Тарас Прохасько у статті «Так, але...» (надрукована в «Репортері») заторкнув цікаву тему. Він пише: «Не хочеться у таке вірити, але знамениті гуцульські кептарі — цяцьковані кожушки-безрукавки, які упродовж століття були символом автентики, робили жидівські майстри. Основні школи, які задавали стилістику, трималися на спеціалістах-євреях у Ясині, Косові і Делятині. Звичайно, цехи працювали на місцевій сировині, вирощеній гуцулами, але виробництво продукту широкого попиту і символічного значення було віддане у інші руки...».

Далі автор з болісною самокритичністю зазначає: «Наші люди ніколи не вміли надавати значення докладній майстерності. Робили все необхідне, нічого не роблячи добре...».

Може, саме цією національною рисою пояснюється ослаблення різних галузей нашої економіки вже в часи незалежності? Українська продукція на момент її проголошення за якістю суттєво поступалася європейській. Тож українці зробили логічний висновок: «краще купувати їхнє...». Добре, що Тарас Прохасько копає глибоко і досліджує цю проблему на рівні менталітету: «найгірше, що може бути, це інфантильні механізми захисту, якими керуємося. Оця мовна формула: «так, але…». Блискавичне віднаходження пом’якшуючих обставин зводить нанівець усі старання діагностики». Письменник вважає, що раціональніше думати в такому ключі: «Так, ми зробили погано, так, це моя вина, так, я не мав такого робити, так, я навчуся і зроблю ліпше…».

Це будь-якої галузі стосується. І навіть якщо обмежитися актуальною для Південного Сходу темою мовного відродження, то й тут варто навчитися робити висновки з помилок. Подумав про це, спілкуючись з українською активісткою Ларисою Сапунковою. Тією самою, яка бореться за утвердження української мови на Одещині і якій місцеві сепари спалили автівку. Коли порадив тісніше контактувати з «Просвітою», вона спочатку не зрозуміла, про що йдеться. Що це за структура? Мовляв, щось чула про таке… краєм вуха, але... думала, що це давно не існуюча організація.

У таких випадках кажуть: «Злазьте, приїхали...». Весною обдзвонював знайомих в Одесі, Ізмаїлі, Сараті, Татарбунарах, прагнучи якось зв’язатися із Сапунковими. Однак ніхто не чув про таку. Серед моїх візаві були й колишні просвітяни, але й вони вважали, що не зобов’язані знати адреси всіх патріотичних родин Одещини. А хто їх повинен знати? Та це вам ті ж самі кожушки гуцульські! Та ж проблема. Одягатися в гарне приємно, але виховати плеяду своїх майстрів, виходить, надскладне завдання? Прикро, що «Просвіта» невірно побудувала свою діяльність. Координація зусиль патріотів — це набагато важливіша функція, аніж окремі розрізнені акції. Хай навіть з любов’ю проведені. Тому не дивно, що в 2018 році перестала виходити така потужна у минулому просвітянська газета, як чернігівська «Сіверщина». Або близька до неї тематично україномовна «Донеччина». Та й «Кримська світлиця», яка тепер видається в Києві, ледве на ладан дихає... Інформували б про них загал, може, і вижили б ці газети. Адже їх можна передплачувати в будь-якому регіоні.

***

Та якби ж зауваження лише нашої «Просвіти» стосувалися! Коли на Покрову національно-патріотичні сили збираються біля пам’ятника Тарасові Шевченку, учасники дійства сотню раз можуть повторити гасло: «Слава нації! Смерть ворогам!». А могли б, користуючись рідкісною нагодою (адже лише раз на рік зустрічаються!), назвати географічні пункти, які повинні бути в зоні нашої особливої уваги. Про Сапункових з Роз-квіту варто було б згадати, про всіх побитих сепаратистами бійців АТО, які проживають у населених пунктах нашого Південного Сходу. Кілька десятків тисяч патріотів — це велика сила; якби хоч кілька сотень «впряглися» в тему і провідали однодумців, які наодинці відбивають ворожі напади, це був би великий крок уперед. А так… Кого з діючих сепаратистів Одещини налякає гасло «смерть ворогам», виголошене в Києві?

Зараз дехто дивується, що наші праві не можуть об’єднатися між собою. Але це й не дивно при такому системному ірраціоналізмі. Українці підсвідомо відчувають марноти і глупоти такого підходу до «відродження» й тому майже не голосують за «несерйозний» радикалізм. За серйозний голосували б. Тим паче, тепер, під час війни.

***

Якщо повернутися до євреїв, то вони не тільки кожушки добре шили. З’явилася потреба у фахівцях з мовного відродження — відразу вийшов на історичну сцену Еліезер Бен Єгуда (1858—1922). Уже в 1908 році він писав: «Для кожної справи потрібна лише одна мудра та енергійна людина, готова прикласти до неї усі свої сили. І справа піде, не дивлячись на перешкоди. Для будь-якого новаторства, для кожного, навіть найменшого кроку на шляху прогресу, потрібен першопроходець, який не знає, що таке відступ...».

В Одесі таким першопрохідцем був Сергій Стерненко. Чи захистили ми його? Молимося за нього щодня? Ні, легко відмахнулися від проблеми, керуючись звичною установкою «якось воно буде».

У той час, на початку ХХ століття, вже й українство почало розпрямляти плечі, але євреї були на порядок послідовнішими. Вони вже в 1912 році страйкували, протестуючи проти введення в хайф-ському Техніоні німецької мови викладання. Хотіли на івриті. І відроджували цю мову на совість. Про мовні квоти на зразок наших навіть не йшлося, тому розраховували лише на себе. В середньому один мешканець Палестини навчав трьох новоприбулих мові предків.

Треба вивчати тодішні технології ізраїльтян. Вони це робили ще задовго до утворення держави Ізраїль, а ми в рідній неньці-Україні досі не можемо навести порядок з мовою. Варто б вивчити першопричини. Рівно 20 років тому уродженець Одеси Володимир Вітковський риторично запитував: «Невже бракує між українцями людей, подібних до Бен Єгуди? Не вірю, що таких зовсім нема! Тоді чому ж на чолі нашого мовного руху павлички й мовчани, а сам цей рух безсильно впадає на коліна перед владними структурами?». Нагадую, це було ще в 1998 році. І що — зробили висновки?

Одеський єврей Вітковський уже тоді говорив про корисність для процесу мовного відродження «геніальних безумців». Але ж ми такого екстриму не любимо. Краще покричимо раз на рік, зібравшись гуртом. Найприкріше, що навіть сміливців зразка Сергія Стерненка не можемо захистити, не кажучи вже про їхнє масове «відтворення». Тож не одними лише гуцульськими кожушками євреї присоромили українців. У них і тепер багато чому можна повчитися. Станемо успішними лише тоді, коли ЯКІСТЬ (в широкому розумінні цього слова) виявиться серед пріоритетів української спільноти.