ІА «Контекст-Причорномор'я»
логін:
пароль:
Останнє відео
Прес-конференція «Нові терміни проведення зовнішнього незалежного оцінювання у 2020 році»
Инфографика
Курси валют. Долар США. Покупка:




ОЛЖЕЮ БОГОВІ НЕ СЛУЖАТЬ
11.08.2018 / Газета: Чорноморські новини / № 68-69(21978-21979) / Тираж: 8525

І. ПОЇЗДКА «НЕ В ТУ СТОРОНУ»

Колись в Одесі був популярним анекдот, звісно ж, єврейський, бо серед одеських анекдотів найдотепнішими є, як відомо, саме єврейські.

…Поїзд. Вагон. Купе. Купа дітей і Мойше. Охопив голову руками, хилитається і ледь чутно ритмічно повторює: «О вейзмірд, о вейзмірд!..». Входить контролер:

— Ваши билеты…

Мойше хилитається, мов не чує.

— Вы слишите? Предъявите билеты!

— Что такое? Что? — розпачливо вигукує Мойше — Не делайте нервы хоть вы бедному пережитому человеку!..

— Да что случилось, гражданин? Что за беда? — співчутливо питає контролер.

Мойше, мов прокинувшись:

— О-первух, Зяма кипу выбросил за окошко! Моня накакал на полку! Сара переспала с Фельдманом в соседнем купе! И… вообще мы не в ту сторону едем…

Згадався мені цей невдаха Мойше, що при стількох неприємностях ще й їде не в ту сторо-ну, коли почула по телебаченню про поїздку наших буцім українських громадян та благословенних ієрархів буцім Української церкви у Туреччину, на Фанар, до Його святості Вселенського патріарха Варфоломія І з уклінним проханням спасти Україну від біди, бо тільки-то буде видано томос про визнання Церкви Київського патріархату та надання їй статусу Помісної, то одразу кінець світу настане, а в такій любимій цими представниками народу Україні весь «мир і благоденствіє» напріч зникне.

Очолював цю делегацію від «українців» здавна відомий своєю «найхристияннішою» любов’ю до України (без українців у ній, ясна річ…) митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел, а серед делегатів мелькнув «до болю знайомий» ще з часів донецьких та луганських мітингів під російськими триколорами, бородатий фейс сеп… (ой, перепрошую дуже!) народного депутата України В. Новінського.

Ну, подумала я собі, слава Тобі, Господи, вирозуміли люди нарешті! Вже й про Україну та її «мірноє і благодєнствєнноє житіє» дбати почали!

Але отут мені й згадався отой Мойше з єврейського анекдоту, що їхав, бідний, «не в ту сторону». Ледь я в телевізор не вскочила, так мені закортіло в ту ж мить розказати про нього тим стамбульським візитерам. Та вчасно згадала, що з моїми габаритами я в телевізор не поміщуся, і вирішила, що доведеться дочекатися повернення з Фанару наших «голубів миру» та вболівальників за наше «благодєнствєнноє і мірноє житіє».

Отож, дочекавшись, я й звертаюся до них. Сподіваюся, що й усім читачам газети буде цікаво ознайомитися з цим «посланням».

Високодостойний владико Агафангеле!

Шановні панове візитери!

Дуже дякую Вам за ваше піклування про мир і спокій на землі нашій.

Сердечно вболіваючи за Ваші дорогоцінні (ні-ні! не хрести та панагії, блиском яких Ви, кажуть, навіть осяйний Царгород засліпили), а сугубо за Ваші дорогоцінні самопочуття і здоров’я, просила б Вас не обтяжувати більше телеса і душі своя таким «щиросердним» піклуванням. Бо якось так воно виходить, що як тільки Ви та іже з Вами сильно активно починаєте піклуватись про нас — те «піклування» нам обов’язково боком вилазить. Ну, хіба ж не Ваше усердне піклування «о строительстве русского мира в Украине во имя поднятия духовности и сохранения чистоты истинного православия» призвело до війни на Сході, до розрухи сотень міст і сіл Донбасу, до загибелі тисяч українських громадян? Так що краще вже не піклуйтеся!

А ще хочу висловити Вам, панове, щире своє співчуття з приводу того, що Ви, як отой бідний Мойше із одеського анекдоту, переплутали напрямок і «не в ту сторону» заїхали спасати Україну, як мовиться в молитві, «от глада, губительства… нашествия иноплеменных и междуусобныя брани».

Вам би за цим — на Північ! А Ви — на Південь! Навіщо? Південь же нам танки й «гради», ніже «буки» не посилав для «губітєльства» наших міст і сіл, шахт та заводів! І «нашествіє іноплємєнних» не з Півдня прийшло. І зброю та бронетехніку для того «губітельства» Вселенський патріарх не освячував. Освячував їх патріарх Московський, «О здравии и спасении» якого Ви щоденно молитесь у церквах своїх і волю якого виконуєте, як і він виконує волю кремлівського антихриста.

І бойовиків цілими дивізіями для вбивства наших синів і братів на нашу землю зі Стамбула не посилали. Вони з Півночі прийшли. Із отого «русского», себто «російського міра», за облаштування якого в Україні Ви так шалено боролися (чи ще й нині боретесь?!).

Та й до «междуусобных браней» у нашій Державі Вселенський патріарх руки не доклав! У їх розпалюванні що Ви, владико, що г-н Новінський та іже з Вами — майстри неперевершені! Та ще як московські «консультанти» і «спонсори» допомагають…

Та я сама (на що вже «женщина интеллигентная, образованная и с ангельским характером при том…») дуже неінтелігентно набила б (пардон) морду тому, хто посмів мене яко одеситку до третього сорту вписати, якби не розуміла, що ця «регіональна» карта якраз і спрямована на збурення міжрегіонального «мордобітія», чи, як культурніше сказати, — на провокацію «междуусобныя брани».

Чого лишень була варта ота карта України, на три сорти розділена, що по 20 разів на добу з’являлася в рекламі «Партії регіонів», виборчий список якої на Одещині Ви, владико, очолювали.

Це все, владико, Ваші слова, або опубліковані з Вашого благословення, у Вашій пресі. Це хіба не провокація «междуусобныя брани»? Бо якщо це, по-Вашому, називається служінням Богу, то я тоді називаюся англійською королевою або примою-балериною Metropoliten Opera! Але ж усе це робилося не тільки в Одесі і благословлялося не тільки Вами, а, мабуть же, й Іларіоном Донецьким, й Антонієм Бориспільським, й Федором Кам’янець-Подільським, які разом з Вами «Україну рятувати» до Стамбула їздили, і ще безліччю єпископів та архієреїв підлеглої Москві буцім Української церкви, що в приватний літак, наданий г-ном Новінським для комфортного перельоту на Стамбул, напевне б, не вмістилися.

Наслідком цієї Вашої спільної провокативної діяльності було те, що частина обдуреного Вами і, ясна річ, обуреного «русскоязычного населения» похапала російські триколори й побігла мітингувати й референдувати, а північний «брат і доброзичливець», на якого Ви працювали, швиденько «під шумок» через кордон у Крим «зелених чоловічків» перекинув та «гуманітарні конвої» з бойовиками й зброєю на Донбас послав. І гатять тепер ті російські «брати» із тієї «гуманітарної» зброї по отому обдуреному Вами Донбасу, не питаючи, хто там «язичний», а хто «мовний» і хто носив триколори, а хто — українські прапори.

Це Ви, Ваша облуда і ваше русомірянське холуйство спричинили одеську трагедію 2 травня; це через Вас, панове, страждає Донбас, зруйнований «істинно православними братами». І ще довго страждатиме серед руїн, якщо вся Україна не оголосить якусь «всенародну толоку» та спільними зусиллями не відновить усе, зруйноване і знищене «православним русскім міром».

Але ми це точно зробимо, не питаючи, хто якою мовою говорить і хто в якій церкві молиться. Бо це — наші люди, мої — особисто мої! — співгромадяни, наш — і особисто мій! — народ, і я, як і кожен справжній українець, хочу, щоб усі представники цього народу — кожна людина в нашій Україні! — були щасливими, здоровими й задоволеними життям. І я твердо вірю, що так і буде! І Церква Помісна — наша, Українська під Київським омофором — буде! І мир — буде! Й Україна — незалежна, сильна, багата і вічна — також буде!

А Вам, високодостойний владико Агафангеле, слід було свою делегацію все-таки не до Стамбула, а до Москви звозити… І то не затим, щоб знову закликати московську владу посилити боротьбу проти Помісної церкви в Україні, створення якої, за Вашими словами, «поставит крест на проекте Великой России», як Ви це робили 4 липня 2006 року на «круглому столі» в Москві, а для того, щоб пояснити своєму першоієрарху Кирилу, що не Божа це справа — благословляти вбивство православних братів, як і заритися на чуже. Заповіді Господні нагадали б йому, якщо вже так сталося, що він напріч забув їх. Ви ж їх, напевне, пам’ятаєте? Я ж бо їх Вам не так давно нагадувала у книжечці «Літос…», персонально Вам адресованій.

Шоста, наприклад, каже: «Не убий!». А Московська церква що робить? Благословляє вбивство. І то вже не вперше. Тільки за менш як 20 років ХХІ століття. Була ж і Ічкерія, і Грузія, тепер — Україна, Сирія…

Ще десяту заповідь нагадати патріарху Московському слід було б. Щодо «нє возжелай»… Там же не тільки про «жону» і «вола» йдеться, а чітко прописано: «Не возжелай жены ближнего своего, ни вола его, ни дома его, ничего же, что есть у ближнего твоего». Значить, і землі чужої «не возжелай» і не будуй у ній свої «міри» — хай ближній свій власний «мір» будує на своїй власній землі. І на свободу чужу, значить, не зазіхай…

А патріарх Московський все зазіхає й зазіхає: все чужу землю своєю територією вважає — як не історичною, то канонічною. Якось так виходить, начебто ні історії, ні канонів не знає патріарх. Аж незручно якось!..

Я вже була колись написала й, попри свої дуже небагаті статки, видала власним коштом невеличку брошурку, в якій спеціально для патріарха Московського лаконічно й дуже популярно виклала пояснення з усіх канонічних та територіальних питань, щоб він не обманювався сам і не вводив в оману інших. Брошурка так і називається: «Терміновий лікнеп для Патріарха Московського Кирила (Гундяєва) та для тих, хто його слухає». Хороша така книжечка — маленька! Жаль, що патріарх Кирило її не читав або не зрозумів, бо написана вона нашою, «улічной, площадью рождьонной рєчью», як її атестувала колись газета «Справедливость», що виходила з Вашого, владико Агафангеле, благословення. Образливо, звісно, але по суті — правильно, Ваше високопре-священство. Бо ж мова наша, й справді, зродилась кілька тисячоліть тому, коли ще не тільки інститутів мовознавства, а й писемності та алфавіту не було. Звісно, тільки «вулична», народна стихія могла породити її. Це російська формувалась на основі вже існуючої церковнослов’янської писемної та й тієї ж нашої, української…

Але зараз не про це йдеться. Про це Ви, владико, при бажанні, можете прочитати в іншій моїй книжечці — «Учителі брехні під маскою захисників православ’я» називається. Там якраз про мови говориться: «небесні» й «земні», «канонічні» й «не канонічні».

Зараз же я хотіла просто сказати: якщо патріарх Московський не розуміє мови країни, яку вважає своєю канонічною (чи навіть історичною?) територією, то я, трохи знаючи всі слов’янські, з церковнослов’янською вкупі, можу запросто перекласти той «Терміновий лікнеп…» російською, а Ви, владико, як будете заради блага України їхати в правильному напрямку (на Москву, себто) захопите його зі собою та вручите патріарху Кирилу.

Та й Вам самому прочитати її цікаво буде, бо «Літос…», спе-ціально для Вас написаний, Ви, очевидно, не дуже уважно читали, якщо й досі не зреклися свого неправдомовства та продовжуєте блудословити, розповідаючи вірянам казочки про канони та про «істінноє православіє», насправді ж дбаючи про те, щоб «не был нанесен ущерб геополитическим интересам России», як було відверто сказано на нараді єпископів «україн-ської» церкви МП 25 червня цього року, в день святкування іменин вашого предстоятеля — владики Онуфрія.

Щиро кажучи, я й не сподівалася, що Ви той «Літос…» уважно прочитаєте — то все-таки величенька книжечка, майже 100 сторінок, та ще й «уличной речью» написаних!

А в «Терміновому лікнепі….» — лише 16 сторіночок. За один переліт до Москви прочитати можна! Заодно й нардепу Новін-ському прочитати дасте, він же також з Вами, надіюсь, до Москви полетить, «спасіння України ради».

Бо знати правду, владико, хоч якою вона була б неприємною й гіркою, необхідно, якщо вже не для переформування власної свідомості, то хоч би для того, щоб не вводити неправдою в спокусу свою паству. Адже сам Господь попередив: «яко горе человеку есть, им же соблазн приходит».

Отож, я бажаю щиро, щоб усі Ви зреклися нарешті неправди, якою несете «соблазн» для громадян України, і щоб горе Вас не спостигло ні на цьому, ні на тому світі. Бо в тому, що Ви тої правди не знаєте, може, й не Ваша вина. Вона так надійно була схована й такими печатями запечатана, що за неї треба було платити і долями, і життями.

Але нема правди, яку б Господь не відкрив у час, Ним визначений, і за зневагу до якої не спитав би з нас.

ІІ. ЩО СЛІД ЗНАТИ КОЖНОМУ, ЩОБ НЕ ПІДДАВАТИСЬ СПОКУСІ НЕПРАВДОМОВЦІВ

Хоч мої побажання, висловлені в кінці мого «послання» до «стамбульських візитерів», є цілком щирими, все ж не віриться мені, що служителі української за назвою, а російської за суттю церкви прислухаються до них і припинять свою облудну агітацію проти надання нашій Церкві статусу Помісної.

Навпаки, зараз, коли це питання якраз на стадії вирішення, провокативно-агітаційна робота МП тільки посилюється.

З огляду на те, не можу стояти осторонь, «яко глухъ и не слыхъ и яко немъ не отверзаяй уст своихъ» і «яко человекъ не слыхъ и не имый воустехъ своихъ обл?чения», як мовиться в Давидових псалмах, а вважаю своїм обов’язком як української громадянки й вірної Церкви Київ-ського патріархату, безпідставно принижуваної неправдомовними хулителями, ще раз пояснити усім громадянам України (незалежно від їхнього національного походження, мови, віросповідання чи конфесійної належності) суть процесів, що відбуваються в нашому міжконфесійному житті, бо вони надто тісно пов’язані і з проблемами утвердження незалежності та розбудови Держави, і з проблемами самосвідомості народу, і з агресією Росії в Криму та на Донбасі, щоб їх можна було обходити мовчанням.

У чому полягає суть конфлікту між православними конфесіями МП та КП в Україні?

У 1991 році, коли була проголошена й визнана світовим співтовариством Суверенна Українська Держава, Українська церква, заснована ще в Х ст.

(988 р.) Володимиром Великим, прийняла соборне рішення про відділення від Московського патріархату, як робили це майже всі Церкви країн, що здобували незалежність від імперських центрів.

Московський патріархат, ігноруючи канонічне право, проголосив відокремлену від нього Церкву «неканонічною» й анафемував її, тобто прокляв і відлучив від Церкви майже 14 мільйонів (сьогодні це число сягає більше 16 мільйонів!) українських християн нібито за «розкол» і «порушення канонів», а сам тим часом, залякуючи українських єпископів та ієреїв, провів на українській території ще один Собор, на якому створив ще одну, буцім «Українську» й буцім «незалежну» від Москви, церкву Московського патріархату. Про її підпорядкування московському релігійному центру ніде не згадувалося, вірян вітали зі створенням самостійної Української церкви, на храмових вивісках хутенько написали: «Храм такий-то. Української православної церкви» — без вказівки на належність до Московського патріархату.

Навіть я, повернувшись у 1994 році до Одеси, після майже 30-літнього фактичного «заслання», почала ходити, як і в дні юності, до Успенського собору як храму Української церкви, доки не почула в проповідях знавіснілої агітації проти Київського патріархату як «секти антихристів», «слуг диявола», «раскольников» і «відступників від віри Христової». Тільки після цього я зрозуміла всю глибину московського ошуканства та з великими труднощами знайшла руїни давно заваленого храму при інфекційній лікарні, «щедрою» рукою «української» місь-кої влади виділені в користування релігійній громаді Київського патріархату.

Перед цими руїнами наша крихітна громадка по неділях служила молебні (часто під погрозливі крики «козачків», підісланих із церков Московського патріархату: «Долой, антихристы, из Одессы!» «Смерть бандеровцам!»), а в будні, стараннями церковного старости Морозюка (царство йому небесне!) та тодішнього священика о. Геннадія, відбудовувала притвор, у якому невдовзі ми й облаштували та освятили крихітну церквицю Різдва Христового. Про відбудову самого зруйнованого храму, ба навіть про розчищення його від роками спресованих тон обвалених конструкцій і стін, у ті роки марно було й думати! Нас бо «канонічна», «істинно православна» Московська церква оголосила «слугами диявола», «антихристами», «порушниками канонів» тощо. Нам боялися допомагати і влада — в Одесі, здебільшого, прокомуністична чи проросійська, і більш-менш заможні люди, які не хотіли накликати на себе гнів влади.

Ніхто ж бо тоді не міг допустити думки, що духовенство Московського патріархату, виконуючи веління Кремля, нахабно обдурює й українську, і світову громадськість розмовами про канони і «чистоту істинного православ’я», а насправді дбаючи про реалізацію «проекта Великой России», тобто про відновлення імперії.

Насправді ж жодного порушення канонів з боку церкви Київського патріархату не було, бо ще в апостольські часи (54 рік н.е.) на Соборі в Єрусалимі канонічною підставою для створення окремої самостійної Церкви було визнано національний фактор: кожен окремий народ може мати окрему Церкву з власним ієрархом на чолі (34-те Апостольське правило).

Шосте правило І Вселенського Собору (Нікея, 325 рік), сімнадцяте правило IV Вселенського Собору (Халкідон, 451 рік) канонічною підставою для унезалежнення Церкви визначають адміністративно-територіальний фактор. «Устрій церковних справ, — каже 17-е правило Халкідонського Собору, — повинен відповідати політичним і громадським формам», а це значить, що кожна окрема держава має право на свою окрему Церкву, а кожна окрема область — на свою єпархію.

У значно пізнішій Апофегмі (короткому викладі канонічних правил) патріарха Фотія вказано, що «права, які торкаються церковних справ, повинні відповідати політичним та адміністративним перемінам», тобто: змінилися кордони чи політичний статус країни — змінюються кордони канонічних територій та статус Церкви.

Отже, відділення нашої Церкви від Московського патріархату і створення в незалежній державі незалежної Церкви обумовлено цілим рядом канонічних підстав, зневажаючи які, Московський патріархат сам виявляється порушником канонів!

З маніпуляцій Московського патріархату канонами можна було б лише голосно сміятися, якби вони не призводили до розбрату, а іноді й до кровопролить, як було в Одесі 2 травня 2014 року, а нині на Донбасі.

Як приклад. Коли розвалилася Російська імперія, Грузія, як, до речі, й Україна, проголосила себе незалежною державою. Вслід за цим у 1918 році й Грузинська церква відділяється від Московського патріархату. Що робить Московський патріархат? Ясна річ, кидає на Грузинську церкву анафему за «розкол» та «порушення канонів».

Горді грузини тим не переймаються, вважаючи, що будь-які рішення церкви чужої держави їх не стосуються, і спокійно трудяться, розбудовуючи свою Церкву. Порозстрілювати грузинське «самостійницьке» духовенство чи повідправляти його в гулаги, так, як зробила це з духовенством Української автокефальної церкви, Москва не зважилася. Грузинська церква спокійно молилася Богові, хоч і залишалася під московською анафемою.

Коли ж у 1943 році Москві в боротьбі з фашистами знадобилася підтримка інших держав, вона, безбожна й войовниче атеїстична, раптом починає робити «реверанси» у бік релігії. Одним із таких «реверансів» стало раптове визнання автономії Грузинської церкви. У документі, виданому Московським патріархатом, зазначається, що «за церковними правилами… церковні кордони повинні слідувати за державними». При цьому Московський патріархат посилається на ті ж правила вселенських соборів, які я Вам щойно називала (17-те правило ІV Вселенського Собору в Халкідоні та ін.).

То виходить, що, анафемуючи Грузинську церкву у 1918 році, в Московському патріархаті цих правил не знали? І щоб «вивчити» їх московським ієрархам з академічною освітою знадобилось аж 35 років?! А нині що? Знову забули? То як такі бідні, забудькуваті, чом не тримають під рукою таку цінну «грубу» книжку, що називається «Деяния Святых Вселенских Соборов»? Чи не мають такої? То я можу позичити — у мене є! Бо негарно якось — так відверто свою канонічну безграмотність демонструвати та ще й анафемами направо й наліво розкидатися…

До речі, є в цій книжці дещо і про анафеми та відлучення від Церкви й заборони в служінні. Але перед тим, як процитувати це вельми цікаве правило, ще раз нагадую, що вихід нашої Церкви з-під московської юрисдикції обґрунтований не менш як чотирма канонічними підставами і жодних підстав, які лежали б у релігійній чи канонічно-правній площині, ні для анафемування, ні для відлучення від єдності зі світовим православ’ям, ні для заборони в служінні нашого духовенства не було.

«Взыскующие градов земных» московські ієрархи зробили це лише для того, щоб тримати український народ у духовному полоні, бо, по-перше, таке завдання поставив Кремль, а по-друге (хто б міг про таке подумати?!), в Україні Московський патріархат має на півтисячі парафій більше, ніж у своїй «високодуховній», «істинно православній» безмежній Росії! Якщо порахувати в територіальному співвідношенні, то в Україні одна парафія Московського патріархату припадає на кожні 50,5 км2, а в Росії, яка рветься у нас «високодуховний русскій мір» будувати, одна парафія — на 1495 км2! Тут не тільки «анафема!», тут «каравул!» закричиш… Але ієрархам «каравул» кричати було б значно краще, ніж відлучати від церковного єднання, забороняти в служінні чи анафемувати когось без канонічних на те підстав, бо з цього приводу теж існує досить суворе правило, прийняте у 431 році в Ефесі на ІІІ Вселенському Соборі. Звучить воно так:

«Якщо буде виявлено, що хто-небудь заборонив когось у служінні чи відлучив від Церкви за упередженістю (тобто не на канонічних підставах — Г. М.), то повинен бути підданий тому ж покаранню, якому піддав іншого, й обернеться біль його на голову його, як на переступника заповіді Божої й апостольських настанов» (4.ІІІ Всел.).

Особисто я дуже не хотіла б, щоб Московська церква була коли-небудь піддана тій же анафемі, якою анафемувала нашу, і щоб «біль наш упав на голову її», хоч і завдала вона нам того болю аж занадто багато. А все ж радила б і її ієрархам, і рядовим священикам повивчати нарешті всі ті канони, щоб і самим не грішити, й не вводити в гріх свою паству, бо хоч і сказано, що Господь ДОВГОтерпеливий, та ніде не сказано, що ВІЧНОтерпеливий…

Думається, що й сказаного цілком досить, аби зрозуміти, що канони порушує не Київський патріархат, а саме Московська церква, яка, всупереч євангельській науці (Матв. 6.24), завжди служила й сьогодні намагається служити двом панам: Богові й кремлівській владі, але, як і завжди, перевагу віддає служінню владі й своєму користолюбству. Бо Богові неправдою не служать! А всі розмови про «розкольництво» чи «неканонічність», «відступ від віри Христової» є олжею й облудою.

Та й це ще не все, і не найголовніше. Всі наведені мною канони мали б істотне значення, якби Українська церква (Київська митрополія) була б хоч коли-небудь канонічно підпорядкована Московському патріархату.

Але так воно не було й не є!

(Далі буде)

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА, заслужений працівник освіти України, старший викладач кафедри психолого-педагогічної та суспільно-гуманітарної освіти КЗВО «Одеська академія неперервної освіти», письменниця, лауреатка літературної премії ім. Василя Стуса.

Автор: Галина МОГИЛЬНИЦЬКА

Пошук:
розширений

Сергій Токарєв
Сергій Токарєв розказав про заходи, що покращать стан українського IT-сектору
Втрати контрактів та складнощі із залученням іноземних інвестицій — це ті виклики, з якими сьогодні найчастіше стикаються українські IT-компанії. На цьому наголошує Сергій Токарєв — IT-інвестор та бізнесмен, співзасновник інвестиційної групи Roosh. На його думку, становище вітчизняного сектору може покращити активний міжнародний іміджбілдинг.

SHABO провело серію дегустацій Великих вин України
Одне з провідних українських виноробних підприємств SHABO провело серію дегустацій, присвячену 20-річчю компанії.

Останні моніторинги:
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса


© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2024 S&A design team / 0.014