КІЛЬКА ЗАУВАГ ДО ТЕМИ, ПОРУШЕНОЇ СЕРГІЄМ ЛАЩЕНКОМ

Пане Сергію, прочитав ваш допис у «Чорноморських новинах» від 2 лютого під назвою «Мовна» поліція чи мотивовані ентузіасти?». Оскільки я є одним із читачів ваших доволі цікавих матеріалів, які ви друкуєте і в «ЧН», і в інших виданнях, то, гадаю, вам як автору буде цікаво знати, а що ж думають читачі про ваші твердження, думки й побажання в такому болючому питанні, як українське національне відродження. Мої думки не в усьому збігаються з вашими, але ж нікуди вам від мене не дітися — пишете ж ви ж для мене і таких, як я. Головне — що про наш біль ми говоримо, а не мовчимо, сховавши голову в пісок.

Прочитавши про ваш похід по Києву з розгляданням вивісок приватних кіосків, магазинів та магазинчиків, у мене склалося враження, що ви не обурюєтеся засиллям російськомовних назв, а просто констатуєте факт. Більше того, ви голосно крикнули про дуже важливу для українського народу проблему, й самі, схоже, злякалися свого голосу. Очевидно, щоб не перегнути палку, як ви пишете далі.

На мій погляд, пане Сергію, ситуація, в якій перебуває Україна в сенсі мовного питання, вимагає від українців набагато рішучіших дій, ніж ті, яких ми вживаємо зараз. Не радикальних, на зразок дій Ляшка з його вилами, коровами і «скотиняками», а вивірених, грамотних, невідкладних і рішучих. Так вважає більшість моїх друзів, з якими мені доводиться спілкуватися на цю тему. Рішучі дії завжди приводили і приводять до перемоги. Це неодноразово підтверджувала наша історія. Козацьке військо чисельністю всього п’ять тисяч вояків ущент громило і примушувало втікати вороже кількістю шістдесят тисяч. Поки українці, вибачте, «жували соплі», Росія, діючи рішуче, без єдиного пострілу відібрала у нас Крим, що увійде як ганебна сторінка в нашу історію у вигляді нашої нерішучості.

Я, з огляду на звичайну зацікавленість, читаю немало політичних матеріалів, і звернув увагу на одну особливість багатьох з них. Пишуть про те, як зараз в Україні погано: — і те не так, і друге, і десяте. Пишуть про те, що народ і без «письменників» дуже добре знає. А от про те, як вийти з того поганого становища, пишуть одиниці. То як же нам у цьому конкретному випадку позбутися російськомовних вивісок і назавжди закріпити наші вивіски рідною і до того ж державною мовою?

Ви пишете, пане Сергію: «Ми сліпо віримо, що держава за нас зробить те, що повинні зробити ми самі…». Ні, я, наприклад, не вірю, а категорично впевнений, що примусити підприємців замінити вивіски на україн-ськомовні й надалі реєструвати нові підприємства з вивісками тільки українською, державною, мовою, має саме держава, в особі чинної влади, і ніхто інший. Це, переконаний, суто справа держави. Інакше навіщо українському народу така влада? Й ось тут, звісно, владі повинні допомогти патріоти, ентузіасти, волонтери, письменники. Ми маємо категорично вимагати від Верховної та місцевих рад терміново вирішити цю справу. Ми маємо писати заяви, збирати підписи, вести агітаційну роботу, насамперед саме серед представників влади, бо вона, на жаль, сьогодні в Україні, в більшості своїй, поняття не має про нормальний націоналізм і далеко не патріотична. Ми маємо не просити, а примушувати владу працювати на користь українського народу й робити Україну українською. А вже влада знайде безліч способів, як замінити російські вивіски на українські.

І не треба ніякої «мовної» поліції. Двоє «мовних» полі-цейських на Київ і за все своє життя не встигнуть примусити підприємництво привести до ладу свої вивіски. Але ж у кожній міськраді, в кожному районі є посада інженера з благоустрою, в обов’язки якого входить стежити, чи є на приміщеннях адресні таблички і чи відповідають вимогам етики й нормам закону всілякі написи на них, у тому числі й вивіски з назвами підприємств. Міський голова приймає рішення про «відповідність вивісок вимогам закону», повідомляє про це на одному із засідань мерії, призначає відповідальним за його виконання одного із своїх заступників, повідомляє в ЗМІ. Повірте мені, пане Сергію, як людині, причетній до подібних справ, що з тисячі підприємців, можливо, знайдуться два-три «принципових», які відмовляться поміняти вивіски, інші ж роблять це без будь-яких проблем і заперечень.

Чому так? А тому, що не захочуть зв’язуватися з владою, якою б вона не була, а тим більше — в питанні, де вона права.

Бо сьогоднішня влада у методах своєї роботи практично нічим не відрізняється від радянської, якщо не ще реакційніша, а тому способів примусу в неї якщо не сотні, то десятки — точно. А звідки ж ці способи, спитаєте? Поясню. Якщо великий бізнес в Україні працює хоч за злодійськими, та все ж законами, то малий і середній — у повному беззаконні, створеному державою, і порушень у його роботі величезна кількість. Тому суперечити владі — значить добровільно привертати її увагу до своєї роботи і давати їй привід ставити тебе на коліна. Скажіть, пане Сергію, який же дурень чинитиме собі ж на зло?

Приклади? Будь ласка. Недавніми законами двічі підвищувався рівень мінімальної заробітної плати. Ніхто з влади мале підприємництво перед тими підвищенням не запитував: «Як вам там після цього підвищення буде? Добре чи погано? А, може, це вас розорить?». Заробив працівник у кафе, наприклад, 5000 грн — ну не купив люд борщів більше, ніж на цю суму, хоч трісни. Власник же кафе має ви-платити працівникові не заробітну плату, яку той заробив, а мінімальну — 4173 грн (яку встановив уряд). Окрім того власник зі свого рахунку має ще заплатити державі податок, який називається ЄСВ (єдиний соціальний внесок) і який становить 22% від 4173 грн, а саме 918 грн. І вже сума мінімальної заробітної плати разом з ЄСВ, який роботодавець має заплатити державі, перевалює за зароблені працівником гроші — 4173 + 918 = 5091 грн. І звідки порекомендує держава малому бізнесмену взяти суму, якої бракує? А якщо працівник заробив лише 2000 грн за місяць чи роботодавцеві достатня півмісячна участь працівника в роботі? Ні, маєш виплатити йому мінімальну заробітну плату 4173 грн і ще державі ЄСВ 22% від 4173 грн у будь-якому випадку. Як на мене, ЄСВ — це неприкритий, махровий грабіж владою малого та середнього бізнесу.

А ви подивіться, пане Сергію, телевізійну програму «Ревізор» — як і за що можна закрити будь-який ресторан чи кафе. Звісно, в повсякденному житті треба прагнути до ідеалу, але якби ведучому «Ревізора» запропонувати посаду директора кафе чи ресторану в Україні, то через три-чотири місяці його вже можна було б садити до в’язниці на сповна законній підставі — за безліч порушень, які траплялися б мимо його волі. Більше того, саме з вини держави. Річ у тім, що реальне життя у нас дуже далеке від ідеального. До чого це я? Здавалось б, написане вище не має ніякого стосунку до мовної теми. А я до того, що у влади є безліч приводів, аби цілком законно впливати на порушників наших українських норм і законів.

А що ж робити з двома-трьома «принциповими», які відмовляються поміняти вивіски? Ось тут і має сказати слово український суд.

Мене можуть звинуватити в тому, що виступаю за утиск малого бізнесу й дискримінацію російської мови. На це відповім так. Українська влада сама розпаскудилася і розпаскудила всіх настільки, що, аби дійти порядку, треба і деяких законних утисків вдаватися. Головне, щоб вони не стали черговим джерелом для наповнення кишень злодіїв і хабарників. А наше бажання стати українцями на нашій — українській — землі нічого спільного з дискримінацією не має.

Вважаю, українському народу необхідно докласти всіх зусиль, щоб Верховна Рада якнайшвидше ухвалила у другому читанні закон №5670-Д «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Цим законом передбачається поява уповноваженого із захисту державної мови і 27 мовних інспекторів, запроваджується Національна комісія зі стандартів державної мови.

Мовні інспектори, пане Сергію, якраз і будуть тими мовними поліцейськими, яких ви пропонуєте. Закон № 5670-Д, чи як ще його називають — «закон депутата Миколи Княжицького», на відміну від «закону Ківалова-Колесніченка, передбачає дуже багато позитивних рішень у функціонуванні української мови як державної. Є у ньому і пункт, який говорить, що «споживач отримує право на надання інформації про продукт державною мовою». Маються на увазі й вивіски в тому числі. Якщо мені як споживачеві не буде надана інформація про будь-який об’єкт українською мовою, то це — порушення закону. Споживачем може бути суддя, прокурор, поліцейський чи уповноважений Верховної Ради — будь-хто, хто захоче чи зобов’язаний захистити український закон.

Вікіпедія каже, що в Україні 78% етнічних українців. У своєму дописі, пане Сергію, ви наводите слова молодого письменника Андрія Бондаря: «Якщо становлення української нації відбудеться без української мови та культури, значить, воно відбудеться… з російською мовою та культурою». Пане Сергію, так ніколи не станеться, бо гріш ціна тоді нам, українцям.

м. Чорноморськ.