(Закінчення. Початок у номері за 11 серпня).

ІІІ. МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ В УКРАЇНІ НЕ МАЄ ЖОДНОГО КВАДРАТНОГО САНТИМЕТРА КАНОНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ

…Коли обставини заставили Богдана Хмельницького укласти союз із Московією, Українська церква відмовилася брати участь у Переяславській раді й присягати цареві, бо політичні союзи держав не означали союзу церков і не впливали на їх статус чи підпорядкування.

Українська церква, хоч і користувалася правом фактичної автономії, але юридично була канонічною частиною Царгородського (Константинопольського) патріархату й, добре знаючи «обиклості Московські», не тільки не допускала думки про розірвання майже 800-літньої єдності з Константинополем, а й взагалі до Богданового союзу з Московією ставилася негативно.

Після Богданової смерті Московія почала активно знищувати всі ознаки державності в Україні. У 1659-у обдурений, заляканий і засмиканий Юрко Хмельниченко змушений був підписати сфальшовані Переяславські статті. Україну заполонили російське військо й російська адміністрація. Обирати полковників, які традиційно очолювали адміністративні органи на місцях, було заборонено: замість них Москва призначала російських.

Безліч разів порушуючи канони, зокрема правило друге Другого Вселенського та правило восьме Третього Вселенського соборів, які забороняють будь-які дії будь-якої Церкви на чужій канонічній території, московські патріархи без згоди Константинополя висвячують в українських областях єпископів та призначають місцеблюстителів Київської митрополичої кафедри при живому митрополиті, поставленому Константинопольським патріархом.

Після призначення «місце-блюстителем» такого собі Ні-женського протопопа Филимоновича, висвяченого Москвою на єпископа Мефодія, Константинопольський патріарх анафемує протопопа-перекинчика. Українське духовенство й ко-зацтво вимагає прибрати анафемованого Филимоновича, який був до того ж московським шпигуном і донощиком в Україні. Оскільки Москві потрібний був саме Фимонович, у Царгород посилається царська грамота з проханням зняти анафему з неканонічно висвяченого протопопа та зі «щирим» каяттям за «порушення святих канонів, які забороняють будь-кого висвячувати не в своїй області». Щоб виправдати свої неканонічні дії, Москва, грубо кажучи, оббріхує Київського митрополита Діонісія Балабана, нібито він мав намір і вже «переконав козаків з’єднатись з папістами. А що вони, — пояснюють московські владоможці, — вже готові були відпасти, то ми, щоб не загинули вони своїми душами, …нагледіли цього мужа Мефодія (Филимоновича — Г. М.), що може наставити їх на істину, й наказали рукоположити його, щоб не заплутались вони в сітях диявольських. Ми розсудили, що краще порушити канон, що забороняє рукополагати в чужій області, але спасти многі душі. Якби ми не поспішили, а послали наперед спитати вас, то дуже легко вони могли б відпасти» (Митрополит Макарий. «История Русской Церкви», т. ХІІ, с. 572-574).

Процитована царська грамота датується 1663 роком. Виявляється, вже й тоді Московська церква піклувалась виключно про «чистоту православ’я» та про українські душі, щоб вони католиками не поставали. Точнісінько так і тепер: патріарх Кирило й іже з ним «русскій мір» прагнуть учинити в Україні виключно «для сохранєнія» нашої духовності, щоб не загубили ми свої душі, втративши московську «чістоту православ’я», а архімандрит Успенського монастиря в Одесі у мракобісній брошурі «Служители грядущого антихриста в Украине», виданій і розповсюдженій по області з благословення митрополита Агафангела, пише, що патріарх Київський «желает уничтожить православие в Украине», а після створення Української помісної церкви «гонения на православную Церковь усилятся и следующим требованием будет подчинение ее Риму».

Але царську грамоту, писану в 1663 році, коли Москва ще сподівалася, що Київську церкву можна буде якось виманити у Константинопольського патріарха, я цитувала не для того, щоб показати, так би мовити, «спадкоємність риторики». Вражає вміння, даруйте, брехати, не червоніючи, не соромлячись власної голої неправди, яке, мабуть, також передається спадково.

Царська «покаянна» грамота, в якій кілька разів визнано, що Київська митрополія — це «чужа область», до якої Московський патріархат не має жодного права, цікава тим, що у 1685 році Москва, яка вже отримала офі-ційну рішучу відмову Константинопольського патріарха Якова щодо передачі Української церкви Московському патріархату, «ничтоже сумняшеся», проводить у цій чужій області елекційний собор, на якому, порушуючи канони, обирає для чужої Церкви свого митрополита, і вже навіть не думає виправдовуватися перед Константинополем, а, з притаманними їй безсоромністю й нахабством, заявляє, що Україна — це її канонічна область, яка «из начала принятия православной веры» нібито належала Московському патріархату.

А щоб читач зрозумів, чому я так «нешанобливо» висловилась про нахабство й безсоромність, мушу звернутися до історії.

Русь була охрещена у 998 році. Тоді ж заснована й Київська митрополія. Ні про Росію, ні про Москву в ті часи ще й ні слуху, ні духу не було. На території теперішньої центральної Росії в той час живуть угро-фінські племена: меря, мордва, весь, чудь та інші, які ще не знають антропоморфних (людиноподібних) богів, а поклоняються священним каменям і, ясна річ, не мають державності. Перше державне утворення — Суздальське князівство — буде засноване лише Юрієм Довгоруким, який офіційно числиться «основателем Российской государственности» і який у ці угро-фінські землі прийшов десь у 1135-у, тобто через 147 років після хрещення Русі. Саме з ним пов’язана й перша згадка про Москву, але не як про населений пункт, а, скоріше, як про річку, бо історія твердить що у 1147 році десь у хащах на берегах Москви-ріки надибав той князь Юрій перевалочний пункт товарів купця Кучки, убив його, а свого сина Андрія (в Синопсисі він записаний під іменем Китай) оженив на Куччиній дочці Улиті. Саме з цією оказією й пов’язана перша згадка про Москву, бо, запрошуючи Чернігівського князя Святослава на це весілля, він нібито передав через гінця: «Прийди до мене, брате, на Москов». Невдовзі на цьому місці виникне сільце, яке й через багато років згадуватиметься у літописах як Кучкове.

Та й будівництво самої Москви російські історики відносять до 1156 року, приписуючи його тому ж Юрію Довгорукому. Московське князівство буде утворене ординським ханом Менглі-Теміром для сина Олександра Невського Данила аж у 1272-у, тобто через 284 роки після хрещення Руси. У цьому ж році, як твердить російський дослідник історії російських храмів О. Ратшин, юний Данило «построил среди бора… первую деревянную церковь Спаса-Преображения» (мова про відому церкву Спаса-на-Бору в Кремлі). «В то время, — додає дослідник, — место оное еще было покрыто бором и густым лесом».

Якщо навіть уявити, що патрі-архат, якому нібито підлягала Українська церква, міг утворитися в місті, де «среди бора и густого леса» стоїть єдина дерев’яна церквиця, то й тоді це буде не «із начала прінятія православія», а майже через три століття після того, як православ’я утвердилося в Русі.

У Московії, до речі, воно ще й у ХVІІ столітті не було стало утверджене, хоч Москва вже встигла оголосити себе «Третім Римом». Там і в ХVІІ столітті язичники (і то не надто й далеко від Москви!) любісінько вбивали місіонерів, що пробували їх «во святое крещение приводити». Не вірите? То проїдьтесь федеральним шосе Москва-Рязань, де на околиці м. Ямбірна стоїть па-м’ятник з надписом «Место сие освящено кровью священномученика Мисаила, пролитой 1 (14) 04.1656 года при просвещении верой Христовой земель Рязанской и Мордовской». Це десь за 200 кілометрів від Москви… Кілками його, бідного, ті язичники забили…

Високодостойному митрополиту Агафангелу, який скрізь твердить про «тысячелетнее крещение» Московії, цей пам’ятник має бути добре відомим, бо він сам родом з отих колишніх «мордовських земель», але прихожанам про це він не розповідає, як не розповідає і про священномучеників-ченців Києво-Печерської лаври, забитих камінням у кінці ХІ — першій половині ХІІ ст. при спробі христия-нізувати землі майбутньої Росії, які нібито були охрещені ще в Х столітті Володимиром Великим. Він, як і підлеглі йому ієреї, говорять про «тысячелетнее крещение единой Руси», приторочуючи до неї й тодішні угро-фінські землі разом з Москвою, також заселеною угро-фінами, хоч навіть у монографії, виданій у 2007 році Російською академією наук на основі історичних джерел стверджується, що ні в Х ст., ні в ХІІІ ст. ніхто цей угро-фінський край (Залісся, як звали його в Русі) Руссю не вважав.

«Русью именовалась, — чорним по білому написано в монографії, — территория среднего Поднепровья, а позднее — православные земли, входившие в состав Речи Посполитой («Западные окраины Российской империи», — М., 2007). На Московію ж, чи й на саму Москву, в часи хрещення Русі ще й не сіялося. А хрестити не тільки не народжене, але ще й не зачате «немовля», мабуть, все-таки неможливо… Отже, ні «із начала прінятія православия», ні значно пізніше Московська церква нікого не могла підпорядковувати, бо її не було. Існувала Київ-ська церква, якій були підпорядковані єпархії, створені в Суздальському, Тверському, Московському та інших князівствах землі Заліської. Бо коли, десь наприкінці ХІ століття, києво-печерські ченці почали християнізувати ці, як звали їх у Руси, Заліські землі, то новоохрещені парафії та пізніші єпархії, ясна річ, підпорядковувалися Київ-ській митрополії, яка, як ми пам’ятаємо, юридично була підпорядкована Константинопольському патріархату.

Однак у 1448 році зміцніла й добряче збагатіла «під ігом» Московія (див. Н.М. Кармазин. «История государства Российского», т. V, гл.4) самочинно відділяється від Київської митрополії й проголошує створення власної Московської церкви, яку Константинопольська патрі-архія не визнала. «Неканонічною», «розкольницькою», «самосвятською» Московська церква залишалася майже півтора століття (141 рік), аж доки ув’язнений Борисом Годуновим у Чудовому монастирі Константинопольський патріарх Ієремія ІІ не підписав у 1589-у грамоту про надання цій Церкві (яка доти не мала навіть канонічної митрополії)… патрі-аршої гідності! (Про цю «детективну» історію можна прочитати в уже згадуваній вище книжечці авторки цих рядків «Літос, або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія»: Бровари, «Українська ідея», 2004 — с. 20-21).

Тодішній «неканонічний» митрополит Іов від 1589 року став називатися «канонічним» патріархом Московським. До юрисдикції цього новоствореного патріархату увійшли, ясна річ, тільки ті єпархії, що знаходилися на території, підвладній князям Московії. Жодна, навіть найменшенька, православна парафія, розташована в Україні, Білорусі, Литві чи Польщі, до цього Московського патріархату не приєднувалась і залишалися в юрисдикції Київської митрополії, що, як ми пам’ятаємо, офіційно підлягала патріархії Константинопольській.

Отже, відлік історії Московської (чи, як тепер слід казати, Російської) церкви як канонічно правного адміністративно-церковного утворення слід би починати з 1589 року. Московія завжди починала цей відлік із 1448-го — з часу самочинного проголошення її створення, і в 1948 році дуже помпезно відсвяткувала перед усім світом свій 500-літній ювілей.

Як сталося, що до 1988 року вона встигла «постаріти» не на 40 років, а на цілих 540, щоб разом із Києвом відзначати «свій» тисячолітній ювілей — це таємниця «Московської арифметики»: 500 + 40 = 1000! (?).

Але це інше, хоч також надзвичайно цікаве питання і яскравий приклад «правдомовства по-московському».

А зараз — ще один детективний сюжет, яких в історії Московської церкви багато. Жаль тільки, що не маю змоги викласти його в усіх подробицях.

Отож, коли після смерті Хмельницького московська влада вирішила поглинути знесилену у Визвольній війні Україну, на заваді їй стала Українська церква, яка на основі канонічного права ніяк не хотіла розривати єдності з Константинополем і йти в московську неволю та служити імперським інтересам. Як дуже дохідливо й відверто пояснює історик Російської церкви М.В. Толстой, Москва добре розуміла, що «само соединение, совершенное Богданом, оставалось непрочным без единства церковного, которое только одно могло неразрывно связать русский Юг и великороссийский Север в единую обширную Россию», бо, як повчав тодішній глава Посоль-ского приказа Ордин-Нащокін, «Основой политического подчинения есть подчинение духовное». Цю настанову Росія твердо пам’ятає й донині, тому й намагається будувати в Україні «русскіє міри» та, вибачте, махлює канонами, бо, як тоді, так і тепер, імперські інтереси стоять для неї вище від усіх канонів і навіть Заповідей Божих.

Після смерті Константинопольського патріарха Якова, який кілька разів категорично відмовився передати Українську церкву Московському патріархату, Москва йде на відчайдушний з точки зору Заповідей, але звичний для неї крок: до щойно затвердженого турецькою владою патріарха Діонісія ІV посилає делегацію з чималим хабарем («три сорока соболей и 200 московских червонцев), за який він має зректися Київської митрополії.

«Святитель», радо прийнявши хабар, видав грамоту про передачу підлеглої йому Київської митрополії в управління (підкреслюю: не в підпорядкування, а лише в управління) Московському патріархату. Це сталося у 1686 році. А за рік, у 1687-у, збирається Собор східних патріархів, який скасовує цю «бізнесову оборудку» як «акт симонії» (це в них так по-культурному хабарництво називалося…), а самого патріарха-хабарника «вивергає» з патріаршого престолу.

Все! Після цього неканонічного «акта симонії» ніхто й ніколи не передавав Українську церкву Московському патріархату на канонічних засадах.

То скажіть, на милість Божу, чи можна порушити канон, роз’єд-навши те, що ніколи канонічно не поєднувалося?!

Саме тому Вселенська патріархія неодноразово заявляла, що канонічні території Московського патріархату визнаються нею лише в межах 1589 року — часу, коли ні в Україну, ні в Білорусь, ні в Литву, ні в Польщу щойно створений Московський Патріархат і ногою не ступав.

А це значить, що Московський патріархат в Україні не має жодного квадратного сантиметра канонічних територій!

Усе, що він тут посідає, взяте силою імперської влади, яка залила Україну кров’ю борців за незалежну державу та незалежну Церкву, засіяла мільйонами трупів у часи Голодомору, втрамбувала кістками українських політв’язнів безмежні простори Сибіру, Колими, береги Білого й Охотського морів, а нині тримається облудою, якій український громадянин, вихований на імперських «історичних» міфах, а не на правдивій історії, так легко піддається.

А тепер, щоб «не політизувати» проблему, а залишатися в площині канонічного права, сотні разів потоптаного московськими ієрархіями саме з політичних міркувань, — ще один канон, прийнятий Третім Вселенським собором в Ефесі, ніби спеціально для Московського патріархату, хоч у 431 році, коли відбувався Собор, ще ні патріархатів, ні митрополій не було, а на означення Церкви як окремої самоврядної адміністративно-церковної одиниці вживався термін єпархія.

Отже, читаємо: «Дотримуватись скрізь по єпархіях, щоб ніхто із Богом улюблених єпископів не поширював своєї влади на іншу єпархію, яка ніколи не належала ні йому, ні його попередникам. Якщо хтось простягнув свою владу і силою підпорядкував якусь єпархію собі — хай віддасть, щоб не порушувати правил святих отців. Святий і Вселенський Собор хоче, щоб кожна єпархія зберігала в чистоті й без обмежень права, що належать їй споконвіку, згідно із здавна встановленим звичаєм».

Це — канон! Восьме правило Третього Вселенського собору, яке Московським патріархатом («охоронителем «істинного православія»…) нахабно й безбожно зневажається, як і низка інших канонів, не вигідних для геополітики Росії.

Бо коли вже сталось так, що десь у ХVІІ ст. оті «Богом улюблені» московські володарі, світські й церковні, «поширили свою владу на чужу Церкву й силою підпорядкували її собі», то що вони мають зробити, відпо-відно до канонів, аби «не порушувати правил святих отців»?

Правильно! Мають віддати чуже, взяте силою, а не вводити в гріх свою паству, закликаючи її до протистояння, до непокори владі (і світській, і духовній), до битви за чуже, привласнене силою, що за людськими і Божими законами має бути віддане з покаянням і просьбою про прощення.

…Я нікого не закликаю відходити від Московського патріархату й переходити під Київський. Більш ніж тисячолітній омофор — то справа кожної особи. Я просто хочу, щоб усі знали правду, яку більше трьох століть від нас приховували, та ще й зараз приховують. І коли московські «агафангели», «лонгіни», «онуфрії» чи «митрофани» знову будуть «дуже канонічно» закликати українських громадян «не подчиняться никаким решениям Константинопольского патриарха и биться за каждую святыню, за каждый храм», щоб усі знали, що битися їх кличуть не за духовні цінності, не за «святое истинное православие» і не за спасіння їхніх душ чи за земне благополуччя, а за геополітичні інтереси чужої держави-агресора, яка руйнує створене нашими і їхніми батьками й дідами, убиває наших і їхніх дітей, братів і сестер.

Святе й істинне православ’я не бреше! Не лицемірить! Не блудословить! Не нацьковує одних громадян Держави на інших! Не створює «православних армій» та не освячує зброю для вбивства православного народу! Не зазіхає на чуже! Не переступає клятв, тим паче — даних на міжнародному рівні, перед усім світом! Не стяжає багатств земних, безмитно торгуючи горілкою і тютюном, як Московський патріарх!

…Я не знаю, чи торкнеться це моє слово хоч однієї облудою задуреної душі…

Не знаю, чи видасть святійший Варфоломій Українській церкві томос про помісність під Київським омофором. Якщо убоїться московської підступності більше, ніж гніву Божого, то може й не видати…

Але я твердо знаю, що все одно настане час, коли прозріння торкнеться усіх одурених душ і збудеться Слово Боже, сказане через пророка: «За те, що пастирі Мої пасли самих себе, а про вівці Мої не дбали, покараю пастирів Моїх… і вирву овець Моїх із щелеп їх і не будуть харчем для них, а будуть безпечні на землі, й узнають, що Я — Господь, коли розірву скрепи ярма і звільню їх від рук гнобителів їх. І не будуть більше гинути з голоду на своїй землі й терпіти сором поміж народами, і узнають, що Я — Господь Бог — із ними» (Єз. 34. 9-10, 27, 29).

Так буде! Бо слова пророків завжди збуваються! Саме заради цього я живу, працюю й публікую ці матеріали. Спаси нас, Господи!

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,

заслужений працівник освіти України,

старший викладач кафедри психолого-педагогічної

та суспільно-гуманітарної освіти КЗВО «Одеська академія неперервної освіти»,

письменниця, лауреатка літературної премії

ім. Василя Стуса.