Уже другий рік поспіль Україна мала офіційні вихідні на Різдво Христове і за Григоріанським, і за Юліанським календарями. Нині чуємо міркування, що в перспективі (очевидно, віддаленій) наша церква може прийняти сучасніше, григоріанське, літочислення. Але в цьому дописі не зазиратиму в майбутнє, а нагадаю, як формувався календар і чи насправді чужою (як багато хто твердить в Одесі) є для нас реформа Папи Римського Григорія XIII.

Різдво Христове — одне з найважливіших християнських свят і є державним у понад 100 країнах світу. Відразу зауважу, що 25 грудня його святкують не тільки католики, а й православні багатьох країн, включаючи Константинопольську (крім Афону), Антіохійську, Олександрійську, Кіпр-ську, Болгарську, Румунську та Елладську церкви, лютерани та інші протестантські конфесії. Із 2017 року, як уже мовилося, Різдво за Григоріанським календарем, тобто 25 грудня, в Україні також є державним святом і вихідним днем.

Одеса завжди була містом різних релігій і національностей, але, попри різні вірування, релігійні течії, а також різний менталітет, люди чудово вживалися в сусідстві, і це надавало нашій причорноморській перлині неповторної привабливості та колориту. Розвивалася Одеса в умовах свободи, ліберальних настроїв, а відтак представників різних конфесій приймали тут толерантно.

Властиво, духовним, а часто й культурним, центром національної громади є храм. І в Одесі з’явилися грецька та вірменська церкви, католицький костьол, лютеранська кірха і, звісно, велика кількість православних храмів. Оскільки євреї становили третину населення, то мало не в кожному кварталі була своя синагога. Із часу заснування міста тут була велика католицька громада. До Одеси, що стрімко розвивалася-розбудовувалася, перебиралися італійці, німці, поляки. Католиками були й перші особи, як-от де Рибас, Ришельє та Ланжерон, і більшість найперших міських архітекторів.

Національні спільноти відкривали в Одесі свої школи, як правило, при храмах і молитовнях. Чимало на ниві освіти зробило й одеське католицьке духовенство. Так, абат Ніколь разом із герцогом Ришельє брав участь у створенні ліцею, де був першим ректором. Він займався розробкою навчальних програм, які згодом лягли в основу діяльності ліцею, а потім — і Новоросійського уні-верситету. Абат Ніколь активно займався і благодійною діяльністю. У роки чуми відвідував госпіталі, сам доглядав хворих, допомагав біднякам, що потерпали від злиднів.

Наприкінці ХVIII — на початку ХІХ століть італійців в Одесі було стільки, що назви вулиць на покажчиках писали, зокрема, й італійською. Уже 1795 року для потреб католиків був організований дім молитви, де першу месу відслужив отець Андре Арчіоллі. У 1805-у засновано парафію Успіння Пресвятої Діви Марії, і міська влада в особі Дюка де Ришельє на Катерининській вулиці виділила квартал під будівництво храму. Перший невеликий костьол був зведений тут за проектом архітектора Фраполлі. Проповіді читалися кількома мовами: французькою, італійською, німецькою та польською. Храм постійно добудовували та розширювали, і все ж не встигали за зростанням кількості вірян, що приходили на служби.

У 1848-у генерал-губернатор князь Воронцов дав дозвіл на будівництво нового костелу. Храм у змішаному стилі — з елементами романського та готичного — за проектом архітектора Франческо Моранді споруджувався п’ять років. 16 серпня 1853-го новий костьол був освячений єпископом Фердинандом Канном. Він був побудований у формі латинського хреста із дзвіницею й восьмикутним куполом. Усередину вели три входи, над центральним розташовувався орган. Пишнотою вражали вівтар і мармурова різьблена кафедра. Стіни та підлога були оздоблені під білий мармур, із двох боків — колонади. У залі було шість бронзових люстр і 120 дубових лав. Від Папи Пія IX костьолові подарували хрестильницю з каррарського мармуру. Тут упокоїлися люди, що мали великі заслуги перед містом, — градоначальник граф Ланжерон і відомий своєю благодійністю єпископ Липський.

До початку ХХ століття три одеські католицькі парафії (кафедральний собор і костьоли святого Петра та Климента) об’єднували багато тисяч прихожан: парафія святого Климента, яка була найбільшою, налічувала понад 17 тисяч осіб, при кафедральному соборі духовно єдналися понад 15 тисяч вірян, а при костьолі святого Петра — близько 10 тисяч. Ці три храми були своєрідними центрами національних спільнот. До костьолу св. Климента ходили переважно поляки, які займалися будівництвом залізниці; кафедральний собор на вул. Катерининській відвідували здебільшого німці, а костел св. Петра — французи та італійці. При католицьких храмах були благодійні притулки та їдальні, дім сиріт і дім для самотніх стариків. На початку ХХ століття тут працювала перенесена із Саратова духовна семінарія. У церковних приміщеннях містився архів.

Після жовтневого перевороту 1917 року почався наступ на католицьку конфесію, як і на всі інші релігії. Згідно з декретом Раднаркому, майно монастирських і церковних установ конфісковувалося й передавалося у власність держави. Передусім вилучали коштовні речі, зокрема й предмети для богослужінь. У 1935-у костьол Успіння Пресвятої Божої Матері остаточно припинив свою діяльність, будівлю передали німецько-болгарському клубу, а потім — краєзнавчому музею. Багатьох католицьких священнослужителів репресували, апостольського адміністратора Одеси Олександра Фрізона — розстріляли. Храм св. Климента закрили ще раніше — 1932-го, а через чотири роки — підірвали. Костьоли, що вціліли, на якийсь час відновили роботу в роки румунської окупації, але після війни, 1949-го, їх знову закрили. Священиків заарештували й заслали до Сибіру. Вівтарі кафедрального костьолу були знищені, колони між нефами — знесені. Багато років тут ташувалися дитячо-юнацька спортивна школа і спортзал товариства «Авангард». Усередині храму зробили бігову доріжку, у пресвітерії — боксерський ринг, а на антресолі — фехтувальний зал. На місці поховання графа Ланжерона влаштували яму для стрибків у довжину…

Зміни, що сталися в нашій країні на межі 1990-х, не оминули й католицьку громаду. У 1991 році Папа Іван Павло ІІ призначив перших латинських ієрархів для незалежної України, тим самим частково відтворивши структури Католицької церкви, які були нещадно знищені радянським режимом. Розвиток демократичних процесів у незалежній Україні сприяв подальшій нормалізації церковного життя.

Нині римо-католицька Одесько-Сімферополь-ська єпархія є другою за величиною в Україні. Окремо слід відзначити, що католицьке духовенство Одеси ніколи не стояло осторонь від життєвих проблем міста, а завжди дбало про його славу та розквіт.

Об’єднавши українську націю, ми будуємо європейську державу, тому надзвичайно важливим і символічним є святкування Різдва Христового не тільки 7 січня, але й 25 грудня. Адже очевидно, що це сприятиме як духовному порозумінню, так і зміцненню української державності.