«Засватана дівка — всім до вподоби!». Так і з українською демократією. Такої величезної черги в український парламент за всю історію України ще не було: претенденти йдуть лавами — хто через партійні списки, а хто мажоритарно — прагнуть потрапити у Верховну Раду, а це явна ознака росту позитивних очікувань.

Щоправда, не всі з претендентів — чи вони з числа 30% прихильників Володимира Зеленського, чи із 14% тих, хто голосував за Юлію Тимошенко, чи із 12% прихильників Юрія Бойка і так далі — здатні подякувати «не злим тихим словом» п’ятому Президентові України Петру Олексійовичу Порошенку, тій людині, яка найбільше посприяла тому, щоб «дороги» на київський Олімп були широко відкриті молодим і щоб у Раді шанувався досвід старіших політиків, якщо вони того гідні.

Оскільки парламент нагадує собою симфонічний оркестр, а симфонічна музика охоплює майже всі інструментальні жанри — від великих до малих п’єс, а на першому місці тут — симфонія і складається вона з чотирьох контрастних частин, — то розглянемо ці частини демократичної симфонії Петра Порошенка, як вони були об’єднані ним за п’ять років у єдину за задумом державотворчу композицію.

I. МОРАЛЬНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

Конституція України і структура влади встановлюють для Президента цілком визначені обов’язки, за які він не може і не повинен виходити, щоб не порушувати принципи розподілу влади. Крім того, за п’ять минулих років на посаді Президента України Петро Олексійович Порошенко зумів успішно продемонструвати не тільки репрезентативну роль найвищого посадовця своєї держави, а й виконавця важкого морального обов’язку як духовного та інтелектуального доручення народу.

Річ тут ще й у тому, що різноманітні структурні перетворення в сучасному світі вимагають від людини рангу президента ретельного нагляду (спостереження) за всіма тенденціями розвитку суспільного і державного життя, які можуть приховувати як небезпеки, так і певні позитивні імпульси. Саме зараз, завдяки отриманому досвіду, вся проблематика стає більш осяжною для парламентаріїв, для дискусійного обговорення в суспільстві, для напрацювання методів і способів їх подолання і вирішення через спільну роботу.

II. ШКОЛА ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Свобода і внутрішня злагода (мир) — це не щось дане небесами, як вічно непорушний дарунок, не зручна лежанка для лінивих і ситих, а завжди нове завдання. Ми відчували — це відчуття щораз передавав диригент національного симфонічного оркестру, Президент України, — як українське суспільство динамічно розвивається, мужніє через економічну самостійність громад (децентралізацію), свободу слова і волевиявлення в масштабах усієї країни.

У країні відбувається процес структурного удосконалення партій як частин єдиного цілого. Але ми також знаємо, що цей процес ще далеко не завершений, що йому іноді загрожує авторитарне і тоталітарне мислення лідерів, і тому вони вимагають нашої пильної уваги.

Незважаючи на всі ці перетворення, або краще, мабуть, саме тому, парламент є і має бути центром політичних подій, носієм суверенітету народу; він має бути як полюсом спокою, так і платформою для дискусій у духовній боротьбі за майбутнє народу. Парламент — це вища школа демократії і демократичної дисципліни, Fair play, і мусить таким залишатися, бо демократія, правова держава і парламентаризм творять неподі-льну єдність; вони зросли на материнській землі й одне без іншого їх не можливо уявити.

IІІ. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

Звідси — й особистий приклад цього показав п’ятий Президент — політики, представники громадської думки, представники всіх гілок влади повинні вміти визнавати «свою вину» — «mea culpa». Політики мусять усвідомлювати, що при всій простимості за неспокій і за гори роботи, яку виконують заради держави, вони обов’язково мають оцінювати свою роботу і розглядати проблеми через внутрішню дистанцію. Це дистанція совісті, яка в жодному разі не дозволяє їм дискредитувати парламентаризм, статус вищих посадовців держави, навіть заради зовнішнього престижу парламенту чи служби.

У громадській думці повинне існувати переконання, — щонайменше в уяві молодого покоління, — що порушення не будуть прощені, інакше вони знову повторяться. А такий шлях вів би до всепрощення і до хаосу. Це шлях у формальну демократію і, відповідно, до поглиблення кризи та занепаду.

Політики мають розуміти значення парламентаризму і державно-політичну роль вищого парламентського органу в країні — Верховної Ради. Це особливо важливо, зважаючи на всі структурні зміни в суспільстві і форми судження людей у наш час (висока інформативність суспільства). Дуже важливо, що Президент, як диригент, дав можливість народу почути всі інструментальні групи національного симфонічного оркестру.

IV. УСВІДОМЛЕННЯ ЕВОЛЮЦІЇ

Пора експериментів над суспільством повинна залишитися у минулому. Політики, як і бізнес, мусять усвідомлено сприймати і бережно ставитися до всіх змін у суспільстві, а відтак розглядати парламентаризм як носія суверенітету народу, а не навпаки. Тут не досить проголосити себе «слугою народу» чи «розумом, честю і совістю доби» (віджилою формою маніпуляції суспільною думкою), а бути професійним виконавцем народної волі, згідно з результатами відбіркового конкурсу (виборів) і врученим мандатом (повноваженнями). Тільки так здійснюється еволюційний розвиток.