Писати про це, можливо, зарано. Але подумати, яким виявиться правління президента, обраного на другий термін, — саме час. Тому що в прогнозах політологів домінує думка: в країні все буде, як було, якщо не гірше.

НЕ ГІРШЕ, А ПО-ІНШОМУ

Гірше справді може бути, якщо почнеться масштабне вторгнення російських військ на нашу територію. Але це сюжет не для політиків, а для військових оглядачів. Нам же, людям цивільним, слід виходити з напіввоєнного варіанту майбутнього. Або «гібридного миру», як тепер кажуть.

У такому мирі у глави української держави для маневру мало простору і ще менше часу. Повноваження Верховної Ради VIII скликання закінчуються через сім місяців. А чи вдасться у парламенті, обраному в жовтні 2019 року, створити «президентську» фракцію — велике питання. Якщо не вдасться, вплив Банкової на стан справ у країні зменшиться до мінімуму. У нас парламентсько-президентська республіка, якщо хтось забув.

Президент другого терміну навіть у тому випадку, якщо хоче зберегти у внутрішній політиці все «як було», включаючи опертя на олігархів, повільні декоративні реформи і національно-патріотичну риторику, змушений буде поквапитися. Цей курс потребує постійної підтримки зверху і знизу, а вона тане на очах.

У разі повторного обрання нині чинний глава держави зразу мусить визначитися з тим, що називається «пам’яттю Майдану». Вона за п’ять років потьмяніла, але зі свідомості частини населення не вивітрилася. Іншими словами, треба вирішити, чи спиратися у проведенні реформ хоча б частково на громадських активістів, розвиваючи демократію, чи довіритися з тією ж метою номенклатурі.

Це принциповий і нелегкий вибір. Активісти — народ ненадійний, погано організований і не схильний до компромісів. Після Революції Гідності їм нема ціни. У 2014 році і пізніше вони довели, що вміють тримати прапор. Але в той же період довели, що не вміють тримати курс. Тобто пристосуватися до тимчасової оборони, відступу і змиритися з несправедливістю, на якій побудована держава.

В Україні в 1999 році президент другого терміну Леонід Кучма для опертя, не вагаючись, вибрав номенклатуру. Те ж саме, тільки раніше, двічі зробив президент Єльцин у Росії. Як я не шукав, але не зміг відшукати прикладу, коли б глава держави на пострадянському просторі добровільно зробив вибір на користь громадянського суспільства або громадських активістів. Навіть тоді, коли до влади приходив за їхньої підтримки. Отже, і зараз розраховувати на це не можна.

Але біда в тому, що українському президенту другого термі-ну не можна розраховувати і на номенклатуру. Вертикалі, яку вибудував Кучма, сприятливого ґрунту для монолітного адміністративного ресурсу більше не існує. Ми з вами зможемо в цьому переконатися 31 березня. У якомусь сенсі чинний глава держави не має надійної опори і в силових відомствах — частину їх контролює політичний конкурент президента. А про лояльність судової гілки влади, нібито підконтрольної Банковій, після скандального рішення Конституційного Суду, який оголосив неконституційною статтю КК про незаконне збагачення, взагалі не можна загадувати серйозно.

ДРУГИЙ ТЕРМІН НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ

Одним з козирів, який має нинішній Президент України, є його вміння розпоряджатися дипломатичним ресурсом. І за освітою, і за складом характеру п’ятий президент — парламентер високого класу. Нема його провини в тому, що зараз не вдається вибудувати якийсь діалог з Росією. Є величезна заслуга, що з позиції слабкості він не йде на такий діалог.

Якщо хтось пам’ятає, Президент України довгий час намагався встановити прямі контакти з Путіним. Намагався розмовляти з господарем Кремля і в присутності лідерів європейських держав, використовуючи їхню підтримку в «норманд-ському форматі». Ці спроби призвели до присутності в Україні спостережної місії ОБСЄ, до Мінських угод, які на початку 2015 року фактично зупинили масштабне збройне протистояння, до якого наша країна готова тоді не була.

Але то попередні заслуги. Тепер дипломатичні зусилля повинні бути спрямовані на де-окупацію захоплених у нас територій, а це завдання не можна вирішити без тісного контакту з союзниками, без їх спільної політичної, фінансової і, можливо, силової підтримки. Мобілізація зусиль світової спільноти потрібна в масштабах, порівнянних з тими, які демократичні країни надавали Радянському Союзу під час війни з гітлерівською Німеччиною.

Важко сказати, наскільки таке завдання взагалі реальне. Але якщо реальне, то в Україні нема людини, яка могла б з ним упоратися, крім того, хто одного разу подібне завдання вирішив бодай частково. І великим ризиком буде довірити міжнародну політику країни недосвідченому дилетанту. Шкоду, якої він може завдати, зараз навіть уявити важко.

Тільки на встановлення особистих контактів на вищому рівні піде не менше року. А на відновлення довіри лідерів Заходу, без якого контакти безглузді, знадобиться ще більше часу. Не менше, ніж на відновлення довіри Міжнародного валютного фонду до фінансової діяльності українського уряду та Національного банку України. І все це — під час війни, під час фінансово-економічної розрухи, природу якої у нас лише почали розуміти.

У міжнародній політиці, втім, як і в політиці внутрішній, часу втрачати не можна. Але ніхто не зможе і прискорити події. Якщо така спроба не вдалася на барикадах у 2014 році, то не вдасться і на виборах президента в 2019-у. Хоча нетерплячка українців зрозуміла. Здавалося, прокинулися після Майдану — й олігархи зникли. Махнули рукою — і вдвічі знизилися ціни на енергоносії. Призначили нових прокурорів та суддів — і нема корупції. Схвалили необхідні закони — і пішли реформи. Погрозили Кремлю пальцем — і повернувся Крим… З такою нехитрою програмою, до речі, виступає чимало кандидатів на найвищу посаду в державі.

Якщо на хвилі нетерплячки подібний кандидат переможе, через п’ять років українцям уже не доведеться обирати нового президента. Нам пришлють старого з Москви.