Підписана 12 серпня у Казахстані п’ятьма країнами «Конвенція про правовий статус Каспію» сприятиме зменшенню напруги в регіоні та відкриває нові перспективи для побудови транскаспійського трубопроводу в Європу. Таке бачення висловило в аналітичній публікації в понеділок американське бізнес-видання Forbes.

«Чого очікувати на газових і нафтових ринках? Перш за все, зменшиться регіональна напруга — на два чи більше порядки, оскільки домінуюча Росія домовляється зі своїми каспійськими партнерами з різних технічних питань, включаючи маршрути доступу», — зазначає видання.

По-друге, як пише автор, розв’язана ще одна довгострокова проблема стосовно розподілу повноважень над транскордонними трубопроводами на Каспії. «Туркменістан завжди пропонував плани транскаспійського газопроводу, який потенційно постачатиме газ на європейський ринок через Азербайджан і Туреччину. Теоретично це може стати реальністю», — підкреслюється в статті.

Проте, за винятком цих положень, нова домовленість не має значного матеріального виміру для перспектив розвитку нафто- й газовидобування на Каспії. У цьому зв’язку наводиться оцінка старшого аналітика компанії GlobalData Вілла Скарджиля: «Прогнозується, що виробництво на Каспійському морі зросте приблизно на 500 тисяч барелів щодоби впродовж найближчих п’яти років, але це стосується регіонів, навколо яких не ведуться спори». При цьому аналітик підкреслив, що текст досягнутої домовленості не вирішує спору навколо регіонів, багатих на ресурси, а лише вказує, що вони будуть предметом подальших угод.

Як нагадує видання, Росія і Казахстан мають двосторонню угоду про розподіл каспійських мінеральних ресурсів. Основні територіальні суперечки окреслюються позиціями Азербайджану, Туркменістану й Ірану.

НОВИЙ ВЕКТОР ЕКСПАНСІЇ КРЕМЛЯ?

Усе залежить лише від пильності цивілізованого світу, який не має права допустити розширення агресивної активності Росії.

Підписання 12 серпня у казахстанському місті Актау «Конвенції про правовий статус Каспію» спричинило майже ураганну реакцію в російських та деяких світових ЗМІ про «чергову велику перемогу» дипломатії Кремля й показове офіційне мовчання на Заході. Що ж це насправді? Чого тут більше: економічного чи військово-геопо-літичного змісту в дуже заплутаному та контраверсійному регіоні «Великого Сходу»?

ЩО ТА ХТО ДІЛИТЬ?

Почати треба із загальновідомих географічних фактів. Каспій — це найбільша у світі водойма, що обмежена сушею з усіх сторін. Після розпаду СРСР й отримання незалежності Азербайджаном, Казахстаном і Турк-меністаном кількість держав, що могли впливати на політику та економіку навколо його збільшилося з двох до п’яти. Іран ще з давніх-давен, часів Перської імперії, мав вихід до Каспію, Росія — за часів завоювання Астраханського ханства ще за Івана Грозного та встановлення контролю над Калмицькою ордою за Петра Першого, а в сучасності — як правонаступниця СРСР. Так до 1991 року і вирішували долю Каспію «на двох» — за російсько-перськими та радянсько-іранськими угодами, але вони втратили сенс та силу.

А ділити там є що. Всім відомо, що Каспій — це, в прямому сенсі, рибні місця. Про запаси та поголів’я різних видів риб складено чимало фольклору, але головне — балики та ікра приносять стабільний дохід. Замкненість водойми сприяє розмноженню риби, що дозволяє розширювати торгівлю. Відомі й багаті запаси нафти та природного газу, що видобуваються на шельфі і є основою економіки та енергетичної незалежності двох держав — Азербайджану й Туркменістану.

Не менший сенс Каспій має і в стратегічному контексті: як військовий майданчик для конкретних дій останнім часом він був застосований Росією для бомбардування позицій «антиасадистів» у Сирії.

Отже, регіон у всіх вимірах цікавий. І домінування когось одного в ньому, звісно, призвело б до конфлікту інтересів. Більше того, країни регіону два десятиліття сперечалися: Каспій — це море чи все ж таки велике озеро? З цього визначення випливав би й статус економічних та військово-політичних відносин у регіоні. Наприклад, для Ірану всі ці роки було принциповим недопущення розміщення десь на Каспії військово-морських баз США або їх найближчих союзників. А це могли зробити в різні часи й Азербайджан, і Казахстан, і Турк-меністан, зважаючи на коливання власної зовнішньої політики. Останні десять років найближчим союзником Тегерана виступала якраз Москва, риторика якої також була просякнута густопсовим антиамериканізмом. Для трьох умовно ж «молодших» партнерів актуальними були інші завдання: як забезпечити власну економічну самостій-ність та захистити власні об’єми видобутку нафти та газу (Азербайджан і Туркменістан) та зберегти роль такого собі геополітичного «джокера» в регіоні, який балансує ситуацію сам по собі (Казахстан). Треба зауважити, що збиралися за ці двадцять років лідери каспійських країн чотири рази, але дійти згоди щодо остаточного вирішення дискусійних питань так і не змогли.

Й ось тепер підписується така «Конвенція». За нею Каспій так і залишається в статусі водойми, що обмежена з усіх боків сушею, тобто ані морем, ані озером він не названий. Далі: водні простори розділюються на внутрішні, територіальні та риболовні зони, а також на загальний водний простір. Дно та надра будуть поділені згідно з міжнародним правом, а правила судноплавства, рибальства, наукових досліджень, прокладання кабелів та трубопроводів вирішуватимуться шляхом укладання угод між державами, на ділянках яких має це відбуватися.

Головним же політичним пунктом стало спільне рішення про нерозміщення військових об’єктів та баз некаспійських держав. І саме це трактується зараз у Москві та Тегерані як головна перемога.

Що ж насправді може за цим усім стояти?

ЧИ ЖИРИНОВСЬКИЙ — ПРОРОК, ЧИ ЗАНАДТО БОЯТЬСЯ ТРАМПА

Розглянемо ситуацію без емоцій, тим більше, що оцінки звучать поки що лише з московського боку, а там усе одразу вже звикли оголошувати «винятковою перемогою» та «програшем» Заходу, передусім — Штатів.

Звісно, ситуація саме в останні місяці змінилася докорінно. Президент США Дональд Трамп оголосив про вихід із «ядерної угоди» з Іраном, поновив санкції проти ісламської республіки й почав тиснути та вводити санкції проти європейських компаній, що прийшли на іранський ринок. Це значно послабило позиції саме Тегерана на перемовинах щодо Каспію, адже поновлення санкцій одразу обвалило й без того слабку грошову одиницю, а на горизонті замайоріла перспектива масштабної економічної кризи.

На цьому тлі режимові аятол як повітря потрібне закріплення статусу Каспію без некас-пійських військових сил. Адже, якщо подивитися на співвідношення саме військових кораблів на Каспії, формально Росія поступається — усього 28. Для порівняння: у Казахстану — 91, в Азербайджану — 67, в Ірану — 60. Але зрозуміло: саме Росія може оснащати свої судна більш сучасною зброєю власного виробництва, та й взагалі — в «Конвенції» нема ані слова про заборону розширення військової присутності.

Здається, все знову зводиться до трикутника «США — Іран — Росія». Вимальовуються де-кілька варіантів, що можуть мати різні наслідки.

США продовжують тиск на Іран, що поглиблює кризу іранської економіки та спричиняє спробу розхитання там по-літичної ситуації. Владі у Тегерані будуть потрібні союзники. З держав Каспійського регіону це реально може бути тільки Росія, яка цілком здатна втрутитися у внутрішні політичні процеси в Ірані та підвищити свій вплив у регіоні.

Але який це може бути вплив? Сьогодні російська економіка перебуває в аналогічному до іранського кризовому становищі: рубль падає лише трохи повільніше, ніж ріал. І тому, за сирійським прикладом, може йтися саме про військово-політичну допомогу. Й отут «ціна питання» може бути підвищена Москвою аж до розміщення військових баз. Відомо, що стратегічна мета Вашингтона — це будівництво супергазогону з Перської затоки — ОАЕ та Кувейту — до Туреччини та далі в Європу, що разом з американським скрапленим газом остаточно зведе вплив російського «Газпрому» на континенті нанівець.

Але й ідея ірано-російського супергазогону від Ірану крізь Сирію до Туреччини й також у Європу — цілком реальна. Власне, вона і стала однією з причин втручання Росії та Ірану у громадянську війну у Сирії на боці Башара Асада.

Така перспектива — привід подивитися на «Конвенцію про правовий статус Каспію» дещо з іншого боку. Якщо тиск Вашингтона посилюватиметься, а конструйована Трампом вісь «Вашингтон — Тель-Авів — Ер-Ріяд — Кабул» (останній — умовно, як країна, де залишається потужний контингент військ США на Великому Сході) постане як альтернатива вісі «Москва — Анкара — Дамаск — Тегеран» (звісно, при маріонетковій ролі Сирії), то події можуть набути достатньо серйозного характеру. У разі остаточної дестабілізації іранської економіки та звернення по допомогу до Москви у Кремлі можуть згадати домовленості ще початку XX століття, коли Російська імперія напряму мала власну зону впливу у цій країні, а за розділовою лінією стояла інша імперія — Британська. А тепер виходить, що англійців замінять американці, тобто в глобальному протистоянні ядерних держав з’явиться ще одна точка безпосереднього контакту.

Такі припущення не варто повністю відхиляти. Звичайно, колись сформульовані відомим російським «геостратегом» Жириновським ідеї щодо «миття чобіт в Індійському океані» як результату російської експансії на південь можна вважати питомою маячнею. Але колись неможливим здавалися й відторгнення Абхазії із Південною Осетією та й анексія Криму могла привидітися лише у поганому сні.

А тому: «Конвенція про правовий статус Каспію», вирішивши економічні питання, поставила інші — військово-геополітичні. І знову все залежатиме лише від пильності цивілізованого світу, який не має права допустити розширення агресивної активності Росії.

Джерело: www.ukrinform.ua.