ІА «Контекст-Причорномор'я»
логін:
пароль:
Останнє відео
Прес-конференція «Нові терміни проведення зовнішнього незалежного оцінювання у 2020 році»
Инфографика
Курси валют. Долар США. Покупка:




ДОЖИВЕМО ДО ПОНЕДІЛКА. ЯКОГО?
08.11.2018 / Газета: Чорноморські новини / № 94(22004) / Тираж: 8525

Завідувач кафедри історії та етнографії Одеського національного політехнічного університету, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, почесний краєзнавець України Григорій Гончарук видав шосту книжку із серії «Мемуари професора» під назвою «Історія України кличе на лінію вогню» (Одеса, видавництво «Екологія», 136 стор.).

Читаючи зачин нової книжки, ловиш себе на думці: як же проникливо автор відгукується про море, ос-відчується в любові до одеської Аркадії! «Відчуваю свою нікчемність перед художниками-мариністами та письменниками, які писали про море. Особливо перед Ернестом Міллером Хемінгуеєм. Його повість-притча «Старик и море» таємними, не почутими звуками кличе людину, передусім, не молоду за віком, вижити в, здавалось би, трагічній ситуації». І далі: «Хіба ж можливо бути одеситом і нічого не сказати про море? — запитує Г. Гончарук і сам відповідає: — Хемінгуеєм можеш і не бути, але одеситом бути зобов’язаний».

Втім, Гончарук не був би самим собою, якби в свою оду блакитній стихії не заклав інтригу: «…на горизонті, у тім місці, де повинно зійти сонце, якась чорна, товста хмара з якимось вікном-амбразурою. Вона спочатку неохоче зачервонилася, а потім випустила дивовижний промінь. Він летів над морем, над своєю стежкою над водою, перетворювався в райдужний колір і прямував до берега…». То автор переповів сон, який йому наснився у ніч з 18 на 19 серпня 1991 року, а на ранок прийшла звістка: у країні — ГКЧП і надзвичайний стан…

Це повідомлення люди сприйняли по-різному. Прибічники комуністичної ідеології підбадьорилися. У парткомі навчального закладу, куди зранку зайшов Григорій Іванович, уже було людно. Секретар парткому по телефону саме розмовляв із секретарем міськкому партії з ідеологічної роботи.

…— А Гончарук щойно зайшов, — сказав він у слухавку. А потім до прибулого: — Товаришу Гончарук, Михаил Михайлович спрашивает о вашем самочувствии. Что сказать?

І Григорій Іванович ствердно мовив:

— Скажите ему, что еще «главные матчи не сыграны», так в хоккейной песне поется. И еще пословицу: «Доживем до понедельника».

…Боротьба проросійських і патріотично налаштованих сил з прийняттям 24 серпня 1991 року Акта про незалежність України не припинилася. Раніше наші недруги, можливо, діяли більш завуальовано, але з часом, прикриваючись демократією, стали почуватися вільготніше і нахабніше. Особливо, коли Росія анексувала Крим і розпалила війну на Донбасі. Просто дивуєшся, коли деякі народні обранці дозволяють собі відверто ворожі висловлювання.

Якщо таке коїться «у верхах», то що вже говорити про низи?! Ось і «Мемуари професора», як сказано в анотації, головним чином присвячені темі боротьби, яка випала на долю колективу кафедри історії та етнографії України, проти керівників-українофобів упродовж двох десятиліть за створення і збереження свого колективу.

Будемо відвертими: дехто досі сумнівається в необхідності вивчення гуманітарних дисциплін, у тому числі історії України, у технічному виші. Але нема сумнівів, що не може бути спеціаліста вищого профілюючого рівня без громадянської позиції. А ця позиція не можлива без знання минувшини України.

Таку думку підтвердили учасники республіканської науково-методичної конференції «Проблеми викладання історії народів України у технічному вузі» (1991) та всеукраїнської науково-методичної конференції «Проблеми поширення досвіду викладання та вивчення історії України в технічних вищих навчальних закладах» (1993), які відбулися на базі Одеського полі-теху з ініціативи Григорія Гончарука та за підтримки Міністерства освіти і науки. Вони однозначно визнали за доцільне викладання історії України у всіх вишах на засадах базового курсу як важливого фактора формування національної свідомості, громадянськості та патріотизму.

Нині модно посилатися на досвід США. Так ось, там історія своєї держави викладається під назвою «Америка — це прекрасно». Певно, ніхто не заперечуватиме, якщо й наші нащадки так захочуть сказати про Україну, вкладаючи в це поняття, зокрема, й історію держави, її героїчне минуле, здобуття незалежності, розбудову і захист…

Державотворчі події початку 1990-х торкалися, певна річ, і вищих навчальних закладів. У політесі кафедра історії КПРС почала називатися спочатку кафедрою історії та політології, потім — історії і, зрештою (від 21 жовтня 1992-го), кафедрою історії та етнографії України. Остаточна назва утвердилася не за помахом ча-рівної палички, а в зіткненні різних поглядів та інтересів, нерідко протилежних. Непростий шлях, судячи з даних, наведених мемуаристом, чекав на кафедру і далі.

Уже одні назви розділів книжки багато про що говорять: «Керівництво боїться історії України», «Мета: кафедра історії України», «Гібридна війна проти кафедри», «Фізична ізоляція кафедри», «Гібридна війна вимагає гібридної відсічі», «Книга! Врятуй кафедру!», «Книга, ти безсила перед українофобією…». З викривальною сутністю автор розповідає про дії керівників вишу та окремих колег, про методи утиску колективу кафедри та його особисто.

Емоції емоціями, але звернімося до фактів.

Зі звернення Г. Гончарука до ректора В. Малахова:

«1991—1992 навчальний рік. Проректор і створена ним переважно із вчених-технократів рада з гуманітарної освіти ставить питання скасування кафедри історії та заміну її на кафедру соціології під дивним приводом, мовляв, «поведение личности формируется социологами». Ціною неймовірних зусиль вдалося захистити кафедру…

1992—1993. З ініціативи О. Цабієва розгорнулася дискусія на згаданій раді про заміну навчального предмету «Історія України» дисципліною «Етнографія народів України». Врятувала «Історію України» позиція Міністерства освіти.

Ліквідується методичний кабінет на кафедрі.

Різко скорочується викладацький склад кафедри…

1993—1994. На викладання історії України відводиться 72 години замість 108 годин, рекомендованих Міністерством освіти.

1994—1995. Обсяг годин на вивчення історії України, встановлений О. Цабієвим, ним же скорочується до 62 годин. Це було своєрідним рекордом обрізання програми з історії України серед усіх ВНЗ держави. На заочному факультеті вивчення історії України дозволяється тільки на одному замість двох семінарів. Робляться шалені спроби без кінця укрупнювати лекційні потоки…

1995—1996. У результаті скорочення О.М. Цабієвим семінарських занять на 10 годин, а також при плануванні ним семінарських занять на тих тижнях, коли занять в ОДПУ не було взагалі, мінус свята, вивчення історії України згідно з програмою фактично не відбувалося…

За п’ять років викладацький склад скоротився з 23 до 8 осіб».

Не кращим чином обернулася ситуація і з приміщенням кафедри. Попервах вона розташовувалася в головному корпусі вишу, однак згодом її у складі гуманітарного факультету перевели в аварійний корпус №13, що на вул. Гагаріна. Після того, як там на одній із кафедр зі стелі впала штукатурка і травмувала викладачку, звідти довелося знову переселятися. Цього разу аж під горище, на п’ятий поверх іншого корпусу. Про той момент автор книжки згадує так:

«Іду до ректора. Кажу: «Валерію Павловичу, я не можу переводити колектив кафедри на нове місце призначення. Приміщення зруйноване. Брудне. Кругом антисанітарія. Небезпечно для здоров’я людей. Перейдемо тільки після належного ремонту. При наявності акта комісії про відсутність загрози життю викладачів, лаборантів, аспірантів».

Ремонт було виконано, але наслідки переїзду ще довго давалися взнаки: були поламані меблі, понівечені наочні посібники…».

Були й інші нападки на кафедру та її очільника, про що докладно написано в мемуарах. Переселення кафедри по корпусах, порушення навчального процесу, спричинення морального болю відбирало в Григорія Івановича багато сил. З книжки дові-дуємося, де він їх черпав: «Ні, — казав я собі, — тебе Бог покликав, щоб ти розвивав історію свого народу, захищав її, зберіг кафедру. Наступить час і всі сьогоднішні колеги з сепаратистським, ліквідаторським мисленням покинуть кафедру; і для України, і для її історії прийде справжній день; а ти, Гончарук, борись, тримайся, скільки єсть сил, і обов’язково переможеш, на твоєму боці всі борці за долю України як у минулому, так і в сьогоденні, в Одесі їх поки що мало, але підростає чудова молодь, яка успішно звільняється від брутальних кайданів великодержавного шовінізму і хоче жити нормальним, європейським життям. Не схиляй своєї лисої голови перед незваною публікою, яку Бог обділив любов’ю до Батьківщини і дозволив у їх душах поселитися бісам ненависті до чудового, працьовитого, боголюбивого, миролюбного українського народу».

У рецензованому виданні розповідається й історія написання книжки про ректора політеху Валерія Павловича Малахова й, відповідно до нових обставин, переоцінена його діяльність. Є характеристика й інших персоналій. Читач знайде також пізнавальні сторінки про Бакинську трагедію 19—20 січня 1990-го. Восени того ж року автор побував у Баку, де взяв участь у науковій конференції «Національне питання в СРСР у сучасних умовах». Його виступ став чи не найрадикальнішим. Там зміцніло переконання, що розвал Радянського Союзу неминучий. Є підстави вважати, що саме ті, бакинські, зустрічі трансформувалися у пророчий сон, про який ми згадали на початку цієї публікації.

Читач, певно, вже помітив невідповідність однієї реалії другій. З одного боку, кафедра історії та етнографії України принесла Одеському політехнічному університету заслужену славу, вона є визнаним у країні центром наукових досліджень історії та діяльності Народного руху України. У її стінах регулярно пишуться і видаються монографії, наукові праці, організовуються престижні конференції. Завідувач кафедри всією своєю діяльністю підтверджує, що вчений не має самоусуватися від громадського життя, а зобов’язаний бути на його вістрі, займати активну громадянську позицію. Ім’я Григорія Гончарука — одне з найяскравіших серед одеських дослідників. З другого боку, зі щирої оповіді автора, схожої на крик душі, бачимо якесь упереджене ставлення до очолюваної ним кафедри.

Що ж це діється? В умовах жорстокої інформаційної війни фахівці з історії України позбавляються належної підтримки. Гальмується ширше впровадження української мови (варто подивитися хоча б на таблички на кабінетах для занять). На виживання полишені українські газети, які, попри всі складнощі, виховують любов до України…

Коли я повертався з кафедри і йшов повз навчальні корпуси, то почув, як у якійсь аудиторії хтось голосно декламував знайомі рядки:

А він, бентежний, шука бурі,

Немов у бурі спокій є…

Подумалося: Григорій Гончарук теж шукає бурі, але не задля спокою, а заради очищення українськості від намулу поросійщення, патріотизму — від безликості, любові — від байдужості…

Автор: Валентин ЩЕГЛЕНКО

Пошук:
розширений

Сергій Токарєв
Сергій Токарєв розказав про заходи, що покращать стан українського IT-сектору
Втрати контрактів та складнощі із залученням іноземних інвестицій — це ті виклики, з якими сьогодні найчастіше стикаються українські IT-компанії. На цьому наголошує Сергій Токарєв — IT-інвестор та бізнесмен, співзасновник інвестиційної групи Roosh. На його думку, становище вітчизняного сектору може покращити активний міжнародний іміджбілдинг.

SHABO провело серію дегустацій Великих вин України
Одне з провідних українських виноробних підприємств SHABO провело серію дегустацій, присвячену 20-річчю компанії.

Останні моніторинги:
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 28.03.2024 / Вечерняя Одесса


© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2024 S&A design team / 0.020