Ініційований американською адміністрацією та Ізраїлем новий виток, на наш погляд, абсолютно необґрунтованої конфронтації з Іраном сьогодні зачіпає інтереси багатьох країн світу, при цьому негативно позначаючись на їх відносинах зі США та Ізраїлем.

Спочатку адміністрація Д. Трампа мала намір за допомогою санкцій скоротити «до нуля» доходи Ірану від продажу нафти, вважаючи, що ця держава стоїть на порозі «іранської весни» й американські санкції «доб’ють режим аятолл». Однак пізніше американський президент дещо приборкав свої амбіції, уточнивши, що може зробити виняток для деяких країн, як-от Південна Корея та Індія. Як випливає із заяви Мінфіну США, санкції за-проваджуватимуться у два етапи: 6 серпня і 4 листопада.

10 липня держсекретар США М. Помпео наголосив, що американська адміністрація зробить усе для того, щоб «гарантувати до-тримання іншими країнами запроваджених щодо Ірану санкцій». Виникає питання: наскільки санкції США можуть негативно вплинути на рівень видобутку та продажу іранської нафти? На нашу думку, вплинуть, і досить суттєво, через те, що практично всі великі європейські нафтогазові компанії будуть змушені піти з Ірану, зважаючи на їх залеж-ність від банківської системи Сполучених Штатів та масштаби торгівлі з ними. Відключення багатьох великих європейських компаній від фінансової системи США може спричинити катастрофічні наслідки для них. Наприклад, у французькій Total понад 90% усіх фінансових трансакцій проходять через американські банки. Незважаючи на всю свою привабливість, іранський ринок аж ніяк не можна порівняти з американським. Якщо у 2017 році загальний обсяг товарообігу країн Євросоюзу з Іраном склав 20,9 млрд євро, то зі США наблизився до 600 млрд євро. Відтак втратити американський ринок для європейських компаній набагато небезпечніше, ніж іранський. Простіше кажучи, переважна біль-шість європейських компаній залежна від американської фінансової системи, а тому змушена згортати свої справи в Ірані.

Однією з перших з Ірану пішла французька Total, припинивши розвиток проекту з розробки газового родовища Південний Парс вартістю 4,8 млрд. Третя за величиною у світі французька контейнерна судноплавна компанія CMA CGM також змушена піти з Ірану через санкції США. Про свій вихід з іранського ринку оголосила лідерка морських перевезень — датська компанія AP Moller-Maersk, яка має намір закрити всі чинні контракти до 4 листопада ц.р. Інша датська судноплавна компанія Torm уже згорнула весь бізнес в Ірані, не чекаючи листопада. Європейський гігант Siemens, який упродовж багатьох років поставляв до Ірану устаткування для видобутку нафти і газу, припинив приймати нові замовлення від тамтешніх компаній. До виходу з Ірану готуються й інші європейські гіганти, наприклад, Volkswagen та Airbus. Японські постачальники іранської нафти компанії JXTG Holdings і Idemitsu Kosan готуються до повного припинення її імпорту звідти, роз-глядаючи як альтернативні джерела Саудівську Аравію та Об’єднані Арабські Емірати.

Зношена й застаріла іранська інфраструктура видобутку нафти та газу вимагає вкладення 200 млрд дол. протягом найближчих десяти років. І зробити це могли б тільки великі європейські компанії, але вони не хочуть ризикувати й змушені піти з Ірану. Хоча В. Путін недавно і заявив про готовність РФ інвестувати в нафтогазовий сектор Ірану до 50 млрд дол., однак деякі експерти висловлюють сумнів щодо здатності російських компаній, замість європейських, оновити іранську нафтогазову інфраструктуру, оскільки Росія сама залежить від європейських нафтогазових технологій і в умовах нинішніх санкцій відчуває великі труднощі й зазнає великих збитків у сенсі нарощування нафтовидобутку, особливо на Крайній Півночі.

У 2010 році Китай підтримав американські санкції проти Ірану і скоротив імпорт нафти з цієї країни на більш ніж 25%. Втім, зараз Пекін не підтримує відновлення Вашингтоном санкцій щодо Тегерана. Будучи найбільшим імпортером іранської нафти (близько 540 тис. барелів на добу), Китай пообіцяв збільшити імпорт іранських вуглеводнів. Індія також не приєднуватиметься до санкцій США й продовжить імпортувати щодоби близько 500 тис. барелів іранської нафти. Не припинить імпорту іранської нафти (100 тис. барелів нафти і нафтопродуктів на добу) в рамках угоди «нафта в обмін на товари» й Росія. При цьому КНР, Індія та РФ роблять спроби використання у взаєморозрахунках замість долара національних валют, що практично зведе до нуля значення антиіранських санкцій США. Євросоюз також приступив до розробки колективних та індивідуальних форм торгівлі з Іраном, незалежно від долара, з метою захисту дрібних і середніх європейських компаній від американських санкцій. Отже, в разі повного застосування американських санкцій експорт іранської нафти може, в гіршому випадку, впасти наполовину, але ніяк не до нуля, що дозволить «іранському режиму» вистояти і з часом зміцнити свої позиції, оскільки ці антиіранські санкції дедалі більше негативно позначатимуться і на самих США, погіршуючи їх відносини навіть з най-ближчими союзниками в Європі.

Дотепер Іран поставляв у країни Європи близько 40% своєї нафти. Він міг би витримати режим санкцій США, якби Китай, Індія, Південна Корея та Японія збільшили імпорт іранської нафти хоча б на 20%. Однак Китай, Індія та Південна Корея наразі якраз зменшили споживання іранської нафти в середньому на 20%, а Японія взагалі повністю припинила її імпорт. Греція і Туреччина також згортають закупівлі нафти в Ірані. Якщо ця тенденція триватиме, то іранська економіка може опинитися в дуже складній ситуації. З огляду на це Тегеран веде переговори з китайськими компаніями про постачання іранської нафти у великих обсягах у КНР. Цього саме побоюються у Вашингтоні, бо збільшення закупівель Китаєм іранської нафти сприятиме зближенню Пекі-на й Тегерана в період підвищеної напруженості у відносинах США та КНР через торговельну війну між ними. При цьому можливості Вашингтона чинити тиск на Пекін вельми обмежені, оскільки обсяг торгового обороту між США та КНР перевищує 600 млрд дол., що дорівнює обсягу торгівлі з усіма країнами ЄС.

16 липня Іран звернувся до Міжнародного суду ООН з вимогою призупинити дію американських санкцій на період проведення розгляду між двома країнами. Звісно, цей символічний хід жодних наслідків не матиме. 17 липня у Вашингтоні повідомили, що США відхилили всі прохання Франції, Німеччини та Великої Британії про зняття обмежень на торгівлю їх фірм з Іраном.

23 липня президент Ірану Х. Рухані застеріг американську адміністрацію «від ігор з вогнем». У відповідь на це Д. Трамп заявив: «Ніколи більше не погрожуйте США, інакше зіткнетеся з безпрецедентними наслідками, з якими ви ніколи не стикалися за всю вашу історію». 27 липня глава Пентагону Дж. Меттіс наголосив, що США не збираються міняти владу в Ірані, але хочуть змінити характер дій країни на Близькому Сході за кількома напрямками, основними з яких є виведення підрозділів іранських ЗС із Сирії, Ємену, Іраку і припинення підтримки ліванської «Хизбулли».

Однак факти свідчать про те, що саме зміна державної влади в Ірані є головним завданням адміні-страції Д. Трампа та уряду Б. Нетаньяху. З цією метою Вашингтон і Тель-Авів посилюють проведення підривних акцій проти «злочинного іранського режиму». Наразі двопартійний орган управ-ління зовнішньополітичною пропагандою США Broadcasting Board of Governors (BBG) запускає цілодобовий мультимедійний канал на фарсі, призначений для «просвіти іранського народу». Як зазначив М. Помпео, це робиться для того, щоб «звичайні іранці в своїй країні і в усьому світі могли дізнатися, що Америка стоїть разом з ними». Одночасно американська, ізраїльська і саудівська агентури активізують свої скоординовані зусилля з проведення підривної діяльності всередині Ірану, переважно шляхом стимулювання різних сепаратистських груп та течій. Через Саудівську Аравію фінансується «визвольна боротьба арабів-ахвазів у Хузестані, белуджів з «Джунуд Алла» («Воїни Аллаха»), азерів — на північному заході Ірану, а також іранських курдів з Курдської партії вільного життя (PJAK) та Демократичної партії іранського Курдистану (PDKI), представники якої вирішили зміцнити свої позиції в провінції Рохелат, беручи в облогу міста Маріван, Банех і Санандадж. На боротьбу з повсталими курдами «іранський режим» відправив бійців Корпусу вартових ісламської революції (КВІР). Основні надії лідери PDKI покладають на підтримку США: якщо Штати допомагають іракським і сирійським курдам, то чому б їм не допомогти й іранським курдам? У червні лідер іранських курдів Мустафа Хіджра відвідав Вашингтон, щоб домовитися про програму допомоги. Можна не сумніватися, що адміністрація Д. Трампа надасть іранським курдам всіляку підтримку в їх боротьбі «за незалежність від Тегерана». Проте, на думку багатьох експертів, масового виступу названих вище етнічних груп не буде, оскільки значна частина їх представників інкорпоровані в політичну, державну та економічну сфери в Ірані.

В останні тижні й місяці Д. Трамп і М. Помпео неодноразово заявляли, що Сполучені Штати готові вести з нинішнім керівництвом Ірану діалог про шляхи врегулювання двосторонніх відносин, але спершу іранське керівництво має продемонструвати «переконливі й незворотні кроки зі зміни свого політичного курсу». Однак, на наш погляд, Іран як велика регіональна держава з давньою історією, що нараховує кілька тисячоліть, не може підкоритися зовнішньому силовому тиску. Очевидно, розуміючи це, Д. Трамп вкотре вирішив застосувати свій «фірмовий» хід: спочатку максимально зіпсувати відносини, а потім запропонувати прямий діалог для виходу з кризи, як це він зробив стосовно КНДР. Щось подібне сталося і 16 липня в Гельсінкі під час зустрічі Д. Трампа з В. Путіним, в ході якої президент США зробив спробу «повирішувати все за поняттями» і врегулювати відносини з Москвою, надавши моральну підтримку російському «вождю», для чого не було жодних підстав та передумов і що викликало шквал обурення на різних рівнях американського політичного істеблішменту, включаючи Республіканську партію.

Очевидно, в своїй багаторічній практиці Д. Трамп як підприємець навчився домовлятися навіть з найбільш непримиренними і жорсткими конкурентами. Однак цей досвід не завжди можна застосувати в політиці, й це яскраво проявилося в ситуації з Іраном. 30 липня під час спільної прес-конференції з прем’єр-міністром Італії Джузеппе Конте в Білому домі президент США несподівано заявив, що він був би «щасливий зустрітися з лідерами Ірану в будь-який час і без попередніх умов», оскільки, за його словами, «це добре для країни, добре для них, добре для нас і добре для світу». До речі, за інформацією іранської сторони, це була аж ніяк не перша пропозиція Д. Трампа зустрітися з президентом ІРІ Х. Рухані. Нібито у вересні минулого року він кілька разів пропонував провести таку зустріч у кулуарах Генасамблеї ООН, але ці пропозиції були відкинуті. Рішення про те, прийняти чи відхилити пропозицію американського президента, приймає не Х. Рухані, а верховний керівник Ірану Алі Хаменеї. І в минулому він неодноразово скасовував зустрічі між іранськими та американськими президентами в кулуарах Генасамблеї ООН у Нью-Йорку. Так, у 2000 році була відхилена запланована зустріч президента США Б. Клінтона з президентом Ірану М. Хатамі. Те ж саме відбулося у 2013-у, коли готувалася зустріч президентів Б. Обами та Х. Рухані.

Реакція Тегерана на останню пропозицію Д. Трампа була вкрай негативною. На різних рівнях іранська влада заявила, що проведення прямих переговорів між лідерами двох держав можливе лише після відновлення участі США в багатосторонній міжнародній ядерній угоді — Спільному всеосяжному плані дій (СВПД), укладеному в липні 2015 року. Глава іранської стратегічної ради з міжнародних відносин Кемаль Харразі наголосив, що Тегеран не бачить сенсу в пропозиції Трампа. Заступник спікера іранського парламенту Алі Мотахарі вважає, що вести переговори з Трампом у даний час буде «приниженням». Глава КВІР генерал Мухаммед Джафарі підкреслив: «Іранський народ ніколи не дозволить своїм офіційним особам зустрічатися і вести переговори з цим великим сатаною. Ми — не Північна Корея».

31 липня міністр закордонних справ Ірану Мухаммед Заріф назвав пропозиції Д. Трампа про зустріч з Х. Рухані «піар-трюком». При цьому нагадав, що Іран уже вів зі США переговори впродовж двох років, з 2013-го по 2015-й, разом з Великою Британією, Францією, Німеччиною, Росією і Китаєм, у результаті яких була досягнута «унікальна угода СВПД». За словами М. Заріфа, для нормалізації американо-іранських відносин потрібно лише одне: «поважати іранців і міжнародні зобов’язання». Однак раніше Д. Трамп багато разів твердив, що це неможливо, і здійснив безпрецедентний тиск на лідерів Великої Британії, Франції та Німеччини, безуспішно вмовляючи їх брати приклад з Вашингтона. Отже, навіть най-ближчі європейські союзники США відмовилися підтримати витівку Д. Трампа, що значною мірою ускладнило трансатлантичні союзницькі зв’язки і негативно позначилося на іміджі самого американського президента в Європі.

Наразі прямі переговори між Трампом і Рухані неможливі з кількох причин. По-перше, американо-іранська конфронтація триває вже 39 років. За цей час в обох країнах з’явилося два покоління людей, просякнутих антиамериканською та антиіранською пропагандою, котрі сприймають Іран та США як заклятих ворогів. По-друге, Іран і США мають абсолютно різні ідеологічні постулати, засади й принципи організації та функціонування їх суспільств і державних структур, а також реалізації зовнішньої політики. По-третє, ще за кілька днів до пропозиції Д. Трампа про його можливу зустріч з іранським керівництвом, Іран і США буквально перебували на межі війни, що не може бути основою для ведення переговорів з метою досягнення якогось компромісу у відносинах між двома країнами. По-четверте, досягнення компромісу за визначенням виключається, оскільки Д. Трамп може тільки повторити свої ультимативні вимоги, дивлячись в очі Х. Рухані, а Х. Рухані — тільки сказати «ні», дивлячись в очі Д. Трампа. По-п’яте, Іран — це не Ірак, не Сирія, не Лівія і не КНДР, на яких можна чинити силовий тиск, тим більше, коли практично весь світ не лише не підтримує в цьому питанні американську адміністрацію, але й засуджує її. По-шосте, в умовах, коли в самих США вельми непередбачуваний і суперечливий президент Д. Трамп постійно перебуває на межі імпічменту, іранське керівництво воліє утримуватися від прямих переговорів з ним. По-сьоме, СВПД — багатостороння міжнародна угода, і вона не може бути змінена шляхом двосторонніх американо-іранських переговорів. Іран не може не враховувати інтересів своїх партнерів по СВПД — КНР, РФ, ФРН, Великої Британії та Франції. По-восьме, складні міждержавні відносини у сучасному світі мають вирішуватися в рамках міжнародного права, а не шляхом особистих домовленостей чиновників навіть такого високого рангу, як президент країни. Міжнародне право діє постійно і тривалий час, а настрої й уподобання чиновників, як і вони самі, досить часто змінюються. По-дев’яте, 80-мільйонний Іран — досить потужна з військової точки зору держава, яка користується підтримкою більшості країн ЄС, Китаю, Індії, Туреччини і РФ, щоб піти на капітуляцію та сепаратні домовленості зі США.

На наш погляд, тиск США та Ізраїлю на Іран — безперспективний і безглуздий, оскільки Іран не порушував і не порушує міжнародного права. Хоті-лося б сподіватися, що нинішнє керівництво США, Ізраїлю та Саудівської Аравії є досить раціонально мислячим і не зважитися на божевільну та злочинну авантюру — розв’язання широкомасштабних військових дій проти Ірану за наявності в нього могутніх якщо не союзників, то, у всякому разі, партнерів, які прийдуть йому на допомогу.

Для розв’язання регіональних конфліктів у ХХІ столітті потрібне нове геополітичне мислення, а не застосування збройної сили, що є архаїзмом попередніх століть, й особливо ХХ. В основі нового геополітичного мислення має бути ефективніше використання миротворчих механізмів реформованої в майбутньому Організації Об’єднаних Націй. Нове геополітичне мислення певною мірою продемонстрував (не без вад і недоліків) лауреат Нобелівської премії, президент США Барак Обама. Хотілося б сподіватися, що серед американського істеблішменту в нього буде достатньо послідовників, які докладуть більше зусиль для того, щоб світове лідерство Сполучених Штатів Америки ґрунтувалося не стільки на військовій силі, скільки на моральних, демократичних і правових засадах мирного співіснування всіх країн світу.