Сьогодні, 20 квітня, знову день передвиборної тиші. Але це стосується агітації за конкретного кандидата на пост президента. Про ситуацію в країні думати й писати можна. І потрібно.

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД ДИКТАТУРИ НЕ ХОЧЕ

Рівень схвалення історичної ролі Сталіна громадянами сусідньої країни за два останні роки значно зріс. Тепер, згідно з опитуванням соціологів російського «Левада-центру», він сягає 70%. Схожі опитування проводяться і в Україні. Причому щодо Сталіна за ті ж два роки в нашій країні, навпаки, спостерігається зростання ненависті — приблизно в таких же масштабах.

За даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), 77% українців вважають «ефективного менеджера» радянської імперії «жорстоким нелюдським тираном, винним у знищенні мільйонів невинних людей». Голос народу, здавалося б, підтверджує успіх проведеної у нас декомунізації і служить хорошою ілюстрацією для книги «Україна — не Росія».

Але не все так просто. У сусідній державі зростання любові до серійного вбивці пояснюється не тільки і не стільки тугою за сильною імперією, скільки всенародною вимогою «сильної руки», очікуванням жорсткого лідера, здатного вивести країну з важкої кризи.

В Україні теж є політичний попит на «сильну руку». Причому, серед різних сил політичного спектру — від радикальних націоналістів («Бандера прийде — порядок наведе») до популістів із соціальною підкладкою. Таких, як Юлія Тимошенко. Яка свого часу заявила, що народ хоче диктатури.

А проте, історія України останніх років доводить, що народ диктатури не хоче і люто чинить опір спробам перших осіб держави зосередити в своїх руках більше повноважень, ніж їм надає Конституція. З такої позиції легко пояснити події як Помаранчевої революції, так і Революції Гідності, а також багато чого з того, що після революцій відбувалося.

Президенти України (крім Ющенка) прагнули «перетягнути ковдру» на себе й управляти всім, до чого дотягнуться руки. Законодавча і судова гілки влади цьому активно заважали, а простим громадянам залишалося бунтувати або терпіти. У такій обстановці про швидкі реформи в системі управління або про масштабну боротьбу з корупцією не може бути й мови. А тут ще підоспіла війна.

Під час війни суспільний попит на «сильну руку» мав би, виглядало, зрости й здобути підтримку єдиної політичної нації. Але цього не сталося. Перші півроку після Революції Гідності здавалося: війни ніякої нема. Главу держави в квітні 2014-го вибрали як такого, що здатен досягти миру на сході. Він сам у це вірив і діяв відпові-дно. Та коли на телефонні вмовляння господар Кремля відповів вторгненням військ під Іловайськом, час сплив. Порошенко втратив шанс стати «сильною рукою». А політична нація в Україні згуртувалася не навколо нього, а навколо волонтерів. І то тимчасово.

Найменше перед виборами хотілося б брати участь у «розборі польотів» і когось звинувачувати в тому, що сталося. Що було, те було. Треба думати про те, що буде, і вирішити, чи зможемо ми впоратися із системною кризою в Україні без «сильної руки», а, цілком можливо, і без розумної голови. Не хоче народ диктатури — і крапка. Народ у масі хоче миттєвого дива, вистави, за якою можна спостерігати біля комп’ютера або телевізора.

ПРИВИД РЕВАНШУ

Втім, на відміну від основної маси народу, частина громадян смуту в країні може використовувати для отримання конкретної вигоди. Політичної або матеріальної, хоча це пов’язано. Так було під час більшості революцій і воєн. Так буде і тепер.

Можливу зміну варти нагорі вже у повен зріст використовують суди в справах з політичним забарвленням. Так, Броварський міський районний суд звільнив з-під варти народного депутата Надію Савченко і главу «Офіцерського корпусу» Володимира Рубана, звинувачених у спробі державного перевороту, нібито через те, що прокуратура не надала потрібних документів для продовження арешту підозрюваних. Шевченківський районний суд Києва 17 квітня зняв арешт з рахунків у Всеукраїнському банку розвитку, який належав синові Януковича, а на наступний після виборів день (ще в урнах не встигнуть підрахувати бюлетені) у Шостому апеляційному адмінсуді призначено розгляд апеляції НБУ на рішення, пов’язане з націоналізацією «Приватбанку».

Список можна продовжити, але це ще квіточки. Ягідку готують у Конституційному Суді України. Там іде підготовка до оголошення неконституційним закону «Про очищення влади» (люстрації). Зграя опричників Віктора Януковича вже задоволено потирає руки.

Українські суди були і залишаються плацдармом для реваншу і контрреволюції. Але хіба тільки в судах справа? Депутатський корпус Верховної Ради восьмого скликання, обраний на революційній хвилі в жовтні 2014 року, до останнього моменту здавався якщо не опорою, то яскравим нагадуванням про Революцію Гідності. За п’ять років революційність ВР, звісно, дуже зблякла. Але навіть те, що залишилося, бентежить реваншистів, готових розігнати український парламент. У команді одного з кандидатів на пост президента, за чутками, вже готовий сценарій дострокового припинення повноважень Верховної Ради. Щоб обрати нову, підпорядковану новому курсу.

Але український народ, як уже мовилося, «сильної руки» не хоче... А хто спитає народ після виборів? Звільнені від люстрації орди чиновників Януковича без будь-якої «сильної руки» мирно повернуться в свої колишні кабінети. Олігархи і монополісти тихо і непомітно продовжать пограбування населення, а слуги народу, старого й нового зразка, відновлять кругову поруку там, де вона була тимчасово зруйнована.

Не помічати підготовку полі-тичного реваншу зараз можуть тільки ті, хто помічати взагалі нічого не бажає. А бажає до кінця додивитися захоплюючу виставу задушення української держави. В умовах війни. В умовах зруйнованої економіки. Без підготовленого до управління керівництва.

У фіналі цієї вистави «сильна рука», ймовірно, з’явиться. Але не для того, щоб врятувати країну, а для того, щоб розігнати всіх, хто стрімголов поспішить на стадіони.