Минулі вихідні у селі Приозерному Кілійського району були жалобними: у суботу тут провели в останню путь свого земляка, полеглого на Донбасі, Дениса Козьму.

Попрощатися з героєм прийшли сотні людей. Ще коли мікроавтобус з тілом воїна прямував до Приозерного, жителі Татарбунар зустрічали його обабіч траси Одеса — Рені, що проходить містом, із жовто-синіми і червоно-чорними прапорами, квітами та свічками. Як повідомив портал Bessa-rabiainform.com, земляки ставали на коліна, схиляючи голови на знак глибокої поваги і подяки.

На малій батьківщині, пишуть наші колеги з «Бессарабіяінформ», Дениса поважали і любили. Він був світлим і добрим хлопцем, у селі мав багато друзів… Його ставили за приклад дітям у рідній школі, під час відпусток запрошували на уроки-зустрічі патріотичного виховання.

Денис Козьма (позивний «Дєд») народився 20 серпня 1987 року у Приозерному. З дитинства обожнював футбол — займався ним у ДЮСШ, був причетний до ультрас-руху в Одесі.

На війні — від самого її початку, пішов добровольцем після трагічних подій 2 травня 2014-го в Одесі (був серед тих, хто відстояв місто від зазіхань проросійських колабораціоністів, а коли почалася пожежа в Будинку профспілок, рятував їх з палаючої будівлі). Згодом продовжив службу за контрактом у складі ЗСУ.

Колишній командир Дениса Тарас Чмут у прощальному слові-спогаді на своїй фесбук-сторінці написав:

«Його звали Козьма Денис Петрович — «Дєд». Розвідник 137-го батальйону МП. Він загинув за Україну.

Колись ми сиділи з ним на СП, і Дєд сказав: «Миколайовичу, якщо мене вб’ють, ти про мене напишеш?» — «Дєд, це буде найкраще з того, що я писав...».

Дєд, або Ден, як його ще називали, був рідкісним поєднанням безшабашності, сміливості, чесності та совісті. Родом з Кілійського району Одещини, відверто проросійського регіону, пішов на війну сам у 2014-у. Його оточення було проти, називало його хворим, бандерівцем, що це «братовбивча війна»...

Але він мав свою позицію та свої переконання. Спочатку потрапив на службу до 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади. Там був відомий як «Кіпіш» — учасник важкої оборони Мар’їнки у 2015-у. Це був останній російський наступ на цій війні. Дєд часто розповідав про ті події: як по їх позиції танк відстріляв понад 20 снарядів, як до кінця бою у нього залишилося дві пачки «трасерів» до автомата і як щасливо вони зустрічали зранку наших десантів, які пішли у контрнаступ...

У морській піхоті Денис з осені 2015-го. Спочатку в 1-й роті, потім — у розвідвзводі. Коли я перевівся до розвідників, він був єдиним моїм матросом.

Дєд був професіоналом своєї справи. Відмінно володів різною зброєю, часто працював кулеметником з ПКМом чи РПК, не гірше справлявся й з АГСом, СПГ чи ЗУхою, їздив і на «Уралі», і на БТРі, і на МТ-ЛБ чи БМП, міг полагодити будь-що! А ще був оператором безпілотника — спочатку американського RQ-11B Raven, а потім — «Лелеки-100».

Дєд був крутим водієм. Ми проїхали разом десятки тисяч кілометрів на нашому «Буцефалі» — волонтерському «Ровері», переданому розвідникам Марком Власенком. Ден був наставником для молодих бійців і передавав їм свій досвід та навички, пізніше став командиром відділення у взводі. За сумлінне і якісне виконання завдань після ротації був нагороджений нагрудним знаком міністра оборони «За зразкову службу» — це була найвища нагорода у нашому взводі!

Понад усе Дєд любив свою доньку. Він виховував її сам, а коли був на службі, вона росла з його батьками. Він пишався тим, що вона гарно вчиться, що відмінниця, хотів, аби здобула якісну освіту і жила у справедливій європейській державі.

Після першої ротації у 137-у Денис звільнився зі служби, пішов вчитися, закінчив з відзнакою технікум, почав учити англійську та планував вступати до ВНЗ. Кілька місяців тому, перед черговою ротацією батальйону, підписав новий контракт...

Йому був лише 31... Він був неймовірно крутим!».

1 травня, поблизу села Миколаївка (Волноваський район Донецької області), ворожа диверсійна розвідгрупа намагалася вночі перетнути смугу забезпечення позицій українських військових. Денис був у складі резервної групи, яка вступила у бій з ворогом, коли їхній маневр було викрито. Під час того бою двох побратимів Козьми було поранено (один з них, Іван Сакаль, згодом помер від отриманих ран у Дніпрі), а сам Денис зник безвісти.

За кілька днів терористи заявили, що Денис Козьма загинув, а його тіло зберігається в одному з моргів на окупованій території. Командування 53-ї бригади почало вживати заходів для ідентифікації тіла і його повернення на підконтрольну Україні територію. Зрештою, 8 травня бойовики передали тіло загиблого Дениса Козьми українській стороні.

У Дениса Козьми залишилися мама та маленька донька. Усі небайдужі можуть підтримати їх, переказавши посильну суму на карту «Привату» 4149 4991 2375 8623 (Козьма Надія Тимофіївна).