Ні, не ту, що з анекдотів і гуморесок – живописну фольклорну одеситку, а реальну Софію Семенівну Смірнову, яка померла 9 лютого 2018 р. у віці 86 років. На момент написання цього матеріалу вже минули сакральні і дев’ять днів, і сороковини, а тіло небіжчиці так і не було передано землі. Воно й досі залишається в морзі Одеського обласного бюро судово-медичної експертизи.

Поневіряння після смерті

Тримають тіло у трупарні не тому що, незважаючи на самотність старенької, бо вона ніколи не була одружена і дітей не мала, ховати її нікому. Зрештою, в місті Корольові (Підмосков’я) мешкає її єдина рідна душа – сестра Лідія Семенівна. А в Одесі є люди, з якими за багато років вона зріднилась, навіть стала хрещеною матір’ю для Соні, онучки одного з її колег по роботі в ЧМП Олега Шеметова. Про дружні стосунки покійної сестри з родиною Тетяни та Олега Шеметових Лідія Семенівна знала. А зважаючи на свій поважний вік – 81 рік – та слабке здоров’я сама приїхати на похорон не змогла. Але зробила все від неї залежне, аби вони відбулись на належному рівні.

Вже 10 лютого нотаріус Ко­ро­льовського нотаріального округу Московської області Тетяна Шевчук посвідчила довіреність на ім’я Олега Тимофійовича Шеметова. В документі, зокрема, зазначено, що довірителька уповноважує його вести від її імені всі справи – від «оплати похорону» до «дій, передбачених законодавством, необхідних для охорони спадщини та управління нею». Довіреність з Росії до Одеси прямувала поштою два тижні. За цей час родина Шеметових обійшла всі інстанції, до яких належало звернутись, аби похорон відбувся належним чином. Побували в Бюро судмедекспертизи, у Малиновському райвідділі поліції, прокуратурі. Але, зрештою, на них чекала…

Поліцейсько-прокурорська «гойдалка»

12 лютого я вперше звернувся до Малиновського райвідділу поліції із заявою про наявність у Софії Семенівни рідної сестри, – розповідає Олег Шеметов. – А одразу після одержання довіреності з Росії я прийшов до начальника відділу поліції вдруге. Написав заяву з проханням надати мені паспорт та свідоцтво учасника бойових дій померлої, аби організувати її поховання. До заяви додав копію довіреності від сестри покійної з нотаріально завіреним перекладом українською мовою. Мені пообіцяли, що нададуть відповідь протягом трьох діб, бо йдеться ж про померлу особу…

Втім, ні через три дні, ні через­ п’ять Олег Шеметов відпові­ді­­ від поліціянтів не дочекався. 6 березня звернувся до них в черго­вий раз. І паралельно – до Одеської місцевої прокуратури № 2 (Малиновськой район), і знову – тиша.

Ми всі чекали якогось дива від так званого «оновлення» колишньої міліції, перейменованої в поліцію, а дочекались суцільного розчарування. Історія з організацією поховання Софії Смірнової – яскравий приклад байдужого, навіть нелюдського, ставлення чиновників у погонах як до живих, так і до померлих. Бо перші після зустрічі з ними переживають підвищений тиск і стрес, а другі змушені місяцями перебувати в морзі…

Знадобився не один тиждень, щоб Олег Шеметов отримав відповідь-відписку на своє перше звернення. Не буду детально зупинятись на некоректному оформленні цього документу, надісланого, виявляється, ще 13 лютого. А от про що в ньому йдеться, скажу. Зокрема, у відповіді написано, що «…в провадженні СВ Малиновського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області перебувають матеріали кримінального провадження, яке розпочато за фактом природної смерті Смірнової Софії Семенівни 19.09. 1931 року народження.

Що стосується видачі або невидачі дозволу на поховання Смірнової С.С., вам необхідно звернутися до Одеської місцевої прокуратури № 2».

В Малиновській прокуратурі нагальності у вирішенні питання з погребінням покійної теж не побачили. А тому, не дочекавшись і прокурорської відповіді, 13 березня подружжя Шеметових вже втретє прийшло за відповіддю до цієї установи. Чесно кажучи, мені просто не вірилось, що намагання виконати християнський обряд, віддавши останню шану близькій людині, може наштовхуватись на такий шалений спротив бюрократичної машини. Стверджую, що і в поліції, і в прокуратурі, посадові особи діяли за формулою «чим заявнику гірше, тим нам ліпше». І сумніваюсь, що хтось із них задумувався про репутацію структур, яким держава довірила право впливати на долі громадян. Так от, 13 березня черги із відвідувачів у Малиновській прокуратурі не спостерігалось. Тож молодий прокурор Андрій Омельченко, якого ми зустріли в холі, не гаючи часу, запросив Шеметових до кабінету. І вже в першу хвилину розмови безапеляційно заявив, що надана ними довіреність його не влаштовує:

«На цьому документі має бути підпис посольства РФ в Україні, щоб він мав юридичну силу на території нашої держави. Без цього я взагалі можу вважати надану вами довіреність підробкою!»

«Але ж за Гаазькою, а також Мінською конвенціями про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, які 22 січня 1993 року підписала низка держав, серед них Україна та РФ, додаткового посвідчення, тобто легалізації, ця довіреність не потребує. Чому ж ви її вимагаєте?» – спробували з’ясувати Шеметови. Але не вийшло. Юний прокурор був як скеля:

«Я, як прокурор, працюю лише за законом. Так буде працювати і поліція. І доки пред’явлений вами документ не буде завірений належним чином, він вважатиметься підробкою. Бо я ж не експерт, і мені потрібен апостиль посольства РФ… »

Далі Андрій Омельченко спробував обґрунтувати свою вимогу жахливими махінаціями з нерухомістю та іншими цінностями саме через сфальшовані документи. І так живописав підступність шахраїв, ніби бачив перед собою не поважне інтелігентне подружжя, а новоявлених українських Боні і Клайда. Розповів і про те, що тепер, після Революції гідності, «прокуратура не здійснює функцію допомоги громадянам в плані ознайомлення їх з цивільним правом»; поскаржився, що йому не заплатять за те, що він буде робити документи заявникам, а тому немає ніякого інтересу цим займатись, та й взагалі, не прокурорська це функція…

Говорив прокурор довго і палко, зрештою порекомендував Шеметовим їхати прямо до Києва, прийти в посольство РФ і якщо у них «є там брати, свати, куми», спробувати апостилувати документ. А вже після того, якщо він повірить посольським печаткам, можливо, заявники й отримають прокурорське «добро» на поховання небіжчиці.

Переповідати всю розмову у прокурорському кабінеті немає сенсу. Бо це буде суцільна розповідь про чиновницький апломб, зверхність і цинізм. Не вірите? Судіть самі з такого прикладу. Коли з’ясували, що на виконання прокурорської вимоги знадобиться багато часу, Тетяна Шеметова аж зойкнула:

«Але ж Соня вже другий місяць в морзі, скільки ж їй там ще перебувати?!»

Прокурор лише посміхнувся:

«Нічого страшного. Деякі тіла там по півроку лежать».

Був би він таким незворушним і цинічним, коли б йшлося про близьку йому людину?...

Мабуть, добре, коли правоохоронці і пильні, і вимогливі. Але вимогливість і забаганка – речі різні. У будь-якому разі вимоги, поставлені прокурором Омельченком заявнику Шеметову, якраз більш схожі на забаганку. Цю думку підтвердили і в Головному територіальному Управлінні Мінюсту України в Одеській області, і в представництві МЗС в Одесі, куди доведені до відчаю літні люди вимушені були звертатись по консультацію. Фахівці обох цих установ в один голос заявили: наявна довіреність додаткової легалізації не потребує.

Похорон відкладається

На невизначений строк. Бо без дозволу правоохоронних органів тіло з моргу забрати не можна. Отримати ж дозвіл виявилось теж майже неможливим. Поліція чекає відмашки від прокуратури, прокуратура висуває нереальні вимоги – коло замкнулось. А днями намалювалась ще одна колізія. Олег Шеметов, нарешті, отримав відповідь на своє звернення від Малиновської прокуратури за підписом першого заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 2, радника юстиції Р. Бершавського. Щоравда, незважаючи на продемонстровані педантичність та вимогливість до документів, самі прокурорські до власних документів не такі прискіпливі. Дата, вказана на листі – 15 березня 2017 року. Тобто, прокурори дозволяють собі помилятись на цілий рік! А далі читаємо по тексту: «Установлено, що слідчим МВ Малиновського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області здійснюється досудове розслідування, яке розпочато за фактом природної смерті Смірнової Софії Семенівни, передбаченою ч.1 ст. 115 КК України». І тут вже не до сміху, бо вказана стаття Кримінального кодексу – це про вбивство, а не про природну смерть. От і думай: чи прокурори не знають законодавства, чи це чергова описка, як з датою?

У своїй відповіді пан Бершавський зазначив, зокрема, і таке, що «…згідно с. 43 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 07.10.2002 року, довіреність, отримана на території держави-учасниці конвенції, приймається на територіях інших країн-учасниць конвенції з наданням нотаріально завіреного перекладу тексту довіреності».

А саме таку довіреність з нотаріально завіреним перекладом і пред’являли Шеметови в прокуратурі. Питання: чому так наполегливо прокурор Андрій Омельченко посилав літніх людей до Російського посольства, коли його керівник сам пише, що ніякі додаткові печатки на довіреності не вимагаються?

А може, винна в усьому залишена небіжчицею у спадок однокімнатна «хрущовка», на яку хтось чужий накинув оком? Бо сподівався, що старенька зовсім самотня, і претендентів на спадщину немає... Сусіди небіжчиці, до речі, чули, як в опечатаній квартирі хтось буває ночами. Хто?...

Тим часом, родина Шеметових вимушена була звернутись по допомогу до адвокатів – Інни Мажеру та Олександра Вор­суляка. І, здається, справа потроху зрушила з мертвої точки. Зокрема, заступник начальника слідчого відділу Малиновського ВП С. Кірникчі повідомив адвокатам, що розслідування справи за фактом природної смерті тьоті Соні завершено. «Змилостивився», нарешті, й прокурор Омельченко – 20 березня видав адвокату дозвіл на поховання…

Коли і як скінчиться ця важка і сумна історія, передбачити складно. Особливо зважаючи на те, що з 15 березня в силу вступили зміни до КПК України, які, на думку експертів, можуть ще більше ускладнити і без того не просту процедуру поховання небіжчиків. Поживемо – побачимо.