Український інститут національної пам’яті та Центр досліджень визвольного руху вміють позитивно шокувати правдою. Ще за тиждень до відкриття цього виставкового проекту соцмережі рясніли назвами «Мир. Труд. Май. Вбивство працею», «Тріумф людини. Українці, які перемогли ГУЛАГ». Минулого року вони розповідали про спротив українців у нацистських концтаборах, нинішнього — про героїв у радянських концтаборах.

8 травня у Києві, біля Головпоштамту, знову виставлено два десятки стендів з уні-кальними фотографіями й цікавими даними. Ми вирішили поговорити про новий виставковий проект з його кураторкою — керівницею програм Центру досліджень визвольного руху Яриною ЯСИНЕВИЧ.

— Ярино, про що ваша виставка? Історія, про радянське рабство, про рабство українців, про те, що рабство було ефективним чи не ефективним? Як ви самі схарактеризуєте цю історію?

— Цей проект називається «Тріумф людини», і ми хотіли розкрити історії людей, які свідчать: людина завжди може тріумфувати над системою, в будь-яких умовах. Це не завжди закінчується щасливо, часто закінчується трагічно, але люди завжди можуть бути людьми.

Ми розказуємо про початок концтаборів на території України, які прийшли сюди з більшовиками, їх потім перенесли на Північ. Про те, як «блатних» натравлювали на поетів і на творчу інтелігенцію. Про спецпоселення, по суті — про вирок жити без дому. Ми розказуємо про депортації. Про Джемілєва, якого шестимісячним вивозили з Криму. Про депортації західних українців. Це теж була частина цього гулагівського режиму. І розказуємо про те, як люди протистояли цьому режиму. Про мистецтво, про повстання, про втечі, про те, що неможливо ув’язнити віру, про те, що арештанти несли в собі традицію і завдяки їй хоча б морально знаходили шлях утечі від нелюдських умов.

Виставка складається з двох частин: одна — про те, як ГУЛАГ убивав українців, а друга — як українці діяли проти ГУЛАГу, в тому числі про дуже індивідуальні протидії.

Як, наприклад, про незламну віру.

Йосипа Сліпого ГУЛАГ не зміг змусити зрадити вірі — попри всі зусилля та знущання. Коли на вимогу Папи Римського і президента США Кеннеді Римові віддають Сліпого — конвоїри не дозволяють йому навіть ступити ногою на українську землю. Хоча ешелон кілька годин стоїть в Україні.

ГУЛАГ не позбавив віри і київ-ського баптистського священнослужителя Вінса. Георгій Вінс, людина, яка для баптист-ської громади мала величезне значення, умудрився пронести всередину табору Слово Боже. Зашив у майку малесенький шматочок Біблії — Євангелія від Марка, коли його роздягали на вході на огляді, він майку тримав у руці — й охорона не помітила.

Де тріумф у цих стражданнях?

1 вересня буде велика проща греко-католиків до Риму на 50-річчя храму української Софії, який побудував Сліпий після звільнення. І це — про його тріумф над системою, яка заборонила його церкву, вбивала його паству, катувала патріарха особисто. Сліпому пропонували бути українським очільником контрольованої Москвою церкви, йому треба було відмовитися від Папи, перейти у московське православ’я. Він відмовив.

Левко Лук’яненко після всіх знущань повернувся із Сибіру в Україну й став автором Акта про Незалежність. Він поставив крапку в існуванні СРСР. Ручкою у своїх спрацьованих на лісоповалі руках.

Сестер Степана Бандери вивезли на Північ просто за те, що вони народилися в одній сім’ї зі Степаном. Їм пропонували: одне публічне звернення до повстанців, щоб вони перестали воювати, — і додому. Причому пропонували, забравши з тієї вічної мерзлоти, з тих бараків, нар і бушлатів, у помешкання з ванною, з гарячою водою. Одне звернення — і ти залишишся тут. Їхня відмова — це і є тріумф людини над системою.

Ми розповідаємо про табірне мистецтво. Про Опанаса Заливаху, якого запроторюють у ГУЛАГ із забороною малювати. Пам’ятаєте ще про Шевченка —«Строжайше запретить писать и рисовать»? ГУЛАГ відтворив ту дійсність також. Заливаха, якого арештовують за вітраж на шевченківські мотиви (!) — все одно творить у таборах серію гравюр. Якою ціною? Як він зміг після ув’язнення далі творити? Але — зміг.

Творчість та гідність — також форма опонування. У Львові, в музеї «Тюрма на Лонцького», є вишивка литовки, яку та подарувала українці, вишита риб’ячою кісткою. Скільки тисяч кілометрів проїхав цей символ спротиву людини системі? Сьогодні вже нема ані тієї українки, ані литовки. Але є символ. Символ їхнього тріумфу.

— Це в ГУЛАГу вона подарувала?

— Так. Я думаю, що у Вільнюсі є стара вишивка, подарована навзаєм українкою. Серед усіх тих безколірних, облізлих, огидних роб, бушлатів, сірості й безколірності Півночі жінки торочили якісь ниточки з одягу, десь якимось дивом діставали ці голки й вишивали, щоб бодай якось прикрасити дійсність, вшанувати традицію і релігійні свята.

— Нинішній політв’язень Росії Роман Сущенко малює картини з лушпиння цибулі та соку буряку, бо йому не давали фарби…

— Крашанки в ГУЛАГу малювали з фарб, які економили, розписуючи совєцькі агітплакати. Робили «таборові» паски — тиждень не їли хліба зі своєї пайки, а потім щось складали, щоб було щось особливе. Воно було якимось чином особливе? Ні, хліб за тиждень з цієї пайки не має ніякого особливого смаку, він має тільки духовну цінність, цінність вийти в опозицію від цієї всієї сірості й от так — пройти.

Ми розказуємо про втечі, про те, як люди втікали неодноразово — і це складно, це історії, з яких можна будувати гостросюжетні романи. Ми розповідаємо про мережу взаємодопомоги, про ОУН-Північ у Воркуті, про повстання, про спротив ГУЛАГу і про людей, які піднімали ці повстання, які врешті розвалили ГУЛАГ.

— Табірні мережі спротиву створювали лише українці?

— Ні, але вага українців питома. Після війни був період, коли Радянський Союз відмінив смертну кару — і всіх, кого мали б розстріляти, заганяли в табори.

Повоєнний етап — це в основному люди Західної України, балтійські лісові брати, ще трохи з кавказьких народів. У табори вже приїжджають не поети, на яких можна, як заведено енкаведистами, напустити «блатних». Сюди приїжджають воїни-упівці, литовські, естонські, латвійські солдати — і вони поводяться зовсім по-інакшому. Це змінює розклад сил у в’язничних війнах. До цього періоду адміністрація ГУЛАГу використовувала кримінальників для того, щоб тиснути на політичних, поетів, художників, інтелектуалів. А тут приїжджають військові, які можуть застосовувати силу для самозахисту, солдати підпільної армії, навчені співпрацювати між собою, — і вони відтворюють там організацію. Утворюється так звана ОУН-Північ, яку очолює Михайло Сорока зі Львова. Це мережа моральної та матеріальної взаємодопомоги в’язнів. Чим вона важлива? Коли мало їжі, холодно, нема де спати, тяжка праця, віддати частину якогось свого ресурсу на взаємодопомогу іншим людям — це високий рівень морального спротиву і, я навіть не побоюся цього слова, — морального геройства. І попереднього року, коли ми розказували про українців у нацистських концтаборах, ми теж розповідали про мережі взаємодопомоги в тих концтаборах.

ГУЛАГ — це довші строки, довша історія. Вона починається з мереж спротиву і, врешті, піднімається повстання. І хоча Кремль його жорстоко придушує, але змушений піти на політичні поступки. І як результат — ГУЛАГ, оце «главноє управлєніє лагерєй», ліквідовують. Обсяги репресій зменшуються, табори існують, але ГУЛАГ перетворюється у свою слабшу версію.

Формально ГУЛАГ проіснував до 1960 року. Але ми дивимося на це явище не з формальної точки — як на інституцію під назвою «главноє управлєніє лагерєй», а дивимося на це як на систему знущання над людиною. Яка включала в себе і вбивства, і знущання по дорозі — від арешту й зборів минало лише 5 хвилин до жахливих умов транспортування, які просто не витримували малята і старенькі. Яка включала у себе і «спецпоселення» на Півночі й у Середній Азії для неугодних, і навіть цинічне кидання на фронт, щоб руками арештантів захищати себе.

Останній український політичний в’язень Богдан Климчак із Сибіру повернувся восени 1990-го — після 17 років каторги.

— Це на поселення їх залишали?

— Спецпоселення — це трошки слабший режим, ніж у таборі, але він, по суті, теж дуже тяжкий. І там теж знущалися. Не було умов, тепла, житла. Бараки — на кілька родин. Поселився собі «уражений у правах», завів весною якийсь невеличкий городик, а чекісти — ні, тепер ви переїжджаєте за 50 — 100 кілометрів. І в коротке літо Півночі ти навіть не можеш цієї невеличкої городини виростити, а нема зелені — починається цинга.

Чому не ставимо крапку у 1960-у? Бо, наприклад, коли вже Горбачов «перебудовував» СРСР, вони паралельно убили Василя Стуса в таборі.

Після 1960-го каральна психіатрія буяла.

У проекті ми розповідаємо історію Леоніда Плюща, якого не змогли зробити психічно хворим, незважаючи на те, що його вбивали хімічним способом. Плюща закрили у спецлікарні, накачували галоперидолом, інсуліном, трифтазином. Його судомило, він був не здатний спілкуватися навіть з дружиною (а на побаченнях — усе одно мінімум двоє наглядачів), його годинами тримали прив’язаним до ліжка в очікуванні інсулінового шоку. Завдяки міжнародній підтримці Плюща вирвали із СРСР. Він жив, творив за кордоном, його автобіо-графія «На карнавалі історії» перевидана в багатьох країнах світу. Але з початком російської агресії повернувся в Україну і сказав у своєму інтерв’ю в 2014 році: «Революція — справа молодих, а коли вже війна — треба бути вдома».

— Росіяни, з тих, яких можна вважати друзями, нам часом дорікають, що ви з усього, що могло нас об’є-днати, робите суто українську історію. Голодомор, табірні бунти — наче більше ніхто не чинив спротиву і ніхто не помирав від голоду. Я кажу, що Голодомор — це був геноцид українців за «сословною» ознакою, бо «закон про п’ять колосків» діяв на території всього Радянського Союзу, але тільки у нас зерно вивозили абсолютно, у нас забирали просто все. Табірні бунти — також дуже українська історія, бо ми принесли в табори бацилу бунту. Але, на моє переконання, ГУЛАГ — це не українська історія. Вбивство працею — це був геноцид усього радянського народу. Бо хай на 70 років, але їм вдалося створити такий «етнос»…

— Іван Багряний, про якого теж йдеться у виставці, казав: СРСР — це концтабір для всіх понад 100 національностей.

Але ми розповідаємо про українців ГУЛАГу. Бо хто про них розкаже, окрім нас?

Наприклад, коли говоримо про табірні повстання, ми пояснюємо: там були не лише українці, але український чинник був дуже сильним, вагомим. Там був чинник балтійський, чинник народів Кавказу, чинник росіян, які теж доєднувалися, євреїв, але кількісно українців у повоєнному ГУЛАГу просто було найбільше. І ми були найкраще організовані.

Мене особисто дивують закиди: «Чому не розповідаєте історію про інші народи?». Коли ми говоримо про себе, це не означає, що ми замовчуємо про інших. Ми просто говоримо про себе. Це — нормально. Росія воліла б, щоб про Україну просто мовчали. «Нікого згадувати — нікому згадувати». Але, дякуючи й героям нашого проекту, так ніколи не буде.

Подивіться, як росмедіа зрегували на формулювання «вбивство працею». Коли ми оприлюднили на Фейсбуку історію з проекту Ізидори Косач, отримали закид: ну вона ж не загинула в ГУЛАГу. Так, її вирвали звідти, вона повернулася до Києва 1940 року, брала участь в антинацистському спротиві, потім перебувала в еміграції. Щоб заробити на життя, Косач працювала у пральні, але була активною в громадському русі. Давайте зважимо: еміграція, треба винаймати житло, за щось їсти, для цього ти, інтелектуалка, професорка, тяжко працюєш, переш речі, миєш посуд. Багато переш для того, щоб себе утримувати, — і ще витрачаєш чимало часу на громадське життя. І вона стала досить впливовою у діаспорі. Нам опонують, мовляв, її ж не вбили. Не вбили, але вона три роки валила ліс. І ми ж не досліджуємо потім анамнез діагнозу наслідків такого фізичного знущання, скільки і як саме вона прожила.

Або історія Корольова. Під час допитів авіаконструктора сильно б’ють і ламають йому лицьові кістки. Вже потім, коли він житиме «на великій зоні» Радянського Союзу, йому зроблять планову операцію — і під час неї, через ці старі переломи, про які не знали лікарі, щось стається, не проходить якась трубка — Корольов помирає. Він помирає на операційному столі внаслідок тих травм, які він отримав під час катування в застінках НКВД. Хіба це не вбивство? Його таки вбив ГУЛАГ, просто з відстрочкою на декілька років.

— Ваш проект цікавий тим, що ви порахували всі оці міста, об’єкти, дороги Півночі, на яких, фактично, працювали радянські люди, як раби. Як ви рахували, як ви це досліджували?

— Історики знають, де був наш «контингент». Які міста й об’єкти будувалися політичними в’язнями. Чотири десятки російських міст повністю постали завдяки смертельним трудовим нормам. Серед них — Норильськ, Тайшет, Воркута, Магнітогорськ, Магадан. У 12 містах зеки збудували житлові квартали, водогін, дороги, школи, лікарні, як-от у Челябінську, Якутську, Хабаровську. Спорудили вони також вісім гідроелектростанцій, три штучні канали — Біломорсько-Балтійський, імені Москви та Волго-Донський, Норильський нікелевий комбінат, Нижньотагільський комбінат, Трансполярну, Кольску і Печорську залізниці, шляхи Сибірської магістралі, тунелі на Сахалін, Караганда—Моїнти—Балхаш, Тайшет—Лена, автостраду Москва—Мінськ…

Дуже символічною є історія так званої сталінської «мертвої дороги», цілком таємного будівництва, яке виконувалося тільки політичними в’язнями. Сім років. Вічна мерзлота, 1263 кілометри шляхів. Після смерті Сталіна будівництво зупинили. Прокладені залізничні полотна — закинули. Діє дотепер лише одна ділянка — Чум—Лабитнангі. У 1948-у Лабитнангі став залізничною станцією. Восени 2017-го до цього містечка етапують українського режисера Олега Сенцова, засудженого Росією з політичних міркувань на 20 років.

По суті нашими, в тому числі українськими, руками побудували дорогу, якою потім через майже століття погнали нашого режисера Сенцова.

Дослідницька робота з вивчення історії ГУЛАГу, українських її сюжетів має продовжуватися.

Втім, важливо не тільки записати історію, а й зробити висновки. Зрозуміти ціну економічної потужності Росії, ціну тоталітарної модернізації. Морально зважити: як завдяки злочинам проти людства створювався інфраструктурний потенціал.

Великі об’єкти будувалися політичними в’язнями, більшість з яких не мала шансів вижити і повернутися. Є економічні розрахунки: продуктивність праці в’язнів становила 3 відсотки від продуктивності праці вільнонайманих. Не тому, що вони погано працювали, саботували чи ще щось. Це були знесилені люди, яких не годували, яких утримували в жахливих умовах, які не могли просто фізично виконувати цю роботу. Тобто з продуктивністю 3 відсотки зводилися величезні інфраструктурні об’єкти Радянського Союзу на Півночі. Це вбивство працею і це — ціна модернізації в СРСР.

— Ярино, а чи це не був перебір — говорити про це 1 травня? Все таки день солідарності трудящих… Він існує, і в Європі існує, й люди навіть на відпочинок їздять у цей день і якимось чином одне одного вшановують…

— «Пєрвомай» не є частиною проекту. Але дата була цими днями, і ми оприлюднили інформацію про цей спосіб радянського катування. Ми маємо розуміти реальний контекст радянських дат. Їх не можна осмислювати без контексту.

1 травня — день праці, у багатьох країнах він теж вшановується. Якщо Україна хоче вшановувати працю, питання — чи треба це робити 1 травня? У нашому контексті — це свято, впроваджене радянською владою, яка знущалася з людей праці — в прямий, злочинний фізичний і моральний спосіб. СРСР відновив рабство. Відкрив перші в Європі концтабори й утримував ці місця катування до 1990 року.

Про це слід говорити в суспільстві, згадувати справжню суть гасел. Не ховати це, не ховати так само, як у контексті 8 березня не можна приховувати, що сім десятиліть СРСР — це була рівність експлуатації. Чоловіки і жінки були однаково експлуатовані, без преференцій для жінок. Говорити — означає насичувати ці дати новим, реальним змістом. Про права робітників, підприємців, жінок, чоловіків, про права людей.

Проект «Тріумф людини» про українців у концтаборах нацистів (ця частина створена торік) і в концтаборах комуністів (відкрилася 8 травня цього року) — це нагадування. Що 8 травня — не лише завершення Другої світової війни у Європі. Це була перемога ГУЛАГу над Аушвіцем. Тріумф людини — проект-нагадування самим собі й вільному світу, що звільнені радянськими та союзними військами нацистські табори потім ставали радянськими… концтаборами.

Що ГУЛАГ не зупиняв свою вбивчу роботу ні на мить. Виснажені війною західні союзники 1945 року залишили нас (українців, балтійців, поляків, чехів, словаків, угорців, білорусів, весь великий шмат континенту) тиранові, який був такий самий, як Гітлер. Це той історичний факт і той урок, який ще чекає на своє повне осмислення.

— Хтось із російських філософів сказав, що розкаяння Росії почнеться, коли член кожної родини зрозуміє, що в їхній сім’ї є або жертви, або кати. І що все це несе відбиток на нащадках…

— Хотілося б, щоб вони до цього прийшли. Адже росіяни не проговорили і не усвідомили масово, що й російський народ дуже серйозно постраждав від радянської влади. Родину моєї бабці Олександри розкуркулювали в 1920-х роках, вони бунтували, їх убивали. Цю історію вона пронесла крізь своє життя, і пам’ятала, опинившись у Львові. Чи пам’ятають, чи говорили про цей урок її сестри й їхні діти — я не знаю. Ми пам’ятаємо. Бажання Сталіна знищити українців зумовлювалося тим, що тут був пості-йний осередок спротиву. Але й росіян вони вбивали нещадно. Роман «Діти Арбату» блискуче передає обстановку, в якій жила Москва, Росія, і як сталінізм змінював людей.

Але повернімося до нас. Можливо, якраз наша місія — розповісти світові, що насправді робив тоталітарний комуністичний режим? Пояснити тим багатьом західним європейцям, залюбленим у симпатичних хлопців і дівчат з комуни, — що можуть зробити комуністи, прийшовши до влади. Так само, як завдяки євреям світ зрозумів, що таке нацизм та Голокост, так само Україна має пояснити — що таке комунізм, Голодомор та ГУЛАГ.