|
ЗАПОВІТ ЧЕРЕЗ ВІКИ
18.04.2019 / Газета: Чорноморські новини / № 30(22049) / Тираж: 8525
Минулої неділі пощастило побувати на презентації дуже цікавої і, як на мене, вкрай потрібної для нинішнього молодого українця, що, здається, намертво застряг у віртуальному павутинні, книжки. Книжка, що має назву «Радуниця», щойно вийшла у київському видавництві «Український пріоритет». Її авторка — Ярослава Різникова, заступник директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації. Чому саме «Радуниця» і що означає це, на жаль, призабуте, а багатьом і не відоме слово? Радуниця, Радониця, Радовниця, Радунець — у давнину у східних слов’ян — день поминання померлих, під час якого відбувалася трапеза на могилах родичів. Після включення православною церквою Радуниці до свого культу цей день отримав назву Проводи (народні назви — Гробки, Могилки, Поминки та ін.). У цей день на кладовищі відбувається спільна панахида й обіди — тризни. Це за словником-довідником з релігієзнавства. А ось про ту ж Радуницю (зверніть увагу на дуже щирий, довірливий, я б навіть сказав, камерний тон викладу — в Яро-слави Різникової: «Вчені твердять, що в наших предків це слово означало поняття «весняна радість». А називалося Радуницею, або весняною радістю, свято єднання поколінь — духовної зустрічі живих членів роду зі своїми предками, душі яких уже залишили цю землю й відлетіли у далекий Ірай. Сьогодні у нас в той ірай, ірій (або, як ми кажемо нині, вирій) відлітають лише пташки восени, щоб напровесні повернутись і звеселити нас своїм щебетом. А колись Іраєм, Ірієм, Раєм звалась та таємнича «країна», куди переселялися душі померлих предків. І вважалось, що, переселившись у цю дивну країну, предки спостерігають за життям своїх родичів на землі, допомагають їм у добрих справах, а декого, хто порушує звичай, чинить зло, не шанує свій рід, — можуть і покарати. Але зв’язок між живими й померлими поколіннями цим не обмежувався. Як вважали наші предки, точно так, як птахи незмінно щовесни повертаються до нас із вирію, так у певні урочі дні й душі померлих членів роду переходили по кленовому містку зі свого Іраю-Раю на нашу землю, щоб зустрітися із живими родичами. Таких приходів було кілька в році, але найсвятковішим, найтривалішим був саме весняний їхній «прихід». У такий весняний день всі люди поспішали до місць поховання своїх предків, несли страву, питво, одягали найкраще своє вбрання, водили на цвинтарях хороводи, співали пісні — одне слово, робили все, щоб якомога краще прийняти й звеселити своїх невидимих дорогих гостей. Наші пращури так вірили, що всі їхні родичі прийшли з Іраю до них у гості, що спілкувалися з ними, як із живими. Навіть слова покійний чи небіжчик не можна було вживати, бо вважалося, що в цей день всі живі. От хіба що побачити їх — тих гостей із Іраю — очима тілесними не завжди можна було. Кажу «не завжди», тому що, згідно з віруваннями наших предків, душа померлого могла втілитися і в квітку, і в деревце, що росте біля могилки, і в пташку, що виспівує на гілці чи кружляє довкола. Отож, у такому випадку, їх і «побачити» можна було… В кожному разі, все в цей день було одухотворене, рідне, осяяне радістю зустрічі поколінь, щастям причетності до тієї спільності, що становила в давнину священне поняття РОДУ, з якого в пізніші часи сформувалося не менш святе поняття НАРОДУ». Процитоване вище Ярослава Різникова, тоді ще зовсім недавня випускниця історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова, вперше озвучила в ефірі обласного радіо 1 лютого 1996 року, започаткувавши цикл щотижневих українознавчих передач під назвою «Радуниця» й поставивши за мету «щоб ми всі повніше відчули себе членами однієї святої спільноти, яка зветься словом НАРОД. Так, це були постійні (щочетверга о 18.30) зустрічі з радіо-слухачами. Ось чому щирий, довірливий, камерний тон. — Скажу чесно, ми не сподівалися на такий успіх передачі, — згадував на презентації книжки тодішній головний редактор Одеського обласного державного радіо, заслужений журналіст України Іван Нєнов. — Але згодом варто було з тих чи інших причин своєчасно не вийти їй в ефір, як одразу ж розривалися редакційні телефони: «Де Радуниця»? Слухачі полюбили цю передачу, полюбили її талановиту авторку. Відтак замість року, як спочатку планувалося, «Радуниця» звучала на нашому радіо цілих три… Як зауважила сама Ярослава Різникова і в передмові до видання, і під час його презентації в Літературному музеї, до нього ввійшли не всі тексти радіопередач, що прозвучали за три роки, бо то вийшла б дуже об’ємна книга: «Я намагалась відібрати матеріал так, щоб були охоплені найважливіші дати й найзначніші свята, які до того ж супроводжуються в народі якимись цікавими обрядодійствами чи відображають органічне поєднання дохристиянських уявлень і вірувань народу з християнською релігією — адже в цьому злитті надзвичайно яскраво втілився український менталітет, ота містична «народна душа», яку нам так потрібно віднайти, очистити й узяти з собою в нашу державницьку путь у майбутнє, щоб ми всі усвідомили, нарешті, що ми — не «каліки на роздоріжжі», а великий, самобутній народ з власною культурою, з власними тисячолітніми традиціями, з великою, доброю й щирою душею». Особливу подяку авторка висловила відомій мисткині, заслуженому майстру народної творчості України Зої Пасічній, роботи якої, з її згоди, використані в оформленні «Радуниці». На жаль, Зоя Сергіївна не побачила новодруку — восени 2018-го вона відійшла у кращі світи, в отой Ірай… Привітати пані Ярославу з виходом книжки, а заодно і з гарним ювілеєм (можна й навпаки — з ювілеєм і з першо-друком) прийшло багато відомого в Одесі, і не тільки тут, люду. Слово брали батьки двічі іменинниці — письменники Галина Могильницька й Олекса Різників, професори-історики Григорій Гончарук і В’ячеслав Кушнір, народний артист України Микола Свидюк, представники акредитованих у нашому місті дипломатичних установ, національно-культурних товариств, бібліотек, музеїв, громадських організацій, ЗМІ. То була справді щира, довірлива, камерна зустріч. «Я рада новій зустрічі з вами, дорогі мої колишні радіослухачі, а також нинішні читачі. Щасти вам, Боже!» — написала авторка в передньому слові до «Радуниці» й підписалася: «Ваша Ярослава Різникова». Автор: Іван МЕЛЬНИК
|
Пошук:
Автор
По данным Международной федерации диабета (IDF) за 2021 год, от диабета страдают 10,5% людей в возрасте от 20 до 79 лет и половина из них не знает об этом. Согласно прогнозам, к 2045 году этим заболеванием будет болеть на 46% больше — каждый восьмой взрослый или 783 миллиона человек. Эта перспектива пугающая, но не удивительная, учитывая текущую ситуацию
Під егідою Міністерства культури та інформаційної політики України, Одеська національна наукова бібліотека, Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів, Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова» за сприяння Одеської обласної державної адміністрації, Одеської обласної та Одеської міської рад, Українського інституту книги, Всеукраїнської громадської організації «Українська бібліотечна асоціація» та Всеукраїнської громадської організації «Бібліополіс» проводять Всеукраїнську виставку-форум «Українська книга на Одещині».
Останні моніторинги:
00:00 18.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 18.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 18.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 18.04.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 18.04.2024 / Вечерняя Одесса
|
© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2024 S&A design team / 0.011 |