Щороку 19 червня у Придністров’ї проводяться жалобні заходи, приурочені пам’яті та скорботі за загиблими у Бендерах.

Бендери — єдиний населений пункт невизнаної Придністровської Молдавської республіки, розташований на правому березі Дністра. 26 років тому бої за нього стали кульмінацією збройного протистояння армії та органів правопорядку Молдови і придністровських сепаратистів, підтримуваних російською 14-ю армією.

Але це не тільки день пам’яті. Саме після бендерських боїв придністровський конфлікт увійшов у стадію «замороження», а російські військові отримали правові підстави (хай і неоднозначні) перебувати на лівому березі Дністра. Тому 19 червня для придністровської влади — привід укотре заявити про незмінність курсу на побудову незалежної держави. З подальшим входженням до складу Росії.

Навряд чи риторика лівобережних політиків істотно зміниться й цього року, хоча за останні місяці в переговорному процесі з урегулювання конфлікту відбулися помітні зрушення. На тлі чергового загострення на Донбасі та безвиході, в якій опинився «мінський процес», придністровське врегулювання зовні виглядає як «історія успіху».

Принаймні представники ОБСЄ досить оптимістично оцінили підсумки чергового раунду Постійної наради з політичних питань у рамках переговорного процесу з придністровського врегулювання, який відбувся в Римі 29—30 травня.

Спецпредставник ОБСЄ Франко Фраттіні за підсумками Римської зустрічі заявив, що 2018-й може стати історичним для процесу врегулювання конфлікту в Придністров’ї. А голова місії ОБСЄ в Молдові Майкл Скенлан пішов ще далі, заявивши, що вироблений підхід, орієнтований на результат, «дозволяє реалістично говорити, що ми рухаємося шляхом до остаточного вирішення конфлікту».

Наскільки реалістичний

оптимізм чиновників ОБСЄ?

Постійна нарада, або формат «5+2» (Молдова і Придністров’я — сторони переговорів, Україна, Росія, ОБСЄ — гаранти переговорного процесу, ЄС і США — спостерігачі), працює з 2005-го. За цей час уже не-одноразово виникала ситуація, коли здавалося, що Кишинів і Тирасполь почнуть діалог. Так було у 2011—2012 роках, коли відбулося кілька зустрічей між прем’єр-міністром Молдови Владом Філатом і президентом невизнаної ПМР Євгеном Шевчуком. Але «концертно-футбольна» дипломатія (низка зустрічей проходила під час концертів або футбольних матчів) закінчилася черговим охолодженням.

Із квітня 2014-го впродовж двох з лишком років зустрічі у форматі «5+2» взагалі не проводилися. На перший план світового порядку денного вийшла «українська криза». Однак на початку червня 2016-го у Берліні чергова зустріч усе-таки відбулася. І за її підсумками було підписано протокол, згідно з яким сторони взяли на себе зобов’язання вирішити низку спірних питань. Серед них — охорона довкілля в басейні Дністра, питання апостилювання (підтвердження юридичної сили) придністровських дипломів, використання автомобілів із номерними знаками, виданими у Придністров’ї, телекомунікацій та зв’язку, кримінальних справ, порушених у Молдові проти придністровських чиновників. Усі заходи планували виконати впродовж шести тижнів.

Говорили про тиск західних партнерів на молдавську сторону і по-літичний реверанс у бік Німеччини, що головувала в ОБСЄ у 2016 році.

Шість тижнів, відведені на виконання протоколу, промайнули без результату. І здавалося, що на Берлін-ський протокол чекає доля решти таких самих документів.

Але наприкінці 2017-го сталися події, які, власне, і примусили говорити про прорив. 18 листопада, у присутності закордонних дипломатів, прем’єр Молдови Павло Філіп та президент невизнаної ПМР Вадим Красносельський відкрили рух мостом через Дністер між селами Гура-Бикулуй і Бичок. Міст, висаджений у повітря 1992-го, відновили на початку 2000-х, але так і не відкрили.

Далі — більше. 25 листопада в Бендерах політичні представники сторін — віце-прем’єр Молдови Георге Белан та міністр закордонних справ ПМР Віталій Ігнатьєв — підписали відразу чотири протоколи.

Перший стосується апостилювання дипломів про освіту, які видають у Придністров’ї. Кишинів не влаштовувало, що в назві Придністровського державного університету ім. Тараса Шевченка є поняття «державний». Зрештою, дійшли компромісу: англій-ською мовою в апостилі назва писатиметься як Transdniestrian Taras Shevchenko University, без згадування State.

Ще один протокол регулював функціонування у Придністров’ї шкіл із викладанням румунською мовою (тобто на основі латинської графіки). Третій передбачав відновлення стаціонарного телефонного зв’язку та надання ліцензій і частот придністровському мобільному операторові «Интерднестрком». Із 2006 року між двома берегами Дністра нема прямого телефонного зв’язку, тарифи на дзвінки були завищені, придністровський «Интерднестрком» працює без молдовської ліцензії.

І, нарешті, останній, четвертий протокол стосується доступу молдовських фермерів до сільгоспугідь, які містяться на підконтрольній ПМР території.

І все це за кілька днів до Віденської зустрічі у форматі «5+2». Непоганий подарунок Австрії під кінець головування в ОБСЄ. Прикметно, що домовленості стали результатом переговорів двох олігархів — молдовського Влада Плахотнюка та придністровського Віктора Гушана.

У квітні 2017-го Кишинів і Тирасполь підписали Угоду про механізм участі транспортних засобів із Придністров’я в міжнародному дорожньому русі. Власники автотранспортних засобів із Придністров’я будуть отримувати нейтральні автомобільні номери та технічні паспорти. Їх видаватимуть на території Придністров’я у присутності представників ОБСЄ.

При всьому цьому успіх виглядає, швидше, як вдале поєднання зірок. ОБСЄ треба було довести ефективність своїх дій, і їй це вдалося. Росія, без чиєї волі керівництво Придністров’я навряд чи пішло б на поступки, хотіла проявити себе в ролі миротворця і теж може поставити собі плюсик. А правляча Демпартія Молдови та її реальний лідер олігарх Влад Плахотнюк — у виграші напередодні парламентських виборів. Захід часто критикує Молдову за високий рівень корупції. Однак, подобається це комусь чи ні, та Плахотнюк поки що контролює ситуацію в країні й здатен впливати на переговорний процес. Що він і довів. Тим більше, що перспектива перемоги в Молдові відверто проросійських соціалістів викликає більше побоювань. Не виключено, президент Молдови Ігор Додон у разі перемоги соратників по партії може запропонувати радикальніший варіант перетворення Молдови на федерацію, з надзвичайно широкими правами для Придністров’я.

Посол США в Молдові Джеймс Петтіт в ефірі телеканалу Moldova-1 зазначив: заяви про те, що Республіка Молдова нібито пішла на поступки Тирасполю, підписавши наприкінці минулого року протоколи, не обґрунтовані. «Навпаки, я бачив великий прогрес, а всі прийняті рішення насправді зміцнюють суверенітет Кишинева над Тирасполем», — заявив він.

За підсумками «історичної» Римської зустрічі досягнуто домовленості про розробку до кінця червня нинішнього року нової дорожньої карти. Її зміст поки що невідомий.

Але що дали реально Молдові досягнуті угоди?

Міст через Дністер відкритий, та чи призведе це до полегшення пересування людей і товарів, якщо придністровська сторона виставить митний і прикордонний пости?

Придністровські автомобілісти отримають нейтральні номери і молдовських чиновників допустять на територію Придністров’я, але на підставі яких документів видаватимуться ці номери? Права видає влада невизнаної ПМР, а отже де-факто молдовська влада визнає законність і цих документів, й органів, які їх видали.

Чи буде враховано при відновленні телефонного зв’язку інтереси молдовських операторів? І чи не призведе це до того, що придністровському «Интерднестркому» видадуть окрему регіональну ліцензію, яка закріпить його монопольне становище на Лівобережжі?

І взагалі, чи не веде тактика «малих кроків» і «заходів зі зміцнення довіри» до повзучої легітимації Придністров’я?

Ці та багато інших запитань виникають у молдовської експертної спільноти.

І найголовніше: поза порядком денним опиняються такі питання як виведення російських військ та озброєнь із Придністров’я, зміна формату миротворчої місії на Дністрі з військової на цивільну і, нарешті, питання політичного статусу Придністров’я. Без їх вирішення навряд чи можна серйозно говорити про якесь урегулювання.

А як оцінити позицію ОБСЄ, що ніяк не реагує на навчання, які почастішали на території Придністров’я (зокрема і в зоні безпеки) з участю придністровських військових та російського контингенту? Задля справедливості зазначимо, що й Україна як посередник у переговорному процесі теж залишила це питання без уваги.

Є питання й до молдовського керів-ництва. За 26 років так і не з’явилася чітка стратегія реінтеграції країни, де були б подані бачення процесу й той статус, який Молдова готова надати Придністров’ю. Звідси і тактика «малих кроків», ситуативні рішення з неоднозначним результатом.

Усе це необхідно врахувати Україні. Республіка Молдова — сьогодні своєрідний полігон, на якому обкатуються моделі та схеми, що згодом можуть бути перенесені й на україн-ський ґрунт.

В Україні конфлікт ще не ввійшов у стадію «замороження». Але це не означає, що його не намагатимуться «заморозити» і «придністровізувати», аби повести торованим шляхом.

Але головний урок придністровського врегулювання простий: не варто визнавати сепаратистів стороною переговорів.

Джерело: «Дзеркало тижня. Україна» (dt.ua).