(СПРОБА ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ДИСКУСІЇ НА ОСНОВІ ОДЕСЬКОГО МАТЕРІАЛУ)

Чим живе українство? І яке місце Одещини в нашій воюючій Україні? Про це часто думаю, гортаючи «Чорноморські новини». Судячи з усього, місце далеко не останнє. Газета підштовхує до роздумів і до нових знайомств з одеситами.

Звичайно, і в соцмережах намагаюся насамперед читати все, що написано мешканцями Одещини. Нещодавно звернув увагу на тривожний лист Олени Блажиєвої:

«Знову резонансні вбивства. Замахи на вбивства... Якщо це стається в місті, то реакція майже миттєва. Тільки не від правоохоронців. Ті діють лише тоді, коли на них тиснуть небайдужі активісти. Але активісти є не тільки в містах. Вони є і в селах. Вони також як п’яте колесо до воза для тих, хто посідає крісла й кріселечка, хто ділить пиріг місцевого масштабу. Активістів ненавидять місцеві ватани (яких передбачливо зазомбували міс-цеві князьки), ненавидять за все: за дорогий долар, за Майдан, за війну, за тарифи, за мову, за реформи, за Порошенка, за кривавого пастора, за Зоряна і Шкіряка… Вони чекають приходу царя з Півночі, а ми їм заважаєм. Війна на Сході для них досі — громадянська, а ми, мовляв, цього не розуміємо, ми просто зазомбовані, бо «пєчєнькамі амеріканскімі аб’єлісь»...

Я про село Розквіт, що розквітає на Одещині не зростанням добробуту, а поширенням зла й ненависті до тих, хто наважився відкрито боротися з корупцією місцевої ОТГ, зокрема в школі. На всю країну прогриміла резонансна справа про спалення автомобіля сім’ї Сапункових. Спалили за те, що пані Лариса Сапункова є активною громадянкою України. Вона щиро вболіває за розвиток країни, тому й наважилася вказати місцевій владі на кричущі порушення, а також на те, що в школі зневажають українську мову. Ось тут і закрутилось-завертілось... Комісії за комісіями доводили пані Ларисі, що вона просто «з’їдає» порядних людей. Та правда все-таки є! Порушення справді були... Це вже прояснилося після того, як пані Лариса побувала у Києві, в студії Остапа Дроздова, коли про Розквіт прозвучала інфор-мація на «1+1»...

Село Кучурган, яке стало знаменитим тим, що тут тричі вивішувався прапор ворожої країни-агресора й плюндрувався Державний. Село, де із савєцкіх авто робили «пушкі-танкі» і йшли «на Бєрлін» під час святкування 9 травня. Село, яке запровадило місцевий прапор, що дуже нагадує російський, як і герб Кучургана. Село, де в час війни міс-цева «еліта» виходила зі стріч-ками, які є символом вбивства. Де діти істерично покидали приміщення школи, коли до села колоною з державними прапорами їхали активісти з Одеси. Люди страшенно перелякалися за життя дітей, бо ж їм сказали, що їде «Правий сектор»…

Близько двадцяти хлопців із Кучургана побували в АТО. Слава Богу, повернулися додому живими. Й ось тут село знову себе проявило. Побили атошника, як прийнято у нас називати цих хлопців. Одного мого знайомого били утрьох, примовляючи: «Это за рускіх рєбят, каторих ти убівал на Данбасє». Хлопець лікувався у шпиталі в Одесі. Він не повідомив своїм колегам про цей випадок, вирішив діяти в правовому полі. Думаєте, питання вирішили?

Тепер про себе, «бандерівку» — так мене в селі називають. Проти мене й моєї колеги село також збирало підписи, щоб вигнати зі школи. Делегація на чолі з батюшкою навіть до департаменту освіти їздила. Мене заблокували в школі, вимагаючи «атчітаться пєрєд сєлом», представників якого зібрали в приміщенні школи. Мої ворота розмальовували свастикою, вибивали вікна… Думаєте, правоохоронці мене захистили?

Люди, це насправді страшно! Як докричатися до того Києва, до Президента, щоб вони, нарешті, зрозуміли, що біда не тільки на Донбасі і в Криму? Шановна владо, саме через вас нам, небайдужим громадянам, дістається за повною програмою від тих, хто й досі працює на ворожу країну. Вони постійно верещать, що це ми привели вас до влади.

Пане Президенте, пане Авакове, пане Парубію, до вас звертається проста громадянка своєї країни з проханням зважити на ту біду, яка розвалює Україну. Я не політик, не політолог, не депутат, але також прожила своє життя не марно. Війна не тільки на Сході, вона — скрізь! Від вас усіх має прозвучати відкрите звернення до свого НАРОДУ. Проти вас відкрито працюють ваші «друзі» з так званої опозиції, а ви й у вус не дмете.

Не вийшло коротко написати. Даруйте, друзі, якщо будете ось це читати.

Життя триває. Борімося! Бо соромно перед тими, хто віддав своє життя і на Майдані, і на війні...».

Здається, лише тривоги болі. Навіть сліду нема від тих оптимістичних майданних сподівань, які домінували в настроях людей у 2014 році.

Небайдужі читачі ФБ активно відреагували на цей лист. Звісно, реакція різна, бо й люди різні. З-поміж інших мені найбільше запам’ятався розпачливий лист Олени Заболотної:

«Україна повільно, але впевнено вмирає. Населення лише пристосовується й повільно деградує. Дуже малий процент свідомих ще сіпається час від часу, але за відсутності системності та підтримки суспільства цей відсоток скорочується. Зате «рус-скій мир» відкрито демонструє зневагу і, за відсутності спротиву чи й навіть зауважень, впевнено потирає руки. З чим вас усіх і вітаю — «почекуни» та любителі плисти за течією.

Одне втішає — на Майдані я бачила справжніх людей! Можливо, то були останні люди, здатні на дію, але їх жорстоко кинули скалічені російською мовою особи. Мабуть, ми заслуговуємо смерті лише за одне це. Жалітись нікому, по суті, ми —самознищенці. Так не шанувати себе треба ще вміти...».

Реакція на лист Олени Заболотної також була різною. Одна одеситка відгукнулася коротко: «Ох уж эти «всепропальщики»! І тут же додала, що десь читала статтю англійця, який резонно критикує нас за надмірний песимізм: «Мы даже в наших достижениях видим только плохое...».

Звісно, далеко не всіх фейсбучних «всепропальщиків» варто критикувати. Адже є така закономірність: першими не витримують ті, кому найважче. А це досить часто люди, які вже багато чим пожертвували. І здоров’ям, і коштами, і друзів на фронтах втратили. Тому й настрій відповідний. У кого втрат менше, ті здаються твердішими, стійкішими. Хтозна, що заспівали б вони, якби залишилися без роботи, грошей, близьких… Отож тут треба аналізувати глибше.

Професор зі Львова Роман Пляцко спробував усе розкласти по поличках. Мовляв, дехто вже оплакує-ховає Україну, хоч, насправді, більшості людей просто боляче втрачати надії та споді-вання Майдану. Боляче гальмувати революційний темп 2014 року. Тоді у багатьох учасників Революції Гідності (та й у тих, хто їм співчував) були завищені очікування. Правда й те, що немало патріотів загинуло в зоні АТО, але ж і залишилося достатньо для того, щоб змінювати Україну на краще. Щодо мови. Нові слова та словосполучення («москвоязикі», «мовно скалічені» та їм подібні) з’явилися саме в результаті російсько-української війни, й тому можна зрозуміти творців таких незвичних термінів. Але біда в тім, що єдності суспільству такий максималізм точно не додасть. До того ж, «скалічених російською мовою» людей раніше було набагато більше. У мовному сенсі тепер якраз непогані тенденції. Швидко прогресує Центральна Україна. Стосовно Одещини, то, тут, справді, не все так добре. А тому захищати «своїх» тут треба всім миром, усією Україною.

Харків’янка Ірина Луньова сказала так: «Поки що нам важко, однак і просування вперед не можна не помічати. Якщо буде надано томос, то понад 30% харків’ян відразу підтримають помісну церкву. Ще біля 40% зберігатимуть нейтралітет... Але буде і 30% тих, які ніколи не погодяться з незалежністю нашої церкви. Але це не так уже й багато. Впораємося!».

Певна річ, універсальним засобом від зневіри були б якісь спільні, скоординовані дії. Якщо лист Олени Блажиєвої спровокує обговорення і мобілізує якусь «критичну» масу людей, то неминуче будуть зміни на краще. Тільки-но люди отримують поштовх, вони, як мінімум, починають міняти світ навколо себе. Хай не в Розквіті, не в Кучургані, а поки що в Києві, Харкові, Дніпрі...

Скажімо, колишній донецький студент Віталій Овчаренко (тепер живе в Києві) шанобливо ставиться до одеситів:

«Згоден, що не все у нас добре, але не забуватимемо про головну перемогу українців. Вона відбулася саме на ментальному рівні. Після 2014 року українець перестав сприйматися як «хлопчик для биття». Одеса показала свій характер 2 травня 2014-го. По патріотах стріляли, але вони сміливо йшли вперед! Кажуть, що тоді, 2 травня, було багато жертв і що краще б їх не було. Але ми, донецькі, не спромоглися на таку рішучу відсіч і тому тепер «умнічаємо» в Києві та в інших містах, куди довелося переїхати. А одесити — молодці, бо залишилися у себе вдома. Тому одеський спротив 2014 року — це предмет всеукраїнської гордості! І нехай одесити знають: у випадку якогось сепаратистського шабашу в Одесу масово поїдуть автобуси з усієї України. Підтримаємо патріотів! Поки що важко активістам у маленьких селах Одещини. Але в жодному разі вони не повинні піддаватися песимізму.

Скажу кілька слів про мову. Навіть на окупованих територіях Донбасу найпопулярнішим напрямком репетиторської роботи тепер є... українська. Там усі розуміють, що інакше освіту в Україні не отримаєш. Це ще не любов, але це вже лояльність до держави. А ще молодь із так званої «ДНР» дуже позитивно реагує на такі речі, як відсутність комендантської години на вільних територіях тощо. Тобто добре реагують на свободу. Треба, щоб й одеські ватники зрозуміли, що свобода — це велике досягнення. Росія може її лише відібрати».

А ось лист іншої донеччанки — Вікторії Пилипенко: «Поездки в Днепр меня всегда выбивают из привычного ритма нашей нищей жизни. В Днепре — огромное количество счастливых людей, которые просто не знают, что они счастливы. Огромное количество машин, которые могут двигаться круглосуточно, и нет комендантского часа, зато есть скидки в магазинах и малина по 30 грн. Народ здесь просто жирует, но все почему-то ноют, что плохо живут...».

Активістка Марія Подибайло із Маріуполя закликає українців до єдності. А до своїх однодумців, які поки що наодинці протистоять ворогу, звертається зі словами: «Люблю вас усіх! Ціную кожного! Особливо тих, хто плює на всі роздраї і зберігає спокій, продовжуючи невтомно працювати...».

На цій оптимістичній ноті й хочу закінчити статтю.

м. Львів.