Центральна виборча комісія України 30 квітня оголосила, що 13 мільйонів 541 тисяча 528 українців проголосували за Володимира Зеленського. Новообраний Президент України переміг у всіх областях країни, крім Львівської. Такий успіх, теоретично, повинен надати главі держави мандат для широких і радикальних перетворень. Але чи так це?

З ТРЯСОВИНИ НЕ ВИБРАТИСЯ ОДНИМ РИВКОМ

Почнемо з величезної (без лапок) цифри виборців, які проголосували за новообраного главу держави. Нема сенсу повторювати, що це мільйони незадоволених громадян. Але незадоволених з різних причин. У всякому разі, зібратися і вийти на демонстрацію під близькими і зрозумілими гаслами ці люди не змогли б і не захотіли б. Конкретної відповіді на питання, що і як треба змінити в Україні, під час виборчої кампанії Зеленський не дав. І не дає досі, обмежуючись загальними зауваженнями.

Короля, певна річ, грає свита. Але про склад свити Зеленського ми теж не маємо чіткого уявлення. У Разумкова-молодшого, наприклад, нема такого впливу на патрона, яке мав на Кучму Разумков-старший. А фігур рівня Горбуліна поруч з новообраним президентом взагалі не проглядається. Вважати, що за спиною Володимира Зеленського стоїть Ігор Коломойський, — найзручніша версія для розкладання політичних пасьянсів. Але нема достатніх доказів того, що Ігор Валерійович готовий у 19-у році взяти на себе відповідальність за долю України так, як зробив це в 14-у, очолюючи Дніпропетровську область.

Давайте дочекаємося інавгурації, кажуть обережні аналітики. Почнуться нові призначення — все визначиться. Але що визначиться? Призначення нових силовиків або міністра закордонних справ до радикальних перетворень стосунку не мають. Для цього необхідні, як мінімум, переформатування уряду і переобрання Верховної Ради. Тобто чекати треба не інавгурації президента, а парламентських виборів. І якщо навіть команді Зеленського вдасться наполягти на проведенні парламентських виборів достроково, все одно ВР і новий Кабмін запрацюють не раніше осені.

Не менш важливою обставиною є питання, звідки черпати кадри для радикальних перетворень. На початку свого правління п’ятий Президент України теж був налаштований рішуче. Намагався похитнути систему за допомогою зарубіжних варягів. Але у перетворювачів з-за кордону справа, м’яко кажучи, не пішла. Або Петро Олексійович був не дуже рішучим. У будь-якому разі, за радикальні реформи реально взялася тільки одна Супрун. І то невідомо, чим реформа медицини закінчиться.

Черпати перетворювачів у нас досі пробували з єдиного джерела. Так званого «політикуму», що складається зі старих управлінців і системних опозиціонерів. Коктейль виходив такий собі, який, у кращому разі, дозволяв країні повільно повзти вперед, безперервно озираючись назад. Додатковим гальмом на шляху будь-яких перетворень була і є судова влада, тісно спаяна з корумпованою виконавчою та законодавчою владою.

Навіть за допомогою двох революцій не вдалося вибратися з цієї трясовини. Якщо Володимир Зеленський впорається — Бог йому у поміч.

НА ЗОВНІШНІХ АРЕНАХ

Під час виборчих кампаній кандидати на вищі посади дозволяють собі нічим не виправдані спрощення. На кшталт заяви Дональда Трампа «порозуміємося з Путіним» або репліки Володимира Зеленського «сядемо і домовимося». Не демоні-зуючи президента Росії, хочу зауважити, що порозумітися і домовитися з господарем Кремля неможливо. Ним рухає те ж прагнення, яке до самого розпаду СРСР було мрією комуністичної верхівки. Завоювати світ.

Уже наближався крах режиму. Вже продукти продавали по талонах, а свербіж завоювань у Політбюро ЦК КПРС у 1979 році повів радянські війська в Афганістан. У головах кремлівських старців був не детант, послаблення напруги у міжнародних стосунках, не Гельсінські угоди, а те, чому їх у молодості вчили у вищих партійних школах і школах КДБ — перемога комунізму і світової революції неминуча у всьому світі. Путіна в «Андроповці» вчили такої ж маячні. І вивчили. Тільки-но вдалося накопичити доларів на експорті нафти і газу, Росія продовжила те, на чому зупинився Радянський Союз.

Незалежні держави колишнього СРСР — то лише перші цілі і перші кроки нової експансії. Щупальця російських чекістів уже дотяглися до Венесуели, а військові фахівці Росії освоюють держави Африки, допомагаючи тамтешнім диктаторам, як це було в ХХ столітті. В уяві кремлівських геополітиків на шляху до світового панування незалежна Україна — глибокий тил. До кінця 2013-го її вже вдалося підкорити, а події на Майдані — просто випадковість. Ще трохи налякати, трохи натиснути економічно — і все повернеться на свої місця. Надії на це пов’язані не з новим президентом, а з тією кризою, економічною і військовою, яку переживає наша країна.

Треба віддати належне Володимиру Зеленському. Він швидко зрозумів, що сісти і домовитися з Путіним ніколи не вдасться. Щоправда, визначитися йому допомогла Москва. Указ президента Путіна про спрощену процедуру роздачі російських паспортів населенню окупованих територій Донецької і Луганської областей та рішення російського уряду про обмеження поставок енергоносіїв в Україну розвіяли ілюзії новообраного президента. Якщо вони у нього ще були.

Але якщо не домовлятися, тоді що? Відповісти на знущання російського диктатора словами «вільної людини у вільній країні», як зробив Володимир Зеленський, можна один раз. А далі? Далі від Володимира Олександровича мало що залежить. І багато залежить від захі-дних партнерів України. Партнери, однак, звикли спілкуватися з досвідченим і готовим до компромісів Петром Порошенком, який на міжнародній арені не дозволяв собі різких рухів і завдяки цьому часто досягав результатів.

У якості нового міністра закордонних справ Петро Порошенко в новому уряді став би ідеальною фігурою. Запросити його на цей пост було б сміливим рішенням, рішенням, що дозволяє Зеленському спиратися не тільки на свій аморфний електорат, але також на відомі «25%», де зосереджена інтелектуальна еліта України. Подібні міркування, певна річ, — фантазія. Але до дня інавгурації без таких фантазій не обійтися.