєї улюбленої країни у вирішенні мовного питання в Україні? Бояться бути висміяними через брак розумових здібностей у вивченні державної мови? Надто пізно вже боятись, коли вся країна вже давно зрозуміла, на кого працює ця п’ята колона і чиї інтереси захищає, борючись проти українців на українській землі.

Говорячи ж про Швейцарію, все ж варто зазначити, що це добровільне об’єднання земель чотирьох народів — німецького, італійського, французького і ретороманського, а де чотири народи, там, звісно, й чотири мови, кожна з яких має офіційний статус у певних кантонах з відповідним етнічним складом.

Може, пан Баранський готовий сказати, де в Україні розташований московський «кантон»? Чи йому з цього питання треба проконсультуватися з Путіним? Я б радив цьому панові не марнувати час і не вигадувати казок, а звернутися до офіційної і відкритої інформації останнього перепису населення, аби переконатися, що в усіх (!) регіонах України, крім Криму, абсолютну більшість населення становлять саме українці. Особам із нахилом до сепаратизму варто було б нарешті затямити, що і на Львівщині, і на Луганщині, і на Закарпатті з Полтавщиною та Одещиною живе один народ. І якщо цьому народові якийсь там московський пропагандист, який має нахабність говорити від імені усіх мешканців Одеси, намагається нав’язати швейцарський сценарій розколу, то нехай сам спершу продемонструє свою «Швейцарію» в дії — почне послуговуватися мовою держави, прапорець якої носить на одвороті своєї маринарки.

Насправді, приклад поліетніч-ної Швейцарії, де кожна з чотирьох мов має рівні права, куди доцільніше пропонувати багатонаціональній РФ, де одна мова пригнічує сотні мов, прирікаючи їх на забуття й зникнення. Власне, якщо РФ та її п’ята колона в Україні розглядають Україну як частину свого «міра», то українська мова повинна так само зникнути разом з українським народом, як це вже сталося із десятками мов та їхніми носіями в тюрмі народів. Ось чому Україні нав’язують московську мову під швейцарським соусом. Не маючи навіть московського «кантону», в якому можна було б легально брехати мовою Путіна, такі прагнуть змосковщити Україну від Сяну до Дону, перетворивши її на колонію «руССкаго міра». Україна — не Швейцарія і не РФ. За структурою етнічного складу Україна майже тотожна Польщі, Швеції, Литві, Чехії чи Нідерландам, де одну державну мову зобов’язаний знати кожен громадянин. Тож саме шляхом цих країн і варто йти Україні.

Бідолашні носії «руССкаго міра» бідкаються, що питанням демонтажу пам’ятника катам українського народу чи намаганням повернути українській мові належні їй права в Україні вноситься «розкол у суспільство» і є спробою політиків «переключити нашу увагу з власних невдач, штучно створюючи проблеми з історичних і культурних відмінностей регіонів», проте сором’язливо замовчують ту очевидну річ, що не хто інший, а саме вони розколюють країну з однією державною мовою нав’язливою, алогічною та антизаконною двомовністю, не вміючи при цьому свої власні «відмінності», які дивовижним чином цілком збігаються з «подібностями» іншої держави, відрізнити од цінностей українського народу та Української держави.

Політична боротьба — нормальне явище для демократичної держави, але коли йде боротьба не стільки за своє місце на політичній шахівниці, скільки проти держави і народу, який цю державу репрезентує, то, гадаю, цікавість спецслужб до таких фігур була б цілком резонною.