Того дня службу Божу у храмі відправляли одразу кілька незнайомих священиків. З’ясувалось, що то військові капелани, приїхали на свої навчання. По закінченні літургії дуже поспішали, та все ж вдалося поговорити з одним із духовних наставників наших захисників.

— Моє ім’я — отець Віталій, і я є штатним військовим капеланом у військовій частині. На цю посаду мене запросили у травні минулого року. Але знайомство моє з цим служінням почалося ще в грудні 2014-го. Один священик нашого деканату час до часу нагадував нам, своїм колегам: «Отці, там триває боротьба за нашу землю, гинуть хлопці, там дуже тяжко. Вони потребують духовної підтримки. Коли боєць поспілкується зі священиком, висповідається, то і духовно, й емоційно йому стає легше, він впевненіше тримає зброю в руках, бо відтепер більш упевнений в собі». Ще влітку 2014-го я чув ці його слова. А вже у вересні чи на початку жовтня я запланував собі все ж поїхати туди. Через родинні обставини здійснив цей свій намір аж у листопаді-грудні. Потрапив у розташування 24-ї бригади, під містом Лисичанськом.

— Це було особисте бажання, чиясь порада чи, можливо, відрядження?

— Найперше — це бажання самого священика, ніхто нікого не спонукав навіть натяком. Кожен сам вирішує ці питання, коли їхати і на скільки, а куди саме — це вже як військове командування порадить, вірніше — департамент військового капеланства нашої Греко-католицької церкви, який співпрацює з командуванням. Саме туди надходить вся інформація про те, де є найбільша потреба в капеланах.

— Які були перші враження? Що довелось пережити, як відбувалася адаптація?

— Страшно, дуже страшно було спочатку. Війна йшла реальна. Вже на третій день свого перебування там і пережив тяжкий обстріл. До цього неможливо звикнути, хоч сам ти нібито й не воюєш, можеш зробити собі духовну віднову. Але щоразу це дуже тяжкі пережиття, стрес… Я в такі хвилини завше читаю Слово Боже, молюся… В екстремальні хвилини людина прагне більше віддаватися Богові, згадує молитви… Коли повернувся додому, ще з місяць снилися вибухи та розриви. Прокидаєшся й довго не можеш заснути. Допомагала, знову ж таки, молитва, звертання до Господа.

— У чому полягала служба на війні? Люди самі звертаються, чи капелан вирушає до них зі своїм словом?

— Як правило, з місця своєї дислокації виїжджаю на позиції, на самий передок, як кажуть військовики. Командир дає розпорядження оголосити всім, що прибув священик, є можливість висповідатись і причаститись. І бійці йдуть до священика. Бувало й таке: знаю, що з того чи того бліндажа ніхто не приходив, то йду сам туди. «Хлопці, як справи, що нового? Зготуйте-но чай або каву, за рідиною спілкування так само легко тече». Починають розпитувати й вони, що до чого. Не всі такі сміливі, хоч і воюють, комусь не вистачає рішучості підійти до священика, немало таких, що ніколи не сповідалися… Роблю невеличку таку євангелізацію, розказую їм, хто я і звідки, розпитую і їх про те саме. Стають більш розкутими, бо бачать, що священик також звичайна людина, яка може просто спілкуватись, як і вони між собою. У ті перші роки було там багато мобілізованих, їх буквально вирвали з мирного життя.

— З добровольцями доводилося спілкуватися?

— Тільки зустрічався. Декотрим було вже за п’ятдесят, люди різних професій — робітники, вчителі… Хоча замало назвати їх просто добровольцями, бо коли після короткого бойового вишколу, коли вже мали виїжджати в зону АТО, їм казали: «Хлопці, хто не хоче, хто боїться або ж не може, той не поїде», то там з батальйону лише один відмовився, решта всі поїхали.

Отже ж, на позиції перебуваю три дні. Перший день — зна-йомство, постійно з хлопцями. Там повечеряєш з ними — дуже люблять, коли хтось до них приходить. Допомагаєш їм по господарству — ну, там, дрівець нарубати, води принести… Не бозна яка допомога, а вже вони довіряють тобі, навіть того самого вечора чи наступного дня приходять до сповіді.

— Чи приходили зі специфічними проханнями: звільнити від страху, наприклад? Які слова має віднайти військовий священик у таких випадках?

— Моя відповідь бійцю залежить від ситуації. А також від проблеми, з якою він прийшов. А по-друге, вона народжується у співпраці — залежить від Бога і від мене. Господь дає мені правильну думку, я ту думку правильно осмислюю і подаю бій-цеві. Якщо він боїться, то тут треба пояснити йому, що страх — це нормально. Бояться всі. Перше, що кажеш йому: «Гадаєш, я не боюсь? Ти вже звик, а я суто цивільна людина, кинута у це ваше життя, мені ще й як страшно. Але страх є нормальним ін-стинктом самозбереження. Людина, яка боїться, — вона виживає». Так що в різних ситуаціях знаходиш саме ті слова, які йому потрібні. Траплялись мені такі, що так боялися або так хотіли додому, до родини, що плакали. Здоровенні такі дядьки, по 30-40 років, а боялися, як діти, і плакали. А ти розумієш, що мусиш від-найти слова для кожного, бо люди всі різні, і для того ти тут тепер. Бог допомагав мені…

— Може, пригадаєте якийсь особливий випадок, щось таке, що не трапляється кожного дня...

— Там день на день не схожий… Було якось… Боєць сповідався уперше в житті, таких багато було ситуацій. Але той випадок… я навіть сам не знаю, що то було… Коли він висповідався, і я вже даю йому розрішення, молитву над ним читаю, він якось так видимо для ока розправив плечі, глибоко дуже зітхнув, а потім каже мені: «Отче, такого в житті я ще не переживав!». Надзвичайно духовний знак, якийсь потужний момент. Відбулося дуже сильне навернення… Різні траплялись моменти…

Вмирати буду — не забуду сповідь снайпера, котрий застрелив там купу людей — властиво, ворогів. Я завжди кажу: людей, не сепарів, не москалів… людей. Ми навіть не можемо уявити собі, що значить вбити людину… Каже мені той боєць: «Були випадки, коли він дивиться у мій бік, як би в очі мені дивиться, посміхається, ти добре бачиш усе це в оптику… дуже важко вистрелити». Він просто плакав переді мною, той боєць… Просто плакав. І я з ним разом плакав, так, неможливо було стримати ті сльози. А потім він почав себе винити. Розповідав довго. Його дуже все вразило. Він вважав, що Бог йому ніколи не простить такі тяжкі гріхи… Стосовно убивства там взагалі цікаво. Перше питання, яке я почув, коли приїхав у 2014 році, було: «Отче, ми вбиваємо — чи ми маємо гріх? Чи Бог нам простить?». Я кажу: «Відповідь елементарна. Коли ти стріляєш у ворога, ти свідомий того, що ти захищаєш. Я не думаю, що ти маніяк і любиш вбивати». «Та боронь, Боже!». «Отже, ти свідомий, що є захисником. А якби був інший спосіб, не вбиваючи, захищати свою землю, свій дім, свою родину, дітей своїх, ти б убивав?». «Ні, ніколи!». «Ось тобі й відповідь. Це твоя робота тут. Моя робота — сповідати, причащати, служити, підтримуючи тебе духовно. Якщо ти не вб’єш ворога, він прийде у твій дім, уб’є тебе, твоїх дітей…».

— А траплялися на війні атеїсти? Чи люди дохристиянської віри?

— Звичайно, є атеїсти. Це трішечки міф, що там всі віруючі. Але під час обстрілу всі стають віруючими. А щодо конфесій… так, зустрічав там представників різних релігій, і представників РУНвіри також. Кожен надіється на свого Бога…

— Довго довелось там пробути, в зоні бойових дій?

— Перший раз — тридцять днів і два рази — по сорок.

— Перебування там, серед тих обставин, воно самого вас, отче, змінило? Як священика, як людину, чоловіка… Мабуть, це таки мусить вплинути і на психіку…

— Війна, скажемо так, завершила моє формування як мужчини. Ми завтра їдемо на полігон, будемо мати там капеланські навчання. Багато хлопців ремствують на умови: коли дощ — берців не витягнеш з болотяки, харчі — абиякі, вночі — зимно… Я туди їду з радістю. Для мене польові умови — зима, мороз, грязюка, дощ — я почуваюся прекрасно.

— Це ж військовий полігон, для вишколу?

— Так. Для мене це не є проблема. Після того, що я переніс, коли був на «Ширлані», вже ніякі полігони мені не страшні. Але там неможливо зробити нормальні умови, бо ландшафт такий, саме розташування полігону. Та й полігон, власне, для того і є полігон, щоб вишколити бійця, — навіщо застеляти його асфальтом? Тож я не боюся вже цих полігонів, для мене важкі умови є нормальними. Усе це довершило моє формування як чоловіка, мужчини. А також як священика. Хоча священик ніколи не бути сформованим до кінця, ідеально. Та все-таки це десь формує мене як священика. Я побачив, що моє служіння працює і воно потрібне.

— А потім — знову туди?

— Тепер я в авіаційній частині служу капеланом.

— Як бачите свою потребу там, отче? Відчуваєте, що потрібні?

— Аякже. Щоднини приходять до мене на пораду, і після служби Божої так само ще спілкуємося, коли є час. А то якось іду, хлопці бруківку складають. «Може, допомогти?» — питаю. «Отче, нам достатньо, що ви є між нами». Різні бувають обставини. Скажімо, нема мене в частині, й одразу ж: «А де наш капелан, чому його нема?».

— Божого благословення, отче, на подальше служіння.