ЩИПКІВСЬКИЙ Г.П. НАЙДА. РОМАН. — ОДЕСА: АСТРОПРИНТ. 2019. — 200 С.

Геннадій Щипківський постійно привертає увагу читацького загалу до своєї творчості новими текстами. Як за кількістю, так і за якістю, що, зважаючи на його поважний вік (народився 8 травня 1944 року), є неперебутнім явищем. Про це ще раз подумалося, коли з Одещини отримали його новий роман «Найда».

Вже сама назва твору змусила нас задуматися. Змальовано життя подоляка від юності до вимушеної втечі на Захід перед початком Другої світової війни, тобто йдеться про непрості майже 20 років життєпису людини з прізвищем «Найда». Розшифрування наймення написаного? Можна так подумати, але, напевно, тут є і підтекст. Людина шукає себе у будь-якому віці. Задумаймося!

Однослівна назва роману підштовхує і до аналогій. Мабуть, варто згадати, що наш візаві вже не вперше вдається до такого вираження думки: «Кара», «Щем», «Товтри», «Прало»… Продовження сучасної літературної традиції, якщо мати на увазі «Трощу» Василя Шкляра, «Мезозой» Ігоря Павлюка, «Тотем» Степана Процюка, «Землетрус» Софії Майданської? Є щось від цього. Та говоримо про виростання наймень попередників. Хіба на це не натякають «Вальдшнепи» Миколи Хвильового, «Марія» Уласа Самчука, «Вершники» Юрія Яновського, «Жванчик» Володимира Бабляка? Але водночас слід, либонь, пам’ятати, що однослівність не є українською «забаганкою». Адже маємо «Ідіота» Федора Достоєвського, «Соляріс» Станіслава Єжи Леца, «Правду» Тері Тратчера, «Міленіум» Стіга Ларссона…

А після цієї «мандрівки у назви» мовимо про сюжет новотвору. Почнемо з того, що автор зачепив тему, яка ще мало висвітлена у вітчизняній літературі. Якщо на рівні публіцистики та документалістики вона вже відчула на своєму «тілі» чимало доторків, то про художню прозу цього не скажеш. Отже, роман починається з того, що курсант юнацької старшинської школи у Кам’янці-Поді-льському з тифом потрапляє у шпиталь. Там молодого вояка армії УНР виходжує санітарка Броня із Оринина, рятуючи його вдома від більшовицької розправи. Згодом Юрій Найда (так звали юнака) стає її чоловіком. Він закінчує виш, стає його викладачем. А Броня освоює фах медсестри. Вони виховують донечку Марію, до речі, так звали жінку, яка свого часу врятувала маленького Юрка від неминучої смерті. І впродовж усього роману за Найдою «ходить» кері-вний чекіст Левко Чорнота — уродженець Оринина, який мріє знайти тих, хто вчився у старшинській школі. Й не підозрює, хто з них знаходиться поряд. Дізнається про це тоді, коли вітрища долі вимушено Юрія Найду заносять в інтербригаду в Іспанію. Та не вдається чекістові помститися уенерівцю, бо той втікає на Захід, де зустрічає маму Марію, котру вигнало туди переслідування царських жандармів.

Розуміємо, звісно, що переповідання змісту твору є невдячною справою. Та змушені були вдатися до цього, аби читачі відгуку отримали хоч невелике уявлення про написане. (Та тема неповноти сприймання при відстеженні сюжету переслідує нас невипадково. Скажімо, коли згадуєш про зарубіжну епопею Марії через жандармів і втечу Юрія з більшовицького «раю», думається про заслання Володимира Лєніна в часи царизму та «едем» сумнозвісних Соловків).

Але давайте залишимо у спокої розмисли навколо цієї теми вже хоча б тому, що вони можуть бути безкінечними. Краще подивимось на те, як прозаїк «крокує» виражальницькими стежками. Думаємо, що бодай невелика деталізація цього питання спроможна так багато сказати про творчу манеру письменника. Тобто наголосити на важливості особистісного підходу.

Як нам здається, тут чи не найвдалішою є порівняльність. У «Найді» вона є двовидовою. Приміром, часто-густо маємо прості порівняння зі сполучниками зразка «ніби», «як», «мов», «немов»… А існують й прості порівняння без сполучників. І, злившись воєдино, вони творять картину неповторності.

Аби пересвідчитись у цьому, звернемося до тексту. Наприклад, на одній зі сторінок роману надибуємо фразу «розквітла, наче півонія». Нічого надзвичайного у ній немає. Стійке словосполучення, яке не «заграло б» без природності у контексті. Як і словосполуки на кшталт: «перетрусить місто, мов перину», «весняний день, наче біломережива яблунька», «голосно зарипіли, наче діждалися й раділи», «грім гуркотів, наче залізним обіддям по бруківці». Ряд порівняльних знахідок доповнюють і такі: «скачить, ніби на гарячій пательні», «зафуркала, немов кицька», «черви, наче струни на гітарі», «білий, як сніг».

Як бачимо, прості порівняння зі сполучниками є різноманітними. Але вони напрочуд точно передають разом із прикладами цього тропу без сполучників. «Тема не просто галочка для звіту», «промовчати — грати владі на руку», «Добровольці — наші старші командири», «Ваша зброя — мова»… На наш погляд, саме вони допомагають неповторно передати задум й увиразнити замислене. Як не крути, а це має велике значення. І мусимо підкреслити один нюансик. Ці зразки тропу «вигранюють» епоху, в якій відбувається дія, і передають почуття покоління, до котрого належить автор. Отже, приналежність до регіону і віковий ценз? А може, так і має бути? Адже література повинна відображати світогляд того етносу, серед якого існує. І ми переконані, що «Найда» є ще одним аргументом супроти літературних космополітів.

А хіба не свідчать про це і метафоричні зблиски, котрі щедро розсипані на сторінках книги? «Пов’яли й поприсідали сніги», «очі заступив туман», «затьохкала душа», «торкнувся спогадом». Додамо ще й такі: «роздягаючи ліси й переліски», «очима бачить крізь стіни», «лупала оченятами». На цьому тлі виділяються епітети «листяна одежа», «небесна драбина», «весняний мед любові», «викупане сонце», «блудливі очі».

Заслуговує на увагу і питання про слововживання. Якщо в попередньому романі «Прало» позитивного сприймальницького ефекту досягнуто значною мірою за рахунок рідковживаностей та діалектизмів, то в «Найді» їх є менше, але вони все ж створюють колорит твору: «видко», «повіз», «най», «пасталакав», «бубнярі». Хоча проблема експлуатації таких буквосполук не є такою простою, як може здатися на перший погляд. Якщо їхня присутність у мові дійових осіб не викликає сумніву, то у прямій мові вони нерідко стають зайвими. Особливо тоді, коли такі словенята мають загальноприйняті відповідники. Принаймні, так думаємо. Хоча має право на існування й протилежна думка. І все залежить від того, як вона відізветься у серцях письменника та читачів. Бо їх, очевидно, по-своєму, причарують такі «блискітки», як «щітня», «колував», «болотяна», «питльованка».

Поціновувачі красного письменства також не уявляють прозового твору без живописання словом. «Як вона любила квіти, найбільше бузок, що палахкотів щовесни і своїми китицями тулився до причілка, заглядаючи у вікно». Можна навести й інші приклади пейзажної неординарності: «День стояв сонячний, цвіли яблуневі сади, а з черешень і вишень вітер трусив пелюстки й ніс у поля». «Зима добігала кінця. Час її не щадив. З кожним днем по небесній драбині, на один щабель вище, піднімалося сонце, й південний вітер якось раптово налетів…». Коли вдуматися, то ці пейзажі збурунюють уяву і засвідчують про вміння прозаїка бачити цікаві деталі навколосвіття. Але маємо не тільки уяву, бо пейзажність Геннадія Щипківського відбиває і картину, у якій нема наголосу на уявленнях. «В’їхали у невелике ошатне містечко. Знайшов потрібну вулицю і будинок видко, в ньому жив один господар. Котедж обсаджений квітами, найбільше чорнобривців».

Та роман не був би таким цікавим для читацького сприймання, якби слововиражальність та пейзажність не доповнювала діалогічність. По-своєму цікавими є розмови ескулапа Арона Давидовича — поліглота, який так і не вивчив москальської мови, бо не вважав за потрібне. Підтверджує це і його діалог з комісариком у шкірянці. Останній нахабно варнякає російською, а лікар з гідністю відповідає українською. Зацікавлюють й діалоги Юрія Найди з багатьма героями. Вони є такими різними. Одні у бесідах з ректором Іваном Огієнком, батьком дружини Броні, приятелем Сергієм Стрілюком, а інші — з керівним чекістом Левком Чорнотою. Важливо, що скрізь Юрій Найда залишається собою. Діалог чи монолог характеризують людину? Таки так?!

Пишучи ці рядки, не намагалися торкнутися всіх аспектів. Це — неможливо! Бо кожен може доповнити наші думки своїми спостереженнями після ознайомлення з романом. А якщо це так, то письменник може вважати своє завдання виконаним.

Олег ВАСИЛИШИН,

кандидат

філологічних наук.

Ігор ФАРИНА,

член НСПУ,

лауреат премії

імені братів Лепких

та імені П. Куліша.