За найкращу акторську роботу в національному конкурсі ІХ Одеського міжнародного кінофестивалю актриса Анастасія Пустовіт отримала «Золотий Дюк» ОМКФ.

У цьому фільмі емоції киплять та переплітаються від самого початку й до останніх кадрів; тут маленька дівчинка вчить нас, що то є бути вільною людиною; дівчина-підліток ніяк не може здобути особисту свободу, хоч дуже прагне цього; а жінка поважного віку все ще живе колишніми уявленнями про мораль та взагалі про життя; й усе це рівнозначне падінню дерев. Це дивовижний фільм: тут начебто все зрозуміле, а водночас усе так закручене, що не допомагає й магія, до якої вдаються творці для підсилення ідеї картини.

«Коли падають дерева» — повнометражний дебют Марисі Нікітюк, молодої режисерки і сценаристки, випускниці Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (2007) та Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого (2012), авторки прозової книжки, відзначеної премією Олеся Ульяненка, чия проза, як і цей її фільм, так само виходила за певні літературні межі. Працювала журналісткою, займалася театром, відтак зацікавилась кіномистецтвом. Має за плечима тринадцять короткометражок та дві повнометражні картини. Отримувала нагороди на престижних фестивалях світового рівня. Цьогоріч фільм «Коли падають дерева» було відзначено у конкурсній програмі на «Берлінале», де переважну більшість глядачів становила міжнародна авдиторія. А ще ра-ніше стрічка стала переможцем на одній із сесій найпрестижнішого кінофоруму у Каннах. Щойно картина з’явилися у міжнародних показах, світова преса писала про неї як про один з найочікуваніших фільмів зі Сходу, справжнє відродження українського кіно, яскравий приклад сучасної драми, а дехто навіть назвав її «темною еротичною казкою».

Та й справді, цей фільм, без сумніву, виходить за межі мейнстриму, виразно виділяючись у головному річищі сучасного українського кіно — попри все його розмаїття. Режисерка називає свою картину «драмою дорослішання», або ж «історією дорослішання», маючи на думці трьох своїх героїнь — як представниць трьох поколінь. Насправді ж тут закладено більше. Це, вочевидь, один з моментів дорослішання сучасного українського кінематографа, яке вона представляє цілком інтуїтивно, бо що таке талант, як не інтуїція? До того ж, фільм своєю провокативністю наче відкриває для нашого кінематографа низку нових тем і підходів.

У стрічці три головних лінії — троє героїв, чи, вірніш, персонажів: молода дівчина Лариса, її коханий «Шрам» та маленька двоюрідна сестра Вітка. Лариса — енергійна, з дуже самостійною вдачею, волелюбна, часто непередбачувана дівчина. Після смерті батька перед нею постає проблема особистого майбутнього, яке вона пов’язує зі своїм коханим. Й аж ніяк не приховує цього, навпаки — демонструє цілком відверту пове-дінку. Проте Шрам, на біду, не той хлопець, який може сподобатись її оточенню: він — бандит, й ця обставина не залишає тут Ларисі шансів. Бабусю непокоїть, передовсім, «що скажуть люди», Ларису вона називає повією. Та й рідна матір, збайдужіла до всього, не надто зичлива до неї. Ларису підштовхують до традиційного «вибору без вибору», пропонують жити, як прожили своє життя бабуся та матір, серед нудних пострадянських реалій та соціальних негараздів. На таке майбутнє Лариса ніяк не може погодитися. Вона відчайдушно бореться за своє право бути собою, залишатися вільною. Актриса Анастасія Пустовіт у цьому фільмі творить характер цілісний, сильний, але, водночас, не загартований для такої боротьби, образ незахищений, ніжний.

— Я її дуже шукала, таку дівчину, щоб вона була і дика, і красива, і в певних випадках некрасива. В Ларисі є величезна вітальність, є потужна енергія, я сприймаю її як енергетичний локомотив, — сказала після перегляду стрічки Марися Нікітюк. — Я дуже їй вдячна.

Прагнення особистої свободи, власне, пронизує весь фільм. Лариса зі Шрамом планують втекти кудись дуже далеко. Та чи вийде у них те, що вони обоє замислили? Режисерка залишає питання відкритим, адже за Шрамом — серйозний карний злочин — співучасть у вбивстві…

І є ще у фільмі дівчинка Вітка, третя — після Лариси та її стосунків зі Шрамом — сюжетна лінія. Ця п’ятирічна бунтівниця, здається, саме і є отією головною героїнею, на якій, наче будівля на фундаменті, тримається вся картина. Вітка — як символ свободи особистості.

— Вона з’явилась на кастингу після сотні дівчаток. Я була страшенно втомлена. Коли ж побачила цю дівчинку, Сонечку Халаїмову, то справді неначе сонечко з’явилося, — не нахвалиться режисерка.

Юна акторка, фактично, в центрі картини. Весь фільм побудований на зіткненні двох ліній — Вітки, в якій самобутність та відчуття свободи закладені самою природою, і Лариси з її коханням, котра відчайдушно бореться за право бути інакшою, не такою, як її уявляють собі бабуся та матір. Звідси й сексуальна відвертість дівчини, і нехтування очевидним криміналом. Психологічна драма постійно тримає глядача в напрузі, дивуючи несподіваними поворотами сюжету. Емоції в ній часто зашкалюють, пов’язуючи водночас усе в одне ціле. Фільм справді є доволі провокативним як для сучасного українського кіно, розкриваючи перед ним тематичний простір.

— Коли «падають дерева»? Коли відбуваються вікові зміни і катастрофи уяви… Коли тебе заганяють, мов звіра, в незрозумілі рамки… — каже Марися Нікітюк. — Весь сюжет, усі герої зв’язані емоціями, які в різних персонажах виражають перехідні моменти від дитини — до підлітка, дорослого, старшого… Саме тому «падають дерева».

В останніх кадрах фільму маленька Вітка безстрашно летить небом на коні, поміж хмар і сонячних променів, радісна і щаслива. Нерозгаданий образ магічної режисури чи спогад про наше суперечливе поетичне кіно? Хтозна?

Дивіться в кінопрокаті у вересні.