«Кому потрібен закон, який не працює?» — З таким риторичним запитанням звернулися до нашої редакції ветерани Афганістану, учасники та інваліди бойових дій із громадської організації «Шураві», яка діє у Ширяївському районі Одеської області.

«Зараз було б краще згадувати про своїх бойових товаришів, про тих, хто не повернулися з війни. І про тих, хто після повернення так і не змогли підлаштуватися під, начебто мирне, але повне протиріч, зрадницької байдужості і несправедливості, життя. Хтось «лікувався» від афганського синдрому алкоголем, хтось замикався у собі. Особисто мені вийти з цього стану допомогли вірші про все пережите на афганській війні, які я довгий час писав у свій зошит, нікому не показуючи їх ... Але до 30- ї річниці з дня виведення військ з Афганістану, місцеве керівництво зробило нам своєрідний подарунок — заявило про те, що виселяє нашу організацію з приміщення, яке нам було надано в оренду у 2014 році. Тоді сталося це відповідно до рішення 37 сесії 6 скликання Ширяївської селищної ради», — розповів голова «Шураві» Євген Довгополенко. За його словами, селищна рада п’ять років тому передала «афганцям» приміщення підвального поверху Громадського будинку закладу дозвілля «Будинок культури», що належить територіальній громаді смт. Ширяєве, та сіл Одаї, Йосипівка, Подільці. Ухвалюючи рішення, керувалися Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і, зокрема, статтею 20, яка висвітлює повноваження організації. Серед іншого, там йдеться про те, що центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування у межах своєї компетенції надають ветеранським організаціям фінансову підтримку, кредити з коштів відповідних бюджетів, а також безоплатно надають будинки, приміщення, обладнання та інше майно, необхідне для здійснення їх статутних завдань.

Потім був складений орендний договір (який в кінцевому варіанті так і не був підписаний обома сторонами), та «Шураві», відремонтувавши надане їм напівпідвальне приміщення, вселилися туди.

З того часу селищна рада та члени громадської організації виконували умови договору. Претензій будь в кого, чи до когось із них, не виникало.

«Ми проводили конкурси патріотичної пісні, кращого малюнку під назвою «Рідний край». Власними силами встановили меморіальні дошки на закладах освіти, де навчались військовослужбовці, які загинули в Афганістані та біля пам’ятника воїнів – інтернаціоналістів. Займалися громадсько-політичним вихованням молоді. Збирали матеріали для музею «Афганська Пам’ять», котрі так і залишаються в приміщені, що орендується», — стверджують у своєму зверненні представники громадської організації «Шураві».

Наприкінці 2016 року Ширяїв­ським селищним головою став Віктор Полюганіч.

За словами Євгена Довго­поленко, після призначення нового голови, матеріальна підтримка, яку отримувала громадська організація від місцевої влади до цього часу, скінчилась: «Заохочень не було ніяких, і в день пам’яті вивода військ із території Афганістану теж. На клопотання, яке ми подали 17 січня 2017 року про грошову допомогу громадській організації, селищна рада відповіла, що не буде надавати жодної допомоги в фінансуванні».

«До закінчення терміну оренди приміщення, наша громадська організація завчасно направила клопотання, у якому просила розглянути питання про надання в оренду нежитлового приміщення, яке на цей час у оренді, але відповіді не дочекалися», — каже голова «Шураві».

3 липня 2017 року Ширяївська селищна рада надала відповідь, якою відмовила «афганцям» в оренді напівпідвального приміщення «Будинок культури», з формулюванням: «Не має можливості у зв’язку з плануванням проведення ремонту».

24 жовтня 2017 року до громадської організації надійшов лист від селищної ради, яким повідомлялося, що її звернення про укладання договору оренди буде винесено на розгляд чергової сесії селищної ради. Але це питання так й не було розглянуто протягом року.

«Пресс з боку ширяївської селищної ради не дає можливості громадській організації виконувати свої функціональні обов’язки», — стверджує Євген Довгополенко. — Зараз виконавчий комітет Ши­ряївської селищної ради, вимагає звільнити приміщення (без надання альтернативи) в порушення усіх норм щодо соціального захисту ветеранів війни.

Телефоном ми зв’язалися з Віктором Полюганічем, який погодився прокоментувати конфліктну ситуацію, що склалася.

На його думку, зараз не існує законних підстав для перебування «Шураві» в приміщенні Будинку культури.

- Справді, у 2014 році сесією було прийнято рішення про виділення їм напівпідвального приміщення Будинку культури, договір оренди з якихось причин підписаний так і не був. Але п’ять років вони там перебували. Зараз вони займають приміщення незаконно, а отже незаконно використовують державне майно. Щороку сільська рада приймає рішення про те, яка нерухомість може бути здана в оренду і складають список. Приміщення Будинку культури не входять до цього списку. Я їм це пояснив, але вони не хочуть зрозуміти.

Віктор Вікторович кілька разів повторив, що вважає незаконним використання квадратних метрів Будинку культури не за призначенням. На його думку, там повинні розташовуватися творчі гуртки, студії тощо.

«Я хочу щоб Будинок культури відповідав своєму призначенню, і там проходили виключно культурні заходи. У нас перед законом усі рівні. Це записано в нашій Конституції. Я — за закон», — стверджує голова сільської ради…

Схоже, що в цьому затяжному конфлікті, крапку може поставити тільки судове рішення. У господарському суді Одеської області вже зареєстрований позов ГО «Шураві» до Ширяївській сільській ради. Але, як відомо, будь-який конфлікт має дві сторони — юридичну та моральну. Правову оцінку цій ситуації, вивчивши всі деталі справи, дасть суд (раз компромісне рішення сторонами конфлікту не знайдено). А ось що стосується моральної оцінки, тут, на мій погляд, все набагато простіше. Відмовити ветеранам, інвалідам, учасникам бойових дій, які колись, виконуючи присягу, ризикували своїм життям, відмовити у приміщенні, де вони могли б зустрічатися, проводити пам’ятні заходи, м’яко кажучи, несправедливо, неправильно.

У зв’язку з цим мені згадався епізод з далекого минулого. Будучи стажером в одеській молодіжній газеті, я підготувала публікацію про хлопця, який повернувся з афганської війни. Його призвали в армію відразу після закінчення морехідного училища. Коли він прийшов до відділу кадрів Чорноморського морського пароплавства, яке тоді ще існувало, та попросився на роботу, чиновник йому заявив, що вакансій для таких як він, у нього немає. «Що ж йому робити? – питаю. — У нього молодша сестричка-школярка і старенька бабуся, яких треба утримувати. Батьків немає.» «А я його туди не посилав «, — холодно відповів мені кадровик, коли я прийшла з’ясувати причину відмови. Він навіть не розумів тоді, напевно, як цинічно та підло прозвучала ця фраза, що стала настільки звичною наприкінці вісімдесятих.

Зневажливе, а іноді навіть і презирливе ставлення до людей, тим більше до тих, хто пройшов пекло війни, мають бути неприпустимі з боку посадових осіб, як і байдужість, черствість. Допомагати, а не відштовхнути — такою формулою повинні керуватися ті, хто наділений повноваженнями і владою. Перед законом, справді, всі мають бути рівні. Але і людяність при цьому втрачати все ж не варто.