Наприкінці серпня 1917 року за погодженням з керівниками Центральної Ради, зокрема її головою Михайлом Грушевським, а також генеральним секретарем освіти Іваном Стешенком, почала діяти комісія із заснування Української академії мистецтва, а коли невдовзі вона постала, Михайло Бойчук був обраний її професором.

Майстерня монументального мистецтва, яку очолив М. Бойчук, на початку ХХ ст. була цілковитою новацією. Перший її випуск — Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Василь Седляр, Марія Трубецька — відбувся у 1922 році. Художники, що перебували під творчим впливом майстра світового рівня, засновника нового стилю монументального мистецтва, закоріненого на українських традиціях та європейських зразках, Михайла Львовича Бойчука (1882—1937), називалися бойчукістами.

Певною мірою бойчукізм став останньою спробою створити великий національний стиль в Україні. Його засновник спроектував цілісну естетичну модель, яка відображала сутність тогочасної епохи. Адже після Першої світової війни на руїнах імперії поставали молоді політичні нації, які завзято бралися розбудовувати нові держави та розвивати власну культуру. Бойчукісти долучилися до творення української культури 1920-х років і взяли участь у більшовицькому соці-альному експерименті.

Найвидатніші розписи бойчукістів були створені в Одесі. Тут складалася традиція колективної творчої праці, вирішення всіх питань на нарадах художників. У 1927—1929 роках був виконаний комплекс монументальних розписів Селянського санаторію в Одесі — найдосконаліше творіння монументальної школи М. Бойчука. У 1930—1932 роках бойчукісти розписали також будинок Державного політичного управління (нині — Палац студентів). Фрески в будівлі ДПУ — останній взірець монументальної практики бойчукістів у нашому місті. З історичних довідників відомо, що бригади місцевих художників-бойчукістів розписували Будинок друку (преси) в Одесі. На жаль, ці настінні художні розписи не збереглися, крім одного, виявленого під штукатуркою на одній зі стін Палацу студентів, про що повідомив рік тому одеський історик Кирило Ліпатов. За його словами, цей розпис у 1928 році виконали Михайло Бойчук та його учениця Антоніна Іванова.

У своєму ґрунтовному дослідженні «Катаржино (Знам’янка): історія, сучасність, традиційна культура» Олександр Візіров стверджує, що художники-бойчукісти Ганюк і Реморенко брали участь у розпису клубу цього села, що в Іванівському районі. Доказом є те, що в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігаються фото робіт (панно) бойчукістів, зняті під час розпису клубу (до того — церкви) в Катаржино. Настінні панно називалися: «П’ятирічка за чотири роки», «Колективізація», «Геть куркуля», «Будівництво соціалізму». Ці розписи не збереглися, бо церкву в 1953 році знесли.

У грудні 2017-го — січні 2018-го в Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький арсенал» (Київ) проходила виставка «Бойчукізм. Проект «великого стилю», а навесні цього року був виданий каталог проекту. Готуючись до виставки, її куратори в особистому фонді бойчукіста, мистецтвознавця і майстра художньої кераміки Пантелеймона Мусієнка, що зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України, виявили фото, зняті під час роботи над стінописом у церковному приміщенні. За написами на зворотному боці світлин їх було атрибутовано як такі, що належать до села Катаржино. У 1929—1930-у (на межі цих років село вже було перейменоване на Сталіно) тутешній клуб (до того — церква Вознесіння) розписувала одеська гілка бойчукістів — авторська група Одеського політехнікуму образотворчого мистецтва, яку очолював Максим Гронець.

У 1930-х почався справжній терор проти сучасного мистецтва. Багато талановитих художників стали жертвами цькування і репресій, а їхні твори були знищені або заборонені. То був час «Розстріляного відродження», час «культурної руїни». Останнім колективним творінням бойчукістів став розпис Червонозаводського театру у Харкові в 1933—1935 роках. У 1936-у Михайла Бойчука і більшість його учнів заарештували й звинуватили у створенні націонал-фашистської терористичної організацій, якої насправді не було. Як наслідок цих обвинувачень 13 липня 1937 року Михайла Бойчука з кількома його учнями розстріляли. Художників реабілітували лише в 1958-у. Довгі роки мистецтво бойчукістів у СРСР вважалося ідеологічно шкідливим. Зараз ім’я майстра носить Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну.

Нинішнього жовтня до виставки «Спецфонд: Репресоване мистецтво» в Одеському художньому музеї було підготовлено освітню програму, яка складалася із шести лекцій про українських художників радянського періоду, зокрема про бойчукістів. Історики та мистецтвознавці розповіли про особливості арт-середовища і мистецтва тієї пори, про його найпомітніших представників, на жаль, незаслужено забутих.

Михайло ВІЗІРОВ, студент факультету журналістики

НУ «Одеська юридична академія»,

випускник художньої школи ім. К.К. Костанді.