До славного ювілею славної поетки Надії Мовчан-Карпусь

Відома поетеса національного гарту, наша землячка Надія Мовчан-Карпусь, — без перебільшення, одна з найзнаковіших постатей у царині дитячої літератури в Україні. Коли 2003 року в одеському видавництві «Друк» вийшла її книжка «Сонячне коло», вона одразу ж посіла провідне місце в цій письменницькій царині, поставивши авторку в ряд найталановитіших українок, які творять національну духовність в умовах постійного русифікаторського тиску.

Сьогодні, у свій ювілей, знана поетка і патріотка разом зі своїми читачами оглядають пройдену ними путь. І не помилимося, коли скажемо, що вона була гідною, не заплямованою всілякими політичними присядками-кніксенами, про що говорять її звання осавула Чорноморського козацького війська, кавалера міжнародного ордена Лицарської звитяги, лауреата премії імені Степана Олійника та обласного літературного конкурсу «Хвилі моря і степу» — за вже згадану унікальну в нашому красному письменстві збірку для дітей «Сонячне коло». Це видання, переконаний, — найяскравіше поетичне явище старту нинішнього тисячоліття у дитячій літературі.

Успіх поетки має багато складових, але головна, поза всяким сумнівом, — це напрочуд гарне володіння рідною мовою, по-материнськи зрозумілою маленьким громадянам України. Адже національна поезія, на погляд авторки, виконує визначальну роль у духовному становленні дитини, виховує її та збагачує життєвим досвідом, який органічно всотується у її свідомість, у пізнання дитиною своєї Батьківщини, мови, вчить розуміти її, користуватися нею, співвідносити з різними явищами в процесі становлення громадянськості на такому рівні, який стає надійним запобіжником від сповзання на манівці, себто до мови чужої. Прикладом цьому є і сама пані Надія, яка народилася в українському селі з надзвичайно промовистою назвою Журавка на Одещині. Звідси розпочалося усвідомлення нею рідної мови як найголовнішого чинника її українськості.

Вчителька-філолог за освітою, пані Надія задовго до створення Нової української школи готувала її підґрунтя. Відчувши в собі Божий поклик до літературної творчості, вона, наслідуючи Тараса Шевченка, схилила голову в глибокій шані й любові перед дивовижним явищем — дитинством, бо ж на землі «Нічого кращого немає, /Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим».

Дитяча тема стала провідною в її творчості. Тому й невипадково, що сьогодні практично всі посібники з читання для молодших класів у Новій українській школі містять вірші Надії Мовчан-Карпусь, сповнені безмежної любові до України, у яких поетка виступає не тільки творцем образів, а й дослідницею лексико-стилістичних ресурсів української поезії для дітей, засобів її експресивності. Сама вона про це каже так:

— Багато століть пройшло від того часу, коли нашими предками-оповідачами були складені веселі, смішні, комічні вірші, казки, пісні, приповідки, забавлянки. Окрім фольклорних творів, розвивалася авторська поезія, яка створювалася людьми, наділеними художнім хистом.

Усвідомлення того, що літературні твори розвивають, поглиблюють і доповнюють новими гранями естетично-образний світ дитини, змушує авторку з особливим трепетом використовувати у них народнопоетичні засоби. Пані Надія добре знає і враховує у своїх поезіях реальний запас (активний і пасивний) слів дітей та поріг розуміння ними нових для них понять.

Для неї важливо й те, що реалією дитячої мови є розмовно-побутове мовлення (стиль), позначене місцевим колоритом (говіркою), яким діти природно послуговуються у побутових ситуаціях. Бо ж у кожній місцевості є свої назви різних господарських предметів, дерев, птахів тощо. У нашому краї, наприклад, лелек завжди називали чорногузами, але з поступовим їх зникненням із притилігульських лук діалектна форма у мові краян почала змінюватися на загальноприйняту літературну «лелеки», яких малеча бачить вже не на дахах батьківських осель, а в читанках. Це дуже важливо для розуміння стрижня майстерності та психології поезій для дітей Надії Мовчан-Карпусь. Як і те, що село її народин має промовисту та символічну назву Журавка.

Спостереження за лексикою рідного краю приводить поетку до висновку, що місцеві назви, скажімо, птахів чи комах, впливають і на процес їх звуконаслідування, якими авторка насичує свої твори для дітей. Узяти хоча б спів перепілки, який зазвичай передають як «Пудь-пулудь, пудь-пулудь». Скажімо, у гуморесці «Перепілка» Остапа Вишні це «Пать-падьом! Пать-падьом!». Але Надія Мовчан-Карпусь вживає не типове звуконаслідування, а поширене в рідному краї: «Піть-підем! Піть-підем!», тільки в інверсійному порядку. Дітям ближче й зрозуміліше те, як говорять їхні батьки, тобто, місцевою говіркою, у якій перепілку називають «підемпить»:

Дбайлива птаха «підем-пить»

Гніздечко в житі в’є...

Чи можу я це не любить?

Адже воно моє!

Душа співає і бринить —

Я на своїй землі.

Тому мені усе болить:

Сади, пташки, джмелі.

Вірші для дітей складають найпотужніший, якщо не основний, пласт усієї творчості Надії Мовчан-Карпусь, яка тонко враховує гнучкість дитячого мислення у формі підвищеної її чутливості до мовлення: малеча ставиться до мовних форм — слова і висловлювання — як до живих об’єктів, тому й розмовляє з ними вголос.

Фольклорний струмінь у творах поетки можна пояснити тим, що вона не втратила, а, навпаки, надійно зберігає в собі «пам’ять дитинства». Не імітація звучить у її віршах, а спільне творення нового для дитини навколишнього світу зрозумілою для неї мовою, простою й доступною, але високопоетичною, з неабияким емоційним хвилюванням. Її вірші збагачують внутрішній світ дитини, розвивають сприйняття, вчать любити природу, шукати з нею єдності. Як-от у поезії «Рідною мовою»:

Я ступаю полем

Та й собі співаю

Мовою пшениченьки

Батьківського краю.

Я гуляю гаєм,

Квіточки збираю —

Як вони ввібрали

Барви мого краю!

Віднайду джерельце,

З ним порозмовляю

Мовою джерельною

Батьківського краю.

Зверніть увагу: лірична героїня не йде, не біжить, не їде, а саме «ступає». У поєднанні зі словом «гуляю» воно створює атмосферу спокою, тиші, філософських оглядин рідного краю. На наших очах народжується маленька особистість, яка через певний час складатиме духовну основу української держави.

Чому це важливо у нашій розмові про дитячу поезію пані Мовчан-Карпусь? Бо, як уже мовилося, це найвагоміший творчий здобуток поетки, який базується не на зверненні її час від часу до дитячої теми, а на безумовній наявності у неї «пам’яті дитинства», що робить неминучим прихід письменника в дитячу літературу. Унікальність цього явища в тому, що своє дитинство пам’ятають усі, але «пам’ять дитинства», притаманна одиницям, є фантомною, і супроводжує людину до кінця її життя, відроджуючи спомини дитинства не тільки у чуттєвих деталях, а й стаючи для поета дослідницькою лабораторією.

Майстерність поетичної роботи нашої ювілярки лежить у площині тісного зв’язку рідної мови малюків з духовними надбаннями народу, до яких людина, мов пуповиною, прив’язана все життя. Саме у цьому, на мій погляд, полягає особливість її дитячої поезії.

«Працюючи над «Сонячним колом», — зазначала сама авторка,— я мала за мету нагадати... про культурний досвід свого народу, національні традиції, звичаї, обряди, вірування, символіку тощо». І в це духовне розмаїття поетка органічно вкраплює національні символи Держави:

Україно, рідна мати!

Раді ми Цей День вітати.

Дяка Богу, дяка долі —

Незалежні ми і вольні.

На перший погляд може здатися, що авторка дещо обтяжує дитячу лірику політичною лексикою. Але це не «обтяження». Це шлях до розуміння дітьми національно-патріотичної символіки України. Подивіться, чи всі українці сьогодні підносять правицю долонею до серця під час виконання Гімну України? І половини нема. Їх позитура, скоріше, нагадує «стінку» футболістів, які під час штрафного удару тримають руки долонями до вразливого місця. І це, до речі, теж важливе завдання — навчити дітей з повагою ставитися до державних символів. Адже відсутність і дотепер сталих ознак патріотизму, суперечливість у визначенні національних героїв, відкидання духовних напрацювань різних періодів розвитку України зумовлює й відсутність об’єднавчого погляду на патріотичне виховання. Ці розбіжності постійно вибухають всілякими політичними катаклізмами в нашому суспільстві.

На продовження розмови про творчі здобутки нашої ювілярки доречно пригадати безсмертний вислів Максима Рильського, відомий, напевно, кожному українцеві: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани».

Ми досить часто цитуємо цю думку великого українського поета, коли хочемо бути переконливими у питаннях вивчення національної історії. Але пані Надія не переконує — вона за-в’язує у міцний вузол дитячу та історичну теми, щоб її читачі самі переконались у тому, що «хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани». Так з’явилася на світ історична поема «Стаю на прю», у якій авторка залучає з минувшини України один з найскладніших її періодів: невільництво та національно-визвольну боротьбу.

У зв’язку з вибором теми виникає запитання: а чому поетка вжила у назві таке забуте слово, як «пря»? Чи не краще було б їй, поетці-осавулу, використати слово з лексики козацьких часів «герць»? Тим більше, що її герой — Самійло Кішка — козацький гетьман.

Справді, можна сказати і «герць», і «поєдинок», чи й назву придумати іншу, зрозумілішу. Але пані Мовчан-Карпусь хоче, щоб її читач сам визначався з тлумаченням не знайомих йому через плин часу слів. Бо етимологічні розвідки є ефективним засобом заохочення дитини до пізнання навколишнього світу, особливо на ранній стадії розвитку її свідомості. Вивчення походження та дослідження історії архаїзмів, діалектизмів, спеціальних термінів стимулює інтерес підростаючого покоління до культурних традицій народу, глибин його історії.

А невільництво було гірким для українців явищем. Кожне з невільництв мало притаманні йому риси, кожне з них стало віковічною бідою, кожне приносило українському люду безліч страждань і драм, трагедій та потрясінь і кожне залишило в мові слід свого перебування на українських теренах. Не виняток і день сучасний, що робить історичний твір авторки актуальним у національній концепції виховання. Адже сьогодні, як не боляче про це говорити, на прю проти російського агресора стала не вся Україна.

Довга й велика історія змагань за свободу завжди породжувала і героїчні вчинки, і сліпу покору, і зраду, і пристосуванство, що залишило свій слід у генетиці українців, їх ментальності. Але, як мовиться: «...І від усякого, кому дано багато, багато від нього і вимагатимуть; а кому довірено багато, з того більше зажадають».

Свого часу Іван Франко, зазначав: «...скрізь і завжди у мене була одна провідна думка — служити інтересам мого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям». Цими ж інтересами керується і пані Надія, ними ж — і її герої. І коли полоненому Самійлові Кішці султан пропонує в обмін на службу свободу, то чує від козацького ватажка:

— Гарно мовиш, та слово не наше... / Дух народу мого ще — нівроку, / люд яремний ще більш запальний, /— задля волі рубатиме пута. — Ось тобі мій гетьманський одвіт.

Поетка і нині продовжує розпочате — бореться за Україну. Її часто можна бачити у школах, бібліотеках, дитячих садочках — скрізь, де потрібні українська книжка, рідне слово, де народжуються і зріють надії на щасливе майбутнє України.

На своєму ювілеї геніальна Ліна Костенко сказала, що вона хоче створити «історію України в строфі».

Надія Мовчан-Карпусь своїми строфами окреслила коло сучасної народної педагогіки, сучасного виховання підростаючого покоління, оповивши його ліричним серпанком любові свого великого серця.

Щасти Вам, люба пані Надіє!

м. Ананьїв.

Надія МОВЧАН-КАРПУСЬ

Живу, бо люблю

Відродження

Заплетена в сонце,

у барви бурштину,

У пахощі трав-медуниць,

Обрамлена в світлу

звитягу орлину,

У спалахи гострих зірниць

Встає Україна, батиями бита,

З коріння свого ожива,

Отруєний келих,

до дна недопитий,

У мертвий пісок вилива.

Встає! Не схилилась,

не вклякла в знемозі,

І місяць над нею не зблід,

Встає у напрузі,

в болючій тривозі,

У пісні, що рветься в політ.

Живе, ніби Фенікс.

Виборює долю

Зі скверни, страждання, руїн

І, сіючи жито по рідному полю,

Соборна встає із колін.

* * *

Я — Україна. Тож моя душа

Тріпоче, як синичка на долоні,

Бо думи в ній урізнобіч спішать

Із цівкою кривавою на скроні.

Ордою топтана — душа жива,

Лелечим летом

лине в час і простір,

З глибин яких

яриться знов трава,

Її, зелену, не зупиниш в рості.

Я — Україна. А хіба це гріх?

Це дихання моє

на повні груди!

Верба, калина я, але й горіх,

Міцний горіх,

як кажуть завше люди.

Я — сьогодення, небо,

сонце, степ.

Тому роститиму

рясну пшеницю —

Хоч діло це і хитре,

й непросте —

І доведеться світу

з цим змириться.

Горить душа моя, кипить,

болить,

Тріпоче, як синичка на долоні,

Якій в морози люті треба жить

І вижити,

хоч би й збіліли скроні.

Обіт

Сохнуть в полі трави тлінно.

В небі знову білі гуси.

В сонці, все ще багрецевім,

Колами прощаль, печаль...

Чуєш, Ненько-Україно?

Я від себе відречуся

(Видно Богу, бачить все він),

Якщо зраджу світлу даль,

Як забуду рідне слово,

Що зійшло між трав колючих,

Як не чутиму від храму

Дзвону, що наповнив діл...

Як сказати добровісно,

Без гучної словослави,

Що руками-хоругвами

Мати святить рідний дім?..

Сохнуть в полі трави тлінно.

Чуєш, Ненько-Україно?

Я з долонь твоїх, мій краю,

Доленьку гірку спиваю.

* * *

Думки, думки…

Заплутались в клубок.

А за вікном

Чумацький Шлях клекоче

Шаленим блиском,

ясністю зірок —

Таке бува

лише в серпневі ночі.

І ось одна, неначе з квітника,

Незнана досі, ніжна, кольорова,

З небесного з’явилась

словника

Маленька зірка,

осяйнувши слово.

А я дивлюсь, не вірячи собі —

Адже це так!

Ввійшла тихцем у мову

Із всесвіту, що сяє у вікні,

Прийшла у муку-риму вечорову.

Така його доля

Поета доля — світ оберігати,

Шукати суть у чистім джерелі,

Долати лихо,

недругам прощати

І підіймати правду на пері.

Слова любові —

полум’яні карби —

Вогнем у серце,

полином до скронь.

У таїні їх найдорожчі скарби

Думок-пташок,

що спурхують з долонь.

Стрімка у леті і благословенна

До істини поетова душа.

Зростають в ній і ковила,

і ружі —

Все те, що він

нащадкам залиша.

Моє село

У променях дощу

тремтить трава.

Втопає у садах Червоний Кут.

Ростуть в селі вишневі дерева,

Між їх корінь мої коріння тут.

Сідає сонце в річку-очерет,

Кида доріжку місяць-молодан,

І пахне від гречок цілунків мед

Під зорями, що білі, як туман.

До прадідівських

стомлених осель

З країв-доріг

лелеченько летить,

Спішить додому птаха-журавель

У день жалоби свічку засвітить.

Найкращий люд

в найкращому селі,

В мальованім куточку на землі.

Вкраїна народилась саме тут:

В раю земнім,

в селі Червоний Кут.

Світла пам’ять

Хвиля містична

накочує тьму фіалкову.

Дзвони печаллю

стривожені знову і знову.

Тихим човном

напливає близьке і далеке:

Хата, тополя, лелеки.

Хвиля містична

накочує тьму фіалкову.

Знову я з вами,

немов із живими я знову.

В дідових плечах могутня,

колишня ще сила.

Ще її смерть не скосила.

Хвиля містична в душі,

ніби на роздоріжжі.

Тьма лиховісна,

дороги її непроїжджі.

Увіч це? Сон? Маячня?

Так болюче не сниться

Хата між вишень, криниця...

Незабутнє

Батько віз мене до шляху

Не на «Волзі», а на возі.

Йшли спокійно ситі коні,

І світився в росах ранок,

Яснозоро так світився,

Теплогрудо і рожево.

Батько тихо вів розмову

І про радість, і про горе,

Про гречки і про серпанок,

Про круту в житті дорогу,

Про людей з гарячим серцем

І про тих, які без нього…

Зараз вже немає батька,

А світанки, слава Богу,

Сяють людям, ллються світлом,

Славлять новий день

блакитний,

Гімн співають миру й хлібу,

І натрудженим долоням.

Я не раз стрічала Сонце.

З ним над світом підіймалась.

Але більш так яснозоро,

Теплогрудо, лазурово

Жоден ранок не світився.

Дика рожа

Під вітром південним

Яскрава, пригожа

Розкрилась, розквітла

Замріяна рожа.

Зросла. А зростати

По-різному можна.

Дивлюся на неї,

А серце тривожне.

Собою нагадує

Квітка у полі

Гартовану в спеках,

Либонь, чиюсь долю.

Баршаном розшита,

У погляді — воля...

О рідная ненько!

Та це ж — моя доля.

Наш очерет

Хоч з лободи, та наш намет.

І чаша наша. Наш і мед.

І край городу гриву чеше

Наш очерет, наш очерет.

Піймала зіроньку ріка,

Спізнала рученьку рука.

А ми з тобою — гарна пара.

Та ще й яка! Та ще й яка!

А місяць просить з-за вікна

Чарчину нашого вина.

Ми пригощаєм. Ще не спита

Любов земна, любов земна.