|
ЗАЧУДУВАННЯ ДЕЛЬТОЮ
04.08.2018 / Газета: Чорноморські новини / № 65-66(21975-21976) / Тираж: 8525
НАЦІОНАЛЬНА КОНКУРСНА ПРОГРАМА ІХ ОДЕСЬКОГО МІЖНАРОДНОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ На ухресті дикого Сходу й цивілізованого Заходу загубився клапоть неторкнутої екзотичної землі — дельта Дунаю. Про це — фільм українського режисера Олександра Течинського (виробництво — Україна, Німеччина). «Відхурделила білогрива зимонька. На святих тепер усі сподівання, на молитви наші. Майбутнє відплило, а ми залишились. Заблукали, не потрапили на ча-рівний корабель. Завдання тепер просте: не загинути в тумані, не здохнути від холоду, не піти під лід. Не втрапити б у власні пастки. Чи ми тут всі в одній великій пастці? Бігаємо-метушимося у вузькому колі, перераховуючи зниклих». Так представлено фільм у фестивальному каталозі. Одначе насправді все виглядає трохи інакше, не так похмуро та песимістично, та й автори, далебі, мали на думці щось таки інше. Коли дивишся цю картину, мимохіть зроджуються певні асоціації з відомими колись і недавно телепроектами про далекі мандри та загублені в океані острови чи заховані в майже неприступних джунглях або в безкраїй пустелі племена. Та одразу ж і зникають, бо то була чистої води журналістика, з усіма її відмінностями від того, що звемо художнім твором. Перед нами — художньо-документальний фільм, хоч і в статусі повнометражної документальної стрічки, що вже отримала Почесну відзнаку журі Міжнародного кінофестивалю документального та анімаційного кіно в Лейпцігу й стала однією з трьох, відзначених головою журі конкурсної програми. Документальність фільму в тому, що камера крок за кроком і, як мовиться, слід у слід йде за реальними людьми в реальному часі, людьми цілком конкретними — мешканцями дельти, нашими сучасниками, з їхніми таки іменами, у їхніх житлах, за роботою та в час відпочинку, стежить за їхнім пересуванням, фіксує їхні розмови та якісь репліки, цілком побутові, на позір незначні, й усе це дає уявлення про життя, побут, думки цих людей. А художність стрічки — у її метафориці, якихось узагальненнях, в отому замилуванні красою, нібито випадкових кадрах природи, побуту. Й не лише цим, а, без сумніву, внутрішньою красою цих людей. Як каже сам режисер, «у соціумі, який я зняв, є паралелі з будь-яким суспільством. Просто в нього така форма, а суть, за великим рахунком, універсальна». Правдоподібно, пояснення цьому варто шукати в попередній професії Олександра Течинського, котрий тривалий час працював фоторепортером, й саме ця обставина сприяла успішному входженню його в кінодокументалістику. Бо вже перша його короткометражка «Сери та сеньйори», знята в Умані під час хасидської прощі, стала вельми успішним дебютом. А далі, у співавторстві, була повнометражна стрічка «Все палає» — про події на Майдані. В ті історичні дні він разом з друзями-співавторами знімав коротенькі, на 3-6 хвилин, фільми, їх розміщували на сайті відомого німецького видання «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг». Один з них, про трагедію 18 лютого, в першу добу отримав 100 тисяч переглядів та шквал коментарів з усього світу. Пізніше з тих фільмів було змонтовано повнометражну стрічку. (Все це — з офіційних даних про режисера). Втім, та ж таки журналістика, репортерство, яким Олександр Течинський віддав досить велику частку свого життя, безперечно (і за його ж таки визнанням), допомогли йому в роботі над фільмом «Дельта». Цей куточок України, властиво, півдня Одещини, що за якихось дві сотні кілометрів від великого мегаполісу та поряд з пожвавленою водною артерією Європи, захоплює уяву не менше, аніж деякі екзотичні закутини. Режисер не шукав там за екзотикою, хоч вона там є — у природних умовах та умовах життя людей фактично на воді, поряд з небезпеками. «По-дібний фільм, — каже, — можна зняти будь-де. Тут нам допомогла ріка». Ця ріка, сама природа також є діючими героями фільму. Ми бачимо звичайне щоденне буття цих людей, виповнене труднощами, які для них є повсякденням, а ми називаємо це романтикою, сповнене турбот про те, щоби вижити взимку, а влітку підготуватись до зими. Постійна важка праця, що стала способом життя. Блакитний Дунай? Вони живуть на його чисельних протоках та рукавах, і їм ніколи думати про це. Українська Венеція? Вони не проти — нехай туристи у захваті називають так їхнє містечко Вилкове, аби лишень приїздили та залишали тут копійчину, яка, певна річ, дуже знадобиться цим людям (не хочеться називати їх аборигенами) у їх непростому щоденні. У Нідерландах, Німеччині Олександра Течинського як представника України запитували: що ви зробили для того, щоби зберегти такий заповідний куточок у Східній Європі, давно всуціль обстеженій та вивченій? «А нічого не робили», — була відповідь. Анічогісінько! І ми розуміємо: якби добулись до цього куточка завзяті «перетворювачі природи» часів совка, а чи запопадливі шукачі пригод нашого вже часу, ми б не побачили, мабуть, такого фільму… Якось Олександр Течинський об’явивсь там як фоторепортер. І зрозумів, що мусить приїхати сюди знову, попри те, що неможливо ступити в одну й ту ж дунайську воду. Це було ще у січні 2007 року — робив там фотоісторію для журналу «Фокус». Познайомився з людьми. Потім — ре-волюція, війна… Подорожував, працював на Донбасі… — А думка про те, що мушу знову там побувати, жила постійно. Потім з’явився сценарій, і я зрозумів, що хочу зняти цей фільм. Дві зими поспіль приїздив сюди на два-три місяці. Чому зимою? Бо взимку у всіх там загострене відчуття, цікаво знімати людей у складних для них умовах. Вони суворі. І я суворий. Першу зиму працював разом з ними. Рубав дрова, косив очерет, заготовляв… Поведінка в кадрі цих людей дивує безпосередністю. Вони цілковито не помічають камеру, поводяться дуже вільно, природно. Як цього вдалося досягти? — Я був щиро зацікавлений розповісти їхню історію. Головне — бути відкритим. І зацікавленим. Хотіти почути, побачити все. Бути корисним і не бути тягарем та не завдавати нікому клопотів. Бути готовим до спілкування… У мене це була чітка конкретна мета. Побачити, зустріти тамтешніх людей. Не бути упередженим, скласти своє особисте враження… Особливих задач не було. Ми йшли навпомацки, як у тумані… Туман, туман… І десь там у ньому — люди. Вони не заблукають у тому густому зимовому тумані, хоч можуть надіятись лишень на себе самих, тут, серед цих проток та рукавів, серед цих високих, вище людського зросту, очеретів; вони упевнено йдуть по цій кризі, що скувала глибоку воду й часом прогинається та поскрипує в такт їхнім крокам. Вони — незвичайні, і водночас — звичайнісінькі, такі ж, як і всі, от лишень живуть у дружбі з природою, властиво, одним із нею життям. Вони так само проживають свій вік і так само відходять, п’ють добре своє домашнє вино, так само люблять, мучаться, так само сваряться… До слова, у фільмі майже нема ненормативної лексики — отого матюччя, хоча спілкуються вони не виписаними у сценарії діалогами, а своєю звичайною, повсякденною мовою. Це засвідчує їхню людську культуру, цнотливість, внутрішню красу. Та й чи можливе таке — в оточенні такої краси вживати брудних слів, що ображають людську гідність і саме звання — Людина. І що там, здавалось би, такого незвичайного, в тих краєвидах? А нам хочеться туди, до них, побачити, відчути, поспілкуватися з тими людьми, назагал не надто говіркими, трохи, дійсно, суворими, добрими та щирими. В цьому також мистецький секрет авторів. Майже всі епізоди фільму знято з близької відстані, й це створює ефект особистої присутності, дає можливість розгледіти всі деталі, краще зрозуміти задум автора. А задум простий: показати у всій красі те, що самого причарувало, дало імпульс до творчої праці. Й не дивно, що двоє місцевих мешканців під час перегляду картини заледве змогли впізнати рідні місця, зачудовані красою кожного кадру. Автор: Роман КРАКАЛІЯ
|
Пошук:
Автор
По данным Международной федерации диабета (IDF) за 2021 год, от диабета страдают 10,5% людей в возрасте от 20 до 79 лет и половина из них не знает об этом. Согласно прогнозам, к 2045 году этим заболеванием будет болеть на 46% больше — каждый восьмой взрослый или 783 миллиона человек. Эта перспектива пугающая, но не удивительная, учитывая текущую ситуацию
Під егідою Міністерства культури та інформаційної політики України, Одеська національна наукова бібліотека, Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів, Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова» за сприяння Одеської обласної державної адміністрації, Одеської обласної та Одеської міської рад, Українського інституту книги, Всеукраїнської громадської організації «Українська бібліотечна асоціація» та Всеукраїнської громадської організації «Бібліополіс» проводять Всеукраїнську виставку-форум «Українська книга на Одещині».
Останні моніторинги:
00:00 03.05.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 03.05.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 03.05.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 03.05.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 02.05.2024 / Вечерняя Одесса
|
© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2024 S&A design team / 0.012 |