Оцінці державних процесів часто заважають емоції, політичні вподобання і власні переконання. Водночас, історичні, економічні та політичні закономірності потребують наукового аналізу і вироблення обґрунтованих прогнозів.

Саме за оцінкою змін, що відбулися в Україні, та за визначенням найболючіших проблем й окресленням перспективних дій «Укрінформ» (www.ukrinform.ua) звернувся до директора Інституту державної служби та місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України, доктора політичних наук, завідувача кафедри політичної аналітики та прогнозування НАДУ, професора кількох вишів Сергія Телешуна.

ПРО РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ Й ОЧІКУВАННЯ СУСПІЛЬСТВА

— Україна пройшла піврічний виборчий марафон. І результати виборів — і президентських, і парламентських — продемонстрували наявну прірву між політичними елітами й суспільством та засвідчили велике прагнення суспільства до змін. На вашу думку, що найбільше не влаштовує наших громадян? До чого вони прагнуть? Що вдалося минулій владі, а що не вдалося?

— Цілком закономірний результат для країни, що перебуває у стані соціально-політичної турбулентності і військового конфлікту. За моєю оцінкою, це явище має ознаки «несистемного масового протесту соціально нереалізованої особистості». Зокрема, якщо коротко, це суспільна реакція на розрив між обіцяним — очікуваним — отриманим. І наслідком цього є тотальна недовіра політичному істеблішменту, не залежно від його ідеологічного або геополітичного спрямування. Одне слово, у процесі «перезавантаження» держави, реформування інститутів влади випав головний суб’єкт та об’єкт політики, кінцевий споживач її результатів — «громадянин», «обиватель». Частина з них залишилися у віртуальному інформаційному полі суспільних побажань, інші — висловили свою незгоду через технологію «нових облич». Крім того, переважна частина суспі-льства — а це не тільки активісти й пасіонарії — у демократичний спосіб просигналізували політичному класу про необхідність корекції публічного управління у напрямку окремих реформ, про необхідність їх критичного аналізу і вироблення більш адекватної моделі публічної політики.

— Що ви маєте на увазі, коли говорите про «більш адекватну модель публічної політики»?

— Насамперед йдеться про наповнення реальним змістом і реалізацію національних інтересів крізь призму соціальної відповідальності влади за якість змін, інституційну конкурентність і спроможність в умовах нових-старих викликів та загроз. Відповідати владі доведеться не тільки перед зарубіжними партнерами і спонсорами, а й, передусім, перед власними громадянами. Адже, на мою думку, дилема розуміння, вибору і реалізації «нового курсу» знову і знову поставатиме перед новою владою в особі президента Володимира Зеленського, Верховної Ради, Кабінету Міністрів тощо. І перші відповіді потрібно буде давати вже у жовтні 2019-го.

— І все ж таки: які найбільші «поразки і перемоги» були у попередньої влади?

— Щодо «поразок і перемог», то, на мою думку, післямайданівський владний політичний клас в умовах системної інституційної кризи, з різних причин, не зміг виробити адекватну «гібридну» модель ефективної публічної політики. Тобто поєднати стратегічну ціль — будівництво «сучасної національної держави», з ліберальною концепцією — «пріоритетом прав особистості у всіх її проявах».

Після Революції Гідності, початку військової агресії, наприкінці 2016-го почався процес фрагментації суспільних настроїв. Він став логічною реакцією на відсутність якісних змін на рівні окремого громадянина. На ґрунті соціальної нестабільності відбулася часткова десакралізація окремих ідей, суспільних і політичних лідерів, почався процес критичного осмислення громадянами політичних процесів і подій.

Ієрархія суспільно важливих проблем, які хвилювали значну більшість населення України у публічній площині, не завжди збігалася з ієрархією проблем, які хвилювали вітчизняний політико-економічний істеблішмент та їхніх західних партнерів. Мобілізаційний тиск почав слабшати на фоні невирішених проблем внутрішнього і зовнішнього характеру. І, як наслідок, значна частина населення почала сприймати віртуальну поведінку українського політикуму як агресивне втручання у власний «соціо-гуманітарний простір» і, як не дивно, висувати звинувачування у нав’язуванні бачення власного майбутнього і в перешкоджанні самоактуалізації громадян в Україні. Свідченням тому є масова міграція «мізків і робочих рук».

На відміну від частини українського політикуму, бізнес-еліти та «ескорт-експертів», які вважають природні потреби громадян такими, що заважають «розвитку держави», я б звернув увагу на окремі положення відомого американського психолога Абрахама Маслоу (до речі, він корінням з України — його батьки до переїзду в США жили у Київській губернії), який наголошував, що питання безпеки і виживання стоять на першому місці як базовий компонент існування людини, а питання принципів і «моральних відчуттів» — вторинне і лише супроводжує буття значної більшості людей…

— Очевидно, цим пояснюється популярність політиків-популістів у всьому світі. Але як можна державі в умовах досить обмежених ресурсів збалансувати ці два напрямки — питання грошей і питання принципів?

— На мою думку, цьому може сприяти створення механізмів регулювання балансу інтересів, визначення нагальних проблем та пріоритетів громадян, інституційне, аналітичне і ресурсне забезпечення. Саме ці вміння реально відрізняють державних діячів від політиків і засвідчують їхню компетентність та ефективність. Прагматичний підхід, адекватне розуміння національних інтересів, креативне мислення, енергійність, комунікація, відчуття реальності й адекватна реакція на виклики якраз і можуть створити конкурентну модель ефективної публічної політики, яка буде спроможна встановити баланс між стратегією інституційного розвитку національної держави та інтересами більшості й меншості громадян. Це і є сучасна конкурентна демократія у суверенній державі.

Як би там не було, політичну оцінку попередній владі дали президентські й парламентські вибори. З часом її дії аналізуватимуть експерти, правники, суспільствознавці, історики тощо. Проте варто відзначити низку досягнень: мобілізація активної частини суспільства на зміни; відновлення інституційної керованості державою в межах не окупованих територій; формування і впровадження системи стратегічних національних пріоритетів; окремі аспекти зовнішньої політики; демократична передача влади тощо. Про негативні сторони діяльності української влади 2014—2019 років, що базувалися на суб’єктивних та об’єктивних причинах, вже достатньо було і буде сказано. Дуже важливо, щоби наші можновладці зробили висновки, працювали на упередження і не плутали реформи управління з соціальними і суспільними експериментами, які мають велику ціну для людей, нації, держави. Крім того, необхідне усвідомлення, що маленький соціальний результат не спроможний вивести нас з об’єктів у суб’єкти політики.

Про загрози, виклики і пріоритети нашої держави

— Які, на вашу думку, головні загрози стоять перед Україною сьогодні? Які больові точки нашої держави? На яких проблемах необхідно насамперед зосередитися новій владі? Що може сприяти розвитку стабільної, ефективної і конкурентної держави Україна?

— Загрози і виклики нікуди не діваються, вони трансформуються, набувають нових ознак і формують нове покоління загроз. Скажемо відверто: міф про комфортне середовище

для нашої держави у глобальному світі не відповідає реальності. Якщо у процесі об’єднання держав, народів довкола моралі й цінностей попереду йде, в широкому сенсі цього слова, торгівля, то чого б не торгувати цими цінностями, особливо, якщо вони приносять опосередковано прибуток?

Ми ж можемо говорити (виходячи з ресурсного забезпечення, суспільної підтримки, патріотизму і професійної підготовки політичної й управлінської еліти) про ефективне використання історичних шансів для національної держави. Втім, доля — долею, а історію варто намагатися писати самим, і ця місія залежить від нас.

Цілком зрозуміло, що перед чинною владою стоїть значна кількість проблем, які вимагають нагального вирішення, але найважливіше — не стати заручником політичної доцільності, яка будується на наполеонівському принципі: «головне — ув’язатися у бійку, а там — життя покаже». На мою думку, варто не розпилятися, а чітко визначитися з пріоритетами публічної політики й основними галузевими реформами.

— Які саме проблеми, на ваш погляд, є пріоритетними для суспільства?

— Насамперед йдеться про питання «війни і миру», економічної полі-тики і соціальної стагнації, бідності, міграції, захисту і реалізації прав, свобод, життя і власності громадян, боротьби з корупцією, повернення тимчасово окупованих територій, політику реінтеграції тощо.

Але успішне вирішення цих суспільно важливих проблем неможливе без реформування системи публічного управління на усіх рівнях держави, корекції окремих положень та елементів адміністративної, судової, енергетичної і медичної реформ. Необхідне продовження удосконалення правоохоронних, антикорупційних, спеціальних органів, якісні зміни в оборонній сфері. Необхідно провести аналіз наслідків реформ у соціальній, тарифній і гуманітарній сферах. До зони больових і дражливих проблем державного будівництва потраплять питання, пов’язані з новою структурою публічного управління, державним устроєм, приватизацією землі тощо. А для цього, на мою думку, сьогоднішній владі варто сформувати для громадян публічні принципи співпраці, а не просто технічні кластери, «стратегію розвитку», яка відповідала б нагальними проблемам держави і громадян, суспільним очікуванням та ресурсним можливостям.

Основним принципом у діяльності влади, як на мене, повинен стати принцип народного, національного, державного і міждержавного суверенітету. Одне слово — захист національних інтересів. Окремим питанням стоїть політика зовнішня, яка будується на ефективності політики внутрішньої. Тобто, визначення ідеології змін новою владою — це визначення інструментарію та мобілізації громадян на вирішення нагальних проблем, що хвилюють суспільство. Тут доречним є вислів Еммануїла Канта, який казав (по пам’яті): «Дай визначення того, що ти робиш, кажеш — і зменш сумнів» (далі — від себе) у тих, хто тебе підтримує і не підтримує, але вірить у цю державу і на неї працює.

ПРО РЕФОРМИ: УСПІШНІ Й НЕУСПІШНІ, ПОТРІБНІ І НЕ ДУЖЕ

— Під час нашої попередньої розмови два роки тому ви зазначали, що «корозія корупції та політичної демагогії охоплює міждержавні відносини, громадський сектор, ЗМІ, демократичні механізми, політичні інституції та робить реформи неефективними». Як показав час, ваша оцінка була правильною. У країні в попередні п’ять років впроваджувалися кілька великих реформ: держуправління, децентралізація, реформування систем освіти, охорони здоров’я, правоохоронної і суддівської. Оцініть їхню ефективність. На вашу думку, які реформи мають бути продовжені? Чи модернізовані? Чи, може, зупинені?

— Однозначної відповіді нема. Реформи Україні потрібні, але виникає низка запитань: Для чого? Для кого? За рахунок кого? Як робиться і який результат цих реформ? Мова знову про ідеологію змін та адекватний аналіз українським суспільством галузевих реформ. Проте, реформи — не самоціль. Самоціль — підвищення якості управління державними ресурсами, інститутами та інституціями у всіх сферах суспільного життя. Результат реформ — це не тільки зміна назв, структур, функцій інституційного механізму держави, це, насамперед, якісні соціальні зміни у вирішенні системних проблем, що визначені суспільством як нагальні.

Передусім йдеться про державу, яку турбує якість життя громадян, яка припиняє міграцію, створює інвестиційно-бізнесовий клімат, а отже — підвищує державну конкурентність у глобальному світі; це прозора політико-правова процедура, що характеризується стабільністю, простотою й обов’язковістю до виконання. Це держава, що унеможливлює перманентні громадянські конфлікти, контролює усі види наявних ресурсів, запобігає паралічу державних інституцій і схильна до самовдосконалення.

Я прихильник прозорого політико-правового аудиту влади після завершення її каденції. Він спроможний дати відповідь суспільству — у якому стані ми знаходимося, які реформи повинні бути продовжені, які — модернізовані, а які — зупинені. На помилках, які визнають, розумні вчаться, недалекі займаються політиканством, а уже хитрі на так званих «реформах» збагачуються.

Щодо конкретних реформ то я б рекомендував президенту, уряду започаткувати відкриті «публічні майданчики обговорення реформ», на які запрошувалися б усі зацікавлені сторони: ініціатори, спонсори, приватний і громадський сектор, політичні актори, групи-мішені, кінцеві користувачі, державні посадовці, експерти тощо, щоб у режимі онлайн обговорити проміжні результати реформ з аналізом і висновками.

— На вашу думку, що передусім потрібно зробити, щоб громадяни відчули себе причетними до змін і підтримали їх?

— На ваше запитання я відповім китайською притчею у вигляді бесіди двох великих філософів — учня і вчителя, Цзи Гуна і Конфуція. Учень спитав останнього, що є найголовнішим і найважливішим в управлінні державою: довіра, їжа чи армія. Конфуцій замислився і відповів: усе важливе, але, мабуть, найголовнішою є довіра. Жодна війна або реформи не мали логічного й успішного завершення, якщо не було довіри до тих, хто взяв на себе відповідальність за долі людей і держави.

Але довіра досягається різними шляхами, особливо у перехідних або, як кажуть науковці, транзитивних суспільствах. Політична еліта цих відносно «молодих» демократій у боротьбі за владні (і не тільки) ресурси та довіру населення схильна використовувати тотальну демагогію і популізм, маніпулятивні технології і пропаганду, політичну корупцію, іноземний вплив, вибіркове правове і політичне насильство, але найбільш ефективним є лише успішний соціальний досвід реформування та особистий приклад. Спробую запропонувати власну формулу «довіри» в умовах відкритого суспільства: «відчуваю, бачу, аналізую, розумію, роблю, довіряю».

— Тема реінтеграції Донбасу знову актуалізована. Є намагання реанімувати Мінський, Нормандський процеси. Чи зможуть вони стати ефективнішими тепер? Зупинити війну?

— Варто почати з останньої частини запитання. Вони, на мою думку, можуть зупинити гарячу фазу війни і перевести її у «холодну» — так. Заморозити цей процес і вивести питання Криму за рамки переговорів, тим самим заспокоївши європейську і світову спільноту, — так. Зосередитися на питаннях гуманітарного і соціального характеру — так. Усунути причину війни — ні.

Проблема війни хвилює, впевнений, усіх учасників перемовин. Проте ціну за мир можуть виставити лише Україні. І це матиме вигляд «компромісів», як-от: зміна державного устрою, обмеження суверенітету у вирішенні питань внутрішньої й зовнішньої політики; окремі правові колізії й т.п. Натомість, як я розумію, позиція Російської Федерації з ключових питань так і не зазнала особливих змін. А війна, як і переговорні майданчики, є лише технологічним інструментарієм реалізації власних національних інтересів за рахунок іншого, хто б це не був. Питання — лише в ціні та функціональності «перемовників чи посередників». Ось і йде «геополітичний торг» між тими, кого ми називаємо суб’єктами регіональної й світової політики.

Хочу звернути увагу на важливу складову ціни — час. Він дуже важливий для України. Втім, на цю тему варто говорити після формування законодавчої й виконавчої вертикалі та декларування основних пріоритетів у внутрішній та зовнішній політиці. Як свідчить світовий досвід, нема універсального підходу у вирішенні цієї проблеми. Є комплексна система заходів — політичного, зовнішньополітичного, військового, економічного, інформаційного характеру, спроможна зрушити питання з мертвої точки. Головним для України є визначення стратегії захисту національних інтересів на день сьогоднішній, відпрацювання нової схеми взаємодії як із західними партнерами й США, так і з опонентами в особі Росії.

— Здається, що Росія вже виснажена санкціями й залишилося ще трошки... Але чи довго світ зберігатиме їх? Мене турбує зміна риторики європейських лідерів ( маю на увазі, зокрема, лідера Франції Емманюеля Макрона і його спонукання України до замирення з Росією). Що робити, щоб не допустити перетворення нашої держави із суб’єкта переговорів на об’єкт, на розмінну монету в руках великих гравців?

— Якщо у нас нема ядерної зброї й занадто багато природних ресурсів, то варто стати успішними і конкурентними. Бути прагматичними, ефективними і технологічними. Позбутися комплексу національної неповноцінності та інтелектуальної меншовартості, не бути пихатими й обмеженими у прийнятті того, що нас оточує.

Світом править інтерес, який має економічну, політичну і безпекову складові. Давайте спробуємо сформувати власний колективний національний інтерес, навчимося відстоювати його, поважати себе і навчити поважати себе інших! Ніколи не відмовлятися від допомоги, але сподіватися тільки на себе. Зайд і посіпак ніколи ніхто не поважав — поважали сильних партнерів. Нас не повинні любити. Україну, її народ та її лідерів повинні поважати.