Сьогодні, двадцять першого лютого, в усьому світі відзначається Міжнародний день рідної мови. Його відзначають з 1999 року з метою захисту мовного й культурного різноманіття. За даними ЮНЕСКО, у світі існують близько 6000 мов. Тільки в Європі небезпека загрожує понад тридцяти мовам, а тринадцять із них перебувають на межі зникнення.

В Україні живуть понад 130 національних меншин – носіїв 79 мов. Згідно зі ст. 10 Конституції України, «державною мовою в Україні є українська мова». Вона є рідною більше, ніж для половини громадян України. Згідно з переписом 2001 року, 46% населення одеського регіону вважають рідною мовою українську, 42% — російську, 12% припадає на інші мови. Мовний склад Одеської області відрізняється більшою різноманітністю. У південній (бессарабській) частині області, крім російської та української, поширені молдавська, болгарська, гагаузька мови.

Всупереч уявленням про «другорядність» мовного питання, йдеться про одну зі складових ідентичності нації. Україна без рідної мови не може існувати, як не може існувати Франція без французької або Росія – без російської. Це розуміли й українські патріоти, які століттями вели запеклу боротьбу за свою мову.

Назад, до коріння!

Дев’ятнадцятого березня 1917 року в Одесі відбулося Українське Віче, котре зібрало більше тисячі одеситів. Звучали вимоги територіальної автономії України, визнання Одещини українським краєм і українізації освіти. Цього ж місяця створюється культурно-політичний центр «Український дім», видається журнал «Українське слово», організовано Спілку української молоді та воєнізовану молодіжну організацію «Одеська Січ». Тринадцятого квітня була створена Губерніальна українська Рада, у якій провідну роль відіграли українські соціал-демократи й есери, головою було обрано В. Чеховського. З квітня на Одещині почав формуватися рух за українізацію армії, якою зайнялася одеська Українська військова рада. У червні створюються українські армійські роти, а у серпні сформовано Український гайдамацький курінь. Близько шести тисяч військових, які підтримали Центральну Раду, були зведені в Одеську гайдамацьку дивізію. Наприкінці червня в Одесі пройшов національний з’їзд, що зібрав понад 200 делегатів. На ньому було підтримано політику подальшого впровадження української мови і культури у різні сфери життя Одеси.

1927 року 97% українських дітей навчалися українською мовою. Цей показник не перевершено і сьогодні. Україномовні театри 1931 року становили 3/4 усіх театрів в Україні; у

20-ті роки в Одесі відкривається Український театр ім. Т.Г. Шевченка. Стрімко зросла кількість української преси.

Єврейський письменник Володимир Жаботинський так писав про Одесу того періоду: «Даже если это был город России, и в мое время очень русифицированный по языку, все же Одесса никогда не была действительно русским городом... особенно если учесть, что более половины так называемых русских были украинцами, людьми настолько же далекими от русских, как американцы от британцев или ирландцев».

Одесити з симпатією і схваленням поставилися до політики українізації, завдяки якій культура в Україні зробила важливий крок на шляху до світового художнього процесу. Однак на початку 1930-х українське відродження почали поступово згортати. А 1938 року вже вийшла постанова Раднаркому УРСР про обов’язкове викладання російської мови у всіх неросійських школах. Процес відродження українського суспільства, що став логічним продовженням національного руху XIX – початку ХХ століть, був перерваний.

З «відлиги» і до «перебудови»

Українська національна ініціатива в Одесі активізувалася в роки хрущовської «відлиги». А найвищий розквіт українського руху в Одесі припав на 60-70-ті роки. Його учасники стали пропагувати українську мову, відроджувати народні традиції й пам’ять про діячів української культури, що були забуті й заборонені при Сталіні. А коли 1966 року в парку

Т. Шев­ченка з’явився пам’ятник Кобзареві, він одразу ж перетворився на місце паломництва українських активістів. Вони збиралися біля пам’ятника щороку 22 травня, спілкувалися, читали вірші. Дата була обрана не випадково: саме цього дня 1861 року прах поета був перевезений з Росії на батьківщину.

У середині 80-х розпочалася «перебудова». В Україні вона супроводжувалася новим витком інтересу до вивчення історичної та культурної спадщини. В авангарді цих подій була й Одеса. Саме в цей період тут створюються громадські організації «Одесский Мемориал» і «Народный союз содействия перестройке». Під тиском демократичних сил Верховна Рада УРСР 1989 року ухвалює Закон про мову, згідно з яким українська мова одержала статус державної. Активізація політичного життя призвела до стрімкого зростання національної свідомості українців. А ухвалена 16 липня 1990 року Декларація про державний суверенітет України проголосила право народу самостійно вирішувати свою долю.

Тож, як би кому не хотілося іншого, Одеса всім своїм минулим доводить свою причетність до української історії та культури. Так, наше місто – багатонаціональне. Усьому світові відома Одеса єврейська. Це особлива мова, гумор, література. По праву існує Одеса болгарська, адже до визволення Болгарії від турецького панування саме у нас знаходили притулок найкращі мислителі цієї країни – Іван Вазов, Христо Ботєв, Дімітр Мутєв. Рівною мірою можна казати, що Одеса – німецька, італійська, французька, польська... Таке місто. У ньому живуть представники понад ста народів. Але ж український погляд на Одесу донині з незрозумілих причин вважається дискусійним. В одних ця точка зору викликає невдоволення, в інших (і таких більшість) – симпатію. Тим часом, чи не в половини одеситів українські прізвища, а козацьке коріння є майже в усіх. Згідно з деякими опитуваннями, тільки 5-10% одеситів вдома розмовляють українською. Що це означає? Та зовсім нічого! Більшість із нас були, є і будуть українцями.