Минулої суботи з Брюсселя надійшла справді радісна новина. На офіційному сайті НАТО, у розділі, присвяченому розширенню Альянсу, з’явився такий текст: «На даний момент чотири країни-партнери задекларували своє прагнення (aspirations) до членства в НАТО: Боснія і Герцеговина, Грузія, колишня Югославська Республіка Македонія та Україна».

Отже, ми — в групі країн-претендентів. Якщо зазирнути в історію, то більшість країн вступала до Альянсу групами. 1949 року 12 держав стали його засновниками: Бельгія, Велика Британія, Данія, Канада, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США, Франція. 1952-го у НАТО вступили Греція і Туреччина; 1999-го — Польща, Угорщина і Чехія; 2004-го — Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія; 2009-го — Албанія і Хорватія. І лише три країни із 29 нинішніх членів Альянсу приєднувалися до нього індивідуально — Федеративна Республіка Німеччина (1955), Іспанія (1982) і Чорногорія (2017). Що ж, не будемо порушувати традицію, хоч попереду — неоране поле роботи.

На згаданій сторінці міститься пояснення про статус «країни-аспіранта» (Aspirant country), під який відтепер підпадає Україна: «Країни, які задекларували інтерес у приєднанні до Альянсу, спершу отримують запрошення долучитися до Інтенсифікованого діалогу з НАТО щодо їх прагнення до членства та пов’язаних із цим реформ».

Зауважимо, досі в Альянсі відмовлялися офіційно визнати прагнення України до набуття членства в ньому. До вчорашнього дня на сайті НАТО стверджувалося, що Україна «не має формальних прагнень до членства».

Так воно й було насправді, адже після того, як Янукович 2010 року, на догоду Росії, переписав закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої полі-тики» та на законодавчому рівні закріпив позаблоковий статус держави, знявши перспективу вступу до Північноатлантичного договору, мовчанка з боку офіційного Києва тривала цілих 7 років!

Здавалося, після перемоги Революції Гідності прийняття закону, де буде чітко сформульована мета України на вступ до НАТО, — справа кількох тижнів, але чомусь мовчали ще три роки. Спочатку… не хотіли дратувати Путіна, а у грудні 2014-го внесли зміни до закону «Про основи національної безпеки України» у досить розпливчатій редакції: «поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації». Тобто наша мета — не членство у НАТО, а «досягнення критеріїв». Чому не поставити ціль, зрозумілу нашому суспільству, нашим партнерам по НАТО, і рухатися до неї? Українська практика показує, що ілюзорних критеріїв можна намагатися досягати десятки років, щось робити, щось імітувати, а за щось і не братися. Але ж час працює проти нас.

Й аж 8 червня 2017 року Верховна Рада на законодавчому рівні затвердила, що зовнішньополітичною метою України є вступ до Північноатлантичного альянсу. За це рішення проголосували 276 народних депутатів. Автори пояснюють, що після анексії Криму Росією та розв’язання війни на Донбасі вступ до організації, яка гарантує колективну безпеку своїм членам, — найефективніший захист.

Законопроект ініціювали Голова Верховної Ради Андрій Парубій, віце-спікер Ірина Геращенко, депутати Мустафа Найєм, Ірина Фріз, Ольга Белькова, Олексій Скрипник, Юрій Береза, Борис Тарасюк і голова Комітету ВР у закордонних справах Ганна Гопко. Запам’ятаймо прізвища парламентарів, для яких «Не словом, а ділом!» — не пустопорожнє гасло для передвиборного білборду.

Минулої суботи був також оновлений розділ офіційного сайта НАТО, присвячений Україні. В нього, нарешті, додали блок про рішення Верховної Ради від 8 червня щодо членства в Альянсі як стратегічної мети нашої держави. Досі цього блоку на сайті не було.

Віце-прем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе пояснила, що в п’ятницю відбулися її переговори з цього приводу із заступником генсека НАТО Роуз Геттемюллер. За підсумками цих перемовин в Альянсі погодилися визнати рішення України.

«Від визнання амбіцій до членства — довгий шлях (що складається із) насамперед внутрішньої роботи, але ми можемо його успішно пройти, якщо будемо цілеспрямовано змінювати країну відповідно до демократичних, соціальних, економіч-них, політичних і, звичайно, військових принципів та підходів НАТО», — зауважила віце-прем’єрка.

Скажу вам, що Одеса таки фартове місто на шляху України до Альянсу. В понеділок у нас стартувало засідання Міжпарламентської ради Україна—НАТО, а наприкінці тижня вже отримали не остаточний, але надзвичайно знаковий сигнал із Брюсселя. Голова Одеської ОДА Максим Степанов запропонував, щоб саме наше місто прийняло Парламентську асамблею НАТО, яка вперше відбудеться в Україні в 2020 році.

Ірина Фріз, голова постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській асамблеї НАТО, в ефірі одеського телеканалу «Думська.TV» заявила: «Приємно здивована рівнем підтримки євроатлантичної інтеграції — 66% за результатами телефонного опитування під час програми. Браво, Одесо! Це вибір мирного майбутнього, свободи та добробуту, демо-кратії».

І трохи гендерного, не тому, що це модно, а тому, що актуально.

Оксана Юринець, народний депутат України: «Військова справа давно перестала бути суто чоловічою. Україна зараз на собі перевіряє загальносвітові тенденції. Kоли мілітарними питаннями, питаннями безпеки, протидії збройній агресії дедалі частіше займаються жінки. Засідання Міжпарламент-ської ради Україна-НАТО в Одесі — яскравий приклад. Ірина Геращенко разом із Райнелл Андрейчук — співголови ради, Ірина Фріз — голова постійної делегації ВР України у ПА НАТО (а наше з Ольгою Бельковою доповнення робить делегацію на третину жіночою), Іванна Климпуш-Цинцадзе — віце-прем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. У самій ПА НАТО заступник голови — також жінка — глибокий сим-патик України Раса Юкневічене. Жодним чином ні на що не натякаю. Просто констатую факти».

Я також не натякаю, але у більшості країн НАТО оборонні міністерства традиційно очолюють жінки. На запитання, кого з наших генералів бачу на посту майбутнього міністра оборони, скажу відверто: важко відповісти, не видно переконливої кандидатури. А ось серед українських жінок-політиків бачу аж три особистості (в алфавітному порядку) — Ірина Геращенко, Іванна Климпуш-Цинцадзе, Ірина Фріз. Цивільний міністр оборони навів би порядок в Авгієвих конюшнях лампасної братії. Про що я? Перед очима — намети серед калюж, у яких живуть наші солдати на полігоні «Широкий лан». Ті фото облетіли весь інтернет. Це не війна, а самодурство якогось совкового «камандіра» і його вищих начальників.

Двері НАТО для нас відчинені. Як би наше домашнє завдання не називалося — аспірантура, ПДЧ чи Інтенсифікований діалог — у ті двері Україна ввійде лише тоді, коли завдання буде виконане. Там нікого не обдуриш. Слід зрозуміти, що ключ від цих відчинених дверей схований не в Брюсселі, ба навіть не в Москві — шукати його потрібно в Україні, в Києві, на вулиці Банковій.

Те, що все залежить «від нас з вами», «кожного з нас» чи «громадянського суспільства», — так, справді залежить, і ми готові. Але найбільше це залежить від політичної волі вищого керівництва країни. Бо йдеться не лише про приведення збройних сил до стандартів НАТО (тут якраз усе гаразд), а йдеться про справжні, а не бутафорські реформи, йдеться про суди, про боротьбу з корупцією, яка для України є значно більшою небезпекою, ніж Путін.