Минуле не падає нам раптом на голову. Розуміння цього необхідне всім тим, хто хоче свідомо займатися майбутнім. «Повість временних літ» Нестора Літописця, «Слово про Благодать» митрополита Іларіона, «Руська правда» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» Ольстина Олексича, «Києво-Печерський патерик» Івана Печерського, як і перша Конституція Пилипа Орлика, філософія Теофана Прокоповича та Григорія Сковороди, історичні праці й літературні твори видатних діячів української культури XIV—XIX століть, свідчать про високу культуру Слова та європейський рівень соціально-політичної думки в Україні.

Наша історія не впала нам на голову (як це не засіло б у головах «медведчуків»), а творилася нашими предками із сивої давнини; як і нині — наша історія твориться нашим народом. Знання вітчизняної історії завжди творить з населення громадян своєї країни. На жаль, в Україні й досі не налогоджена система історичної просвіти народу, як й історичної освіти в школах. Можна навести такий повчальний приклад. У 1960-х роках у Польщі широко проводилися телевізійні конкурси на предмет знання історії, географії, культури цієї країни, переможці яких отримували значні грошові і матеріальні винагороди. Такі ж телепрограми існують в інших державах Європи. Спонсорів і рекламодавців таких програм ніколи не бракувало. Необхідність освітніх програм з вітчизняної історії очевидна.

З юнацьких років запам’яталася дивна прикмета: коли зустрічаються українці — хоч де — голоси їхні стають ніжними. Українці завжди родичаються. Якщо хтось хоче заперечити це спостереження, то нехай спочатку перевірить, чи його заперечення стосується щирих українців, бо завжди знайдуться лукаві «медведчуки», які пристосовуються до будь-якого оточення.

І ще. Українці ніколи не бувають самозакоханими: шануючи свої традиції, вони завжди з повагою ставляться до традицій інших народів. Про це — друге спостереження — свідчать результати опитування українців про їхнє ставлення до сусідів. Так, 58% опитаних відповіли, що ставляться до росіян нормально, а ще 15% — навіть добре. І це при тому, що на Сході України триває російсько-українська війна, що росіяни анексували Крим, що на скрижалях минулого — заборони християнської віри, української історії, освіти, мови, культури, Голодомор з метою геноциду, репресії, депортації, вбивства… І нині щоденно лунає російська пропаганда ненависті до України і всього українського — історії, мови, культури… І нині на лінії зіткнення з «русскім міром» ллється людська кров. У той же час, хіба не заслуговує на увагу і повагу адаптація українців до умов життя в інших республіках колишнього СРСР, у тому числі в РФ? Чому б не розповісти про їхнє життя й історію колонізації тамтешніх земель українцями?

З власного досвіду знаю, що українці в Російській Федерації не читають тамтешніх газет, не дивляться політичних телепрограм і теленовин — щоб не бруднити свої душі. Бо дивитися гидко. Є, звичайно, й такі, для кого перегляд газет і телепрограм становить професійний обов’язок (аналітики), і є «професійні хохли» («заробітчани»), яких можна побачити і почути в різних «шоу», переважно за оплату. Але то — рідкісні або гібридні явища.

Слава Богу, існує інтернет! У хвилини ностальгії , наприклад, я заходжу в мережу, знаходжу в You Tube легендарну «Марічку» у виконанні Дмитра Гнатюка, записану у 1963 році, і зачарований музикою, співом і кінострічкою, що супровождує мелодію, поринаю в свої юнацькі роки, в пору першого кохання і перших ревнощів. Коли дивлюсь, як у фільмі юна дівчина голубкою заглядає в очі коханому, коли лине до нього душею, та так, щоб відчути його душу, згладити можливу образу, то й самому стає — «хоч скачи у воду». А є ще — «Квітка з полонини», «Черемшина», «Рідна мати моя» і багато-багато інших пісень, які проникають в українську душу і живуть у цій душі.

Але якби ви побажали, щоб українська душа знайшла спільну мову з душею «москаля», з того нічого не вийде. Річ не тільки про поему «Катерина» Тараса Григоровича Шевченка, але й про несхибний народний досвід, про який вам нагадають «Українські приказки, прислів’я і таке інше», укладені М. Номисом аж у 1864 році. Відкрийте цю книжку на сторінках 76-78 і прочитайте про горезвісний досвід українців, набутий у минулому: дбаючи про свій інтерес, москалі не клопоталися ні юридичними, ні моральними наслідками своїх діянь. Що знають про це 13% виборців, які проголосували за вічних хамелеонів із т.зв. партії «За життя»?

Новообраний Президент України та його радники надумали створити в Україні окремий російськомовний інформаційний канал для населення ОРДЛО та для росіян-москалів, що там «у відрядженнях» сущі. Заявлена мета — донести правдиву інформацію до населення ОРДЛО, до росіян, до світу. Виникає запитання: «Як усе відбуватиметься — невже на велосипедах?». Бо якщо населення ОРДЛО і досі не знає правди про агресію РФ, то як і ким вона туди буде донесена? Наступне запитання: «Чи журналісти українського російськомовного каналу поводитимуться так, як поводяться в телеефірі росіяни, а чи все ж таки дотримуватимуться честі і моралі?».

Інформація у наш час — справді велика сила. Але не всесильна. Вже Наполеон мав звичку говорити, що мораль марширує з артилерією. А відтак, що зможуть побачити і почути глядачі і слухачі російськомовного інформаційного каналу, якщо на інформацію з древнього Києва в «русском мірє» здавна існує табу? В РФ заборонені також контакти тамтешніх українських громад зі Світовим конгресом українців.

Мабуть, було б набагато важливіше спрямовувати інформаційні ресурси України на внутрішню консолідацію українського суспільства, зосереджуючись на іншому напрямку — на тих 13% виборців, які проголосували за «п’яту колонну» в Україні. Адже саме ці 12—13% прихильників партії Бойка-Медведчука виконують роль транквілізатора для агресора. Паралельно мусять бути поставлені вимоги перед цією партією: що роблять представники «партії дружби» для захисту інформаційних прав українців у РФ?

Не менш важливим напрямком інформаційної політики України має бути забезпечення права на інформацію з України для україномовного населення в РФ і для всіх українців, які проживають у Росії. Право на інформацію для української аудиторії в РФ повинне ставитися, як і належить згідно з Хартією ООН з прав людини, на міжнародному рівні. Хіба не сором, що в єдиному на всю РФ Національному культурному центрі України у Москві української преси нема, вона заборонена або переховується від «смотрящіх» десь у комірчині, якщо надходить? Помітною є і така недолугість керівників цього центру: за негласною настановою «смотрящіх» у ньому відсутня будь-яка наочна інформація про західноукраїнські землі, про історію, розвиток науки, культури, мистецтва як у роки Середньовіччя, так і сьогодні.

Нарешті. В українському сегменті інтернету можна зустріти багато високоерудованих, енергійних і професійно підготовлених аналітиків — журналістів, політологів, істориків, спеціалістів різних галузей економіки і науки. Настав час, щоб і представники українського бізнесу розглядали необхідність консолідації українського суспільства як важливий напрямок підвищення конкурентоспроможності української економіки, і їхнього бізнесу зокрема. Приватний економічний інтерес та національний економічний інтерес — взаємопов’язані. Заклик новообраного Президента до українців у діаспорах світу повертатися в Україну або відкривати в Україні свій бізнес також має бути підтриманий українським бізнесом не на словах, а на ділі.