У грудні Польща відзначає дві дати, розділені десятиліттям, але в контексті новітньої історії тісно пов’язані між собою: «чорний четвер» (17 грудня 1970 року) та введення воєнного стану в ніч на 13 грудня 1981-го.

У так званий «чорний четвер» у Ґдині армія та міліція відкрили вогонь у робітників, які йшли до праці. Почалися вуличні зіткнення, в яких взяли участь десь п’ять тисяч людей. Загинуло 18 осіб. Протистояння відбулися також у Щецині, внаслідок яких загинули шістнадцятеро, а понад сто отримали поранення. Убивство робітників у Ґдині стало найкривавішою акцією міліцейських підрозділів під час придушення масових протестів на Балтійському узбережжі Польщі, що тривали від 14 до 22 грудня. Люди вийшли на вулиці проти різкого збільшення цін на продукти. Вони вимагали також зміни влади та свободи слова.

За офіційними даними, у грудні 1970 року загинули 45 людей, а понад 1100 отримали поранення. Деякі джерела говорять навіть про кілька сотень убитих. За ґрати тоді потрапило близько трьох тисяч поляків.

«Завдяки жертвам Грудня-70 ми можемо жити у вільній Польщі», — написав президент Анджей Дуда у зверненні до учасників вшанування 48-х роковин тих кривавих подій у Ґди-ні. Лист від президента зачитала його радниця — опозиціонерка періоду комуністичної Польщі — Зофія Ромашевська під час ранкових урочистих заходів перед пам’ятником Жертвам Грудня-70.

«Схиляю нині низько голову з повагою до мужності та жертовності людей, з яких навряд чи хтось міг пам’ятати вільну Польщу, бо здебільшого вони були молодими, що виросли вже під владою комуністів. Але всі вони дуже хотіли нової, вільної Польщі, за неї вони віддали життя. І завдяки їхній жертві ми, сучасні поляки, знову живемо у незалежній, суверенній батьківщині», — наголосив польський лідер.

У свою чергу, голова Управління з питань ветеранів та репресованих осіб Ян Каспшик відзначив, що «комуністична влада вирішила застосувати силу, а відповідальні за той злочин не були покарані». За його словами, тоді комуністи вкотре показали, що можуть піти на все, аби лиш зупинити незалежницькі прагнення поляків.

Нещодавно, 12 грудня, у переддень 37-х роковин введення у Польщі воєнного стану, Сейм своєю резолюцією вшанував жертв того режиму та всіх, хто чинив опір комуністичній диктатурі.

«У ніч з 12 на 13 грудня 1981 року режим генерала Войцеха Ярузельського ввів у Польщі воєнний стан. Військова рада національного порятунку (WRON) відправила на вулиці танки з військовими підрозділами, громадянською міліцією, спецназом (ZOMO), резервом громадянської міліції (ORMO) та співробітниками Служби безпеки. Комуністична влада хотіла знищити вільних дух польського народу», — написано в резолюції, яку зачитав спікер Сейму Марек Кухцінський, повідомляє українська служба Польського радіо.

«Понад 100 загиблих, майже 10 тисяч інтернованих, тисячі поляків, яких переслідували, гнобили, виганяли з роботи, а також змушували емігрувати — остаточний підсумок цієї національної трагедії ніколи не буде визначено. Жертви пацифікації копальні «Вуєк», придушення демонстрацій у Ґданську, Кельцях, Кракові, Любліні, Новій Гуті, Познані, Варшаві, Вроцлаві та в інших населених пунктах, де поляки були проти позбавлення свободи, все ще чекають на справедливий вирок воєнному стану», — наголошено у резолюції.

У неділю, 13 грудня 1981 ро-ку, о шостій годині ранку в ефі-рі Польського радіо прозвучав виступ генерала Войцеха Ярузельського, в якому він поінформував про створення Військової ради національного порятунку (WRON) і введення на підставі указу Державної ради воєнного стану на терені всієї країни.

Комуністична влада ще 12 грудня почала затримувати незалежних опозиціонерів «Солідарності». Впродовж декількох днів у 49 центрах інтернування розмістили приблизно п’ять тисяч осіб. У масштабній мілі-цейсько-військовій операції було використано 80 тисяч солдатів, 30 тисяч міліціонерів, 1750 танків, 1900 бронетранспортерів та 9 тисяч автомобілів.

«Солідарність» стала першим у країнах радянського блоку незалежним громадським рухом у формі професійної спілки, який об’єднав під гаслом мирних змін представників усіх суспільних верств. До її лав вступило майже 10 мільйонів осіб — кожен третій дорослий поляк. Серед них були численні члени комуністичної партії (ПОРП). Відтак «Солідарність» швидко переросла у велику громадську потугу, що прагнула демокра-тизації, реалізації соціальних гарантій та відміни цензури.

І моє, автобіографічне. Добре пам’ятаю ті часи, адже у 1981-у було мені 22, з яких два роки відслужив у Радянській армії. Жили ми тоді в Івано-Франківській області. Наша родина ніколи не відзначалася любов’ю до компартії, в батька й матері були репресовані родичі, з неволі повернулися не всі. Ми «тримали кулаки» за «Солідарність», моя мама молилася за них. Щоб зрозуміти, що діється в Польщі, вранці слухали першу програму Польського радіо, в якій речник комуністичного уряду Єжи Урбан суворим голосом з металевими нотками доповідав про ситуацію в країні. Увечері дивилися телепрограму «Час», у якій радянські диктори-пропагандисти розповідали, що польський човен розхитує «жменька екстремістів», котрих підгодовують буржуазні Європа та Америка спільно з Ватиканом. Після того ми вмикали радіолу і намагалися упіймати на коротких хвилях радіо «Свобода» або «Ві-Ві-Сі». Ці станції нещадно глушили — імперія зла боялася правди як вогню, тож окремі фрази доносилися до наших вух крізь шипіння і свист. Тоді ми знаходили радіостан-цію «Вільна Європа» польсь-кою, вона транслювалася майже без перешкод, звідти й отримували об’єктивну інформацію про події в сусідній державі.

Саме так я вперше почув ім’я Леха Валенси — лідера «Солі-дарності» (пройде час і харизматичний електрик з Гданської судноверфі ім. Леніна стане президентом вільної Польщі, буде удостоєний Нобелівської премії), багатьох інших легендарних особистостей — Яцека Куроня, Адама Міхніка, Анни Валентинович... Звідти ж дізнавався про численні злочини режиму, як-от убивство ксьондза Єжи Попелушко. Тато перекладав мені окремі незрозумілі слова — це була моя перша школа польської мови.

Ми переживали, щоб Москва не дала команди вводити радянські війська до ПНР, бо така ймовірність була високою. Бог милував мене: не потрапив до Афганістану, а тепер була небезпека «загриміти» до Польщі в ганебній ролі «визволителя». Причини для хвилювань були: військкомат нашого району почав терміново викликати резервістів з числа нещодавно демобілізованих для «звірки документів».

Можна по-різному оцінювати роль у подіях того часу Войцеха Ярузельського — генерала в чорних окулярах. Кожна людина, що стала жертвою, — непоправна втрата, але у випадку радянської інтервенції таких жертв було б у десятки-сотні разів більше.

Нинішнього літа я вперше в житті стояв біля воріт №2 Гданської судноверфі ім. Леніна. Легендарне місце, де мріяв побувати. Тут виникла незалежна профспілка «Солідарність», її лідер — електрик Лех Валенса — біля цієї прохідної збирав сотні тисяч людей і мільйони — по країні.

…Коли у серпні 1980-го все стрімко розпочиналося, ніхто й уявити не міг, що це початок кінця радянської системи, яка на той час виглядала не просто монолітною, а мало не вічною.

Нині неподалік прохідної височіють Три хрести — пам’ятник робітникам Гданської судноверфі ім. Леніна, розстріляним міліцією у грудні 1970 року...