Погляд одеського історика на постать Івана Драча у громадсько-політичному житті України

Іноді хочеться подякувати долі за те, що дала можливість зустрічатися й спілкуватися з великими людьми, які залишили помітний слід в історії народу та країни.

Багатьом одеситам пощастило бути знайомими з талановитим поетом, кіносценаристом, драматургом, відомим політичним та громадським діячем Іваном Драчем (1936 — 2018). Іван Федорович по-справжньому любив Одесу, її море, місцеву кухню (надзвичайно — смажені бички) і, певна річ, тутешній люд. Пригадую, як менш ніж три роки тому (10 липня 2016-го) він з величезним задоволенням відвідав старі та нові рибні ряди одеського Привозу. Його захоплювало розмаїття товару, веселі продавчині й покупці, а також те, що деякі одесити його впізнавали, віталися, фотографувалися з ним. На жаль, уже майже минув рік, як Іван Федорович відійшов у Вічність. Однак одесити його не забули.

Цього року побачила світ монографія молодого одеського історика Ігоря Яковлєва «Життя та громадсько-політична діяльність Івана Драча». Слід згадати, що І. Яковлєв успішно захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата історичних наук з однойменною назвою 30 травня 2018 року у Миколаєві. Іван Федорович через хворобу приїхати туди не зміг, але дуже зрадів, коли дисертант, науковий керівник та голова ради повідомили йому про успішний захист. До смерті письменника залишалося лише 20 днів...

Отже, монографія одеського дослідника є результатом його багаторічних наукових пошуків. Але вона не повторює текст дисертації, а є виданням, адаптованим для сприйняття не лише фаховими істориками. Зокрема, монографія не має посилань (що, на нашу думку, не є позитивним) і містить вступ, у якому автор пояснює, як він, фаховий юрист, прийшов до історичної науки та до тематики, пов’язаної з постаттю І. Драча. Складовими цього вибору стали аспірантура на кафедрі історії та етнографії України ОНПУ, де під керівництвом її завідувача, професора Григорія Івановича Гончарука вже кілька десятиліть досліджується історія Народного руху України (до слова, завжди підтримувалися тісні зв’язки з І. Драчем як першим головою НРУ), та любов до поезії І. Драча, яку І. Яковлєв виніс ще зі шкільних літ.

Перший розділ монографії містить огляд історіографії та аналіз джерел з тематики (це, звичайно, близько до структури дисертаційних досліджень, але може бути цікавим і для пересічного читача). Другий розділ присвячений дитинству та юності Івана Федоровича, процесу становлення його особистості. До речі, тут розкривається й можлива причина захоплення І. Драча Одесою: виявляється, у дитинстві він мріяв бути моряком.

Третій розділ книжки має назву «Шістдесятники й дисиденти», в ньому розглядається діяльність І. Драча за часів «Хрущовської відлиги» й доводиться, що поет був тоді серед лідерів «шістдесятників» не лише українського, але й загальносоюзного масштабу. Наступний розділ, присвячений брежнєвським часам, має характерну назву: «Епоха конформізму». У цей час, як пише автор, І. Драч свідомо відійшов від активного громадського життя, занурився у творчість. Показово, що у цьому розділі І. Яковлєв присвятив чимало уваги й іншим українським культурним діячам, передусім одеським (зокрема, поетові Олексі Сергійовичу Різникову), які не стали конформі-стами й зазнали переслідувань та ув’язнень. Епоха конформізму, як зазначає І. Яковлєв, закінчилася для І. Драча після Чорнобильської катастрофи. Під час ліквідації її наслідків постраждав син Івана Федоровича Максим. (Говорячи про подальшу його долю, дослідник пише: «На превеликий жаль, життя Максима Івановича Драча скінчилося у віці 44 років і скінчилось воно трагічно: його вбили саме напередодні двадцятої річниці створення Народного руху України. Іван Федорович в інтерв’ю стверджував, що вбивство його сина — це відплата за організацію Руху»).

Подальші розділи монографії («Розпад Радянського Союзу», «Створення Руху та боротьба за незалежність», «Від маніфесту до Конгресу» та інші) надзвичайно насичені подіями та присвячені ролі І. Драча у здобутті Україною Незалежності, створенню та діяльності Народного руху України й Конгресу української інтелігенції, фундатором яких він був.

Два останні розділи праці І. Яковлєв присвятив двом інтерв’ю Івана Федоровича. Перше він дав у травні 2016 року під час участі в роботі чергової (дев’ятої) науково-практичної конференції «Народний рух України: місце в історії та полі-тиці», яку традиційно організовує вже кафедра Одеської політехніки (у книжці чимало якісних світлин Івана Федоровича з учасниками цієї конференції, а також інших — з особистого архіву митця). Друге інтерв’ю Іван Федорович дав особисто авторові монографії після прочитання його дисертації у червні 2017-го. Як стверджує І. Яковлєв, на його подив, І. Драч зовсім не образився на закиди в тексті дисертації щодо конформізму під час брежнєвського «застою» та іншу критику. «Іван Федорович, — зазначає автор, — мене здивував — він не тільки не заперечив мої звинувачення, а й попросив прибрати ті моменти в роботі, де він постає в образі талановитого письменника, перекладача, кіносценариста, він знову заперечував проти титулу «батько Руху», яким його нарекли дослідники Народного руху України. Єдине, що просив додати в роботу, то це його вірші, хоч і в стислій формі…».

До речі, у монографії присутні короткі уривки з віршів І. Драча на громадсько-політичну тематику, зокрема ті, де згадуються В. Ющенко, Ю. Тимошенко, П. Порошенко та інші. У дослідженні йдеться й про підтримку І. Драчем П. Порошенка на виборах 2014 року (як і про підтримку митцем Революції Гідності), щоправда, у другому згаданому інтерв’ю (2017) Іван Федорович щодо П. Порошенка вже зауважував: «Занадто він солодкий. Мені здається, він хоче бути у всіх на доброму рахунку. Не можна відстоювати свої позиції, ні з ким не сварячись». Цілком можливо, що І. Драч тут був правий.

Наостанок хотів би побажати І. Яковлєву подальших успіхів у дослідженні сучасної історії України. Щоб енергія та потяг до вивчення минулого, які допомогли молодому вченому з юриста декваліфікуватися на висококласного історика, не згасали і втілювалися у подальші публікації. Загалом, ґрунтовні дослідження історії Незалежної України, які провадяться нині в Одесі (передусім, на кафедрі історії та етно-графії ОНПУ) доводять, що сторінки недавнього минулого, за належного їх вивчення, можуть бути не менш цікавими та повчальними ніж події сивої давнини.

Тарас ГОНЧАРУК, доктор історичних наук,

професор кафедри історії України ОНУ ім. І.І. Мечникова,

почесний краєзнавець України.